— говорив Богун.
— Я застерігав його, що треба добувати Варшаву і примусити короля зріктися України назавжди, але гетьман зауважив мені, що на його думку Україна не зможе вдержати своєї волі, бо оточена ворогами, а що король згодиться на те, щоб Україна була вільною спільницею Польщі.
— Знайшов дурнів! Тоб то пани зречуться своїх маєтків? Не буде того, поки не вигубимо їх всіх до одного.
— Теж саме й я кажу! — зрадів Богун. — Кінчай скоріше свою гульню та рушаймо на Поділля: понад Дністром ще чимало панів переховується по замчищах.
Так Богун ховався з своїм коханням, що не був щирим навіть з побратимом, і свою нудьгу звернув на військові справи.
VІІ
— Ну, що сьогодня чула, Астарочко? — питала одного ранку Марина свою вірну служницю. — Чи немає якої-небудь новини?
Астара засміялася.
— Фатима полаялася з Ребідою. За те посварилися...
— Ой ні, ні! — перебила Марина. — Не про гаремні новини я питаю — менї вадить їх слухати. Ти скажи, чи немає яких звісток з України.
— Про те, що Хмельницький прислав ханові багато поляків — бранців, я тобі вже говорила, а от сьогодня справді велика новина: сам хан збирається йти на війну.
Дівчина почала хвилюватися.
— Так, тепер скоро повинно те статись... Україна буде вільною, а я... я буду жінкою хана.
— Так воно повинно бути, моя дитино! Козаки разом із татарами вже й так перемогли поляків, а як ще прийде сам хан з ордою, то певно вони вже зовсім знищуть Польщу.
Глибока мука відбилася в очах дівчини, і вона кілька хвилин мовчала, далі ж, потишивши голос, соромливо звернулася до Астари:
— А про нього нічого не чула? Чи живий він?
— Євнух Гамид чув од Тимоша Хмельниченка, що з прибічників гетьмана вбито тільки Ганжу на герці під Пилявою, а Чарноту поранено під Замостям, та ще Перебийніс помер від пошести, а Богун та Нечай зажили собі великої слави!
— Слава Господеві! — зітхнувши промовила дівчина, а у голові її блискавкою промайнула гадка: "певно він носить моє волосся... а носить, то не забув!"
Увечорі того дня хан, ідучи гаремом, завітав до Марини. Дівчина покірливо його привітала й поцілувала у руку.
— Ну от, дитино моя... — ласкаво промовив Іслам Гірей, — тепер ти повинна бути певною, що я чиню те, що обіцяв: Туган бей по моєму наказу допоміг Хмельницькому визволити Україну зпід польських панів, але король ще не хоче ставати до згоди з козаками і збирає нове військо. Щоб зрештою збити йому пиху, я йду на війну сам, і будь певна, досягну того, що твій рідний край стане вільним назавжди.
— У тебе добре серце, великий царю! — одповіла Марина. — Тепер і я вірю, що ти справді покохав мене, бо приймаєш на себе таку турботу і не боїшся небезпеки війни по моєму проханню. Повертайся скоріше з славою і принось із собою щастя України, а я зустріну тебе з коханням у серці.
Через кілька день після того по вузьких вулицях Бахчисараю сурмили сурми, іржали і нетерпляче били копитами тверду землю баскі коні, а за брамою, на розлогому полі, скільки оком глянь, коливалося й виблискувало зброєю татарське комонне військо. У передньому подвір'ї ханського палацу зібрлися мурзи та беї і, сидячи на конях, чекали, поки вийде хан.
Він вийшов поважний і спокійний своєю владою. Вбратий у недовгий жовтогарячий, золототканий халат, обутий у жовті з синіми розводами сап'янці, у гостроверхій хутровій шапці, він мав бравий вигляд і його трохи посивіла борода не перешкоджала йому скидатися на молодого.
Ханові підвели білого, арабського огиря, осідланого золотом кованим сідлом з срібними стременами й зброєю. Старший євнух, ставши навколюшки: підставив ханові своє плече і той, обіпершись на нього ступнею, скочив на коня й поїхав із двору. Слідом, оточуючи хана півколом, поїхали мурзи, і ввесь цей ріжноманітний, блискучий натовп, проминувши базар, виїхав за браму на поле, рясно вкрите татарським військом.
Хан їхав понад лавами свого війська, оглядаючй його. Ближче всіх до брами стояли гірські татари з Кримських узгір'їв у ріжноколірових сорочках, з сагайдаками та луками за плечима; далі кримчаки, з степового Криму — у жовтих та білих халатах, з кривими шаблями при боці; ще далі — степові ногаї у вивернутих наверх хутром кожухах, з довгими списами у рухах, і нарешті безкрайою лавою простяглися черкеси з Кавказу у своїх довгих киреях з ріжноманітною зброєю. Всі ці народи підлягали ханові і прислали, виконуючи його волю, своїх синів, щоб іти разом з ним на війну.
Оглядівши всіх, хан махнув рукою, і все це військо рушило шляхом до Перекопу і далі на північ — де до хана мала ще прилучитися Буджацька орда.
VІІІ
На Чорнім шляху Хмельницький сполучився з ханом, і обидва величезні війська посунулися кількома шляхами на північ та на захід за Случ річку. Козаків було сто тисяч, а орди ще більше того. Ішов тут і Богун на чолі Вінницького полку. Позад війська довгими гадюками тяглися обози з харчами та військовим знаряддям, а понад військом темними хмарами крутилися чорні крюки, чуючи собі велику здобич.
Поляки не спромоглися ще зібрати стільки війська, і через те не насміли стати проти спільнинів у чистому полі, а довідавшись, що ворожа сила наближається, почали окопуватись під Збаражем. Місце їм добре до того сприяло, бо з одного боку їх захищав міцний замок, а з другого боку і ззаду були великі ставки.
Оглядівши ворожий табір і побачивши, що по біля ставків поляки не вспіли поробити окопів, гетьман вирядив Бурляя з його полком добувати ляхів з того боку.
Бурляй, той самий старий запорожець, що торік їздив з Хмельницьким у Крим, був зараз Гадяцьким полковником. Не первина була цьому славному звитяжцеві водити козаків у бій. Знали його вже добре й польські землі й татарські степи, і Чорне море, й Турецькі городи. Не вперше й смерть зазирала Бурляєві в очі... Все тіло цього козацького лицаря було вже порубцьоване, немов помережане, ворожими шаблями й списами.
Упорядкував Бурляй своїх гадячан до бою, виїхав наперед полку, перехрестився на схід сонця і промовив:
— Раз мати на світ породила, раз і вмирати!
І махнув перначем...
Збилася поміж ставками курява і вихорем полетіли козаки на ворожий табір. Вдарили вони на угорське піше військо, що було у наймах у поляків і обороняло табір з цього боку. Не витримали польські наймити козацького наскоку і кинулися тікати до обозу, під захист возів.
Враз вкрилося поле угорським трупом. Козаки рубали втікачів шаблями, кололи списами, били келепами й давили кіньми... І багато, багато полягло тут чужосторонніх наймитів, що за гроші прийшли знищувати чужу волю.
Загнав Бурляй ворогів у самий обрз і, забігши поміж вози, і там клав ворогів на обидва боки. Але тут здибався він з другим завзятим лицарем українцем, що вже зрікся своєї української крови й своєї віри та за панські ласощі й шанобу запродався полякам. То був Ярема Вишневецький. Він з кількома тисячами вершників вдарив гадячанам у бік.
Поміж возами збився гармидер. Козаки помішалися з ворогами і билися у розсипку один проти десятьох, а з попід возів угорські втікачі почали бити на них з рушниць. Тяжко стало гадячанам... Не один козак поклав тут голову за волю рідного краю. Багато дітей козацьких посиротіло у цей день, не одна й дівчина у Гадячі буде побиватись, не діждавши свого милого з походу.
Забув Гетьман завчасно подати Бурляєві помочі, і притиснув Вишневецький Бурляя з рештою гадячан до ставка, намагаючись всіх потопити.
Бачить з другого боку ставка славний Морозенко, що вскочив Бурляй у тяжку пригоду і анесилюється, одбиваючись од дужчого ворога, та й гукнув він до своїх козаків:
— Глянте, пани-брати: гинуть наші на тім боці! Зрятуємо братів!
Кинулися козаки за Морозенком поміж ставки і вдарили полкам Вишневецького у бік, але велика ворожа сила і не легко крізь неї продертись. Не шкодує життя свого славний Морозенко, щоб зрятувати товариша.. .От він уже недалеко... аж бачить, перебилася надвоє гостра шабля — вірна подруга старого богатиря Бурляя, і обступили його вороги тісним колом. Не маючи чим оборонятись, вихопив старий полковник зза поясу пернача і бив їм ворогів по головах, мов келепом.
Але недовго протягся той нерівний бій: ворожі шаблі сікли українського богатиря і по плечах і по руках... Ось, ось Морозенко близько... але впав вже славний Бурляй, порубаний та пострелений, лишивши по собі на світі тільки невмирущу козацьку славу.
Розігнав Морозенко ворогів, що мов вовки збіглися до теплого трупу, підскочив до славного товариша, але той вже не дихав і, розкинувши по скривавленій траві могутні руки, дивився у блакить неба мертвими очима.
— Не віддамо, брати, тіла славного лицаря ворогові на знущання! Візьмемо товариша та поховаємо з честю!
Вхопили козаки порубане тіло славного полковника і понесли до козацького табору.
Вирятував Морозенко гадячан зза ставка, та вже їх було небагато.
Побачивши, яка в Яреми гостра зброя, Хмельницький не схотів далі штурмувати ляхів під Збаражем, щоб не вигубляти багато козаків, а почав добувати їх облогою та безхліб'ям.
Поки тяглася та облога і поляки гинули з безхліб'я, гетьман дістав звістку, що до Збаражу наближається, на поміч Вишневецькому, сам король з кількома десятками тисяч війська і посполитим рушенням. По нараді з ханом, гетьман лишив полковника Чарноту з пішим поспільством додержувати облоги, а сам з Богуном, Нечаєм, Джеджалієм і з усім ліпше узброєним військом, рушив разом з ханом назустріч королеві.
Спільники вистежили польське військо біля міста Зборова, саме на перевозі через річку Стрину. Діждавши, поки Король з половиною війська перейшов двома мостами на другий бік річки, гетьман направив Богуна з трьома полками козаків та з чималою силою татарів на ту половину польського війська, що ще не вспіла перейти мостами за річку, а сам з ханом перейшов за річку далеко від мостів, щоб несподівано вдарити на переднє військо, де був сам король.
Засівши з козаками у лісі, недалеко від перевозу, Богун чекав обідньої пори, щоб вдарити на ляхів саме підчас обіду...
Попід річкою з ранку налягав туман і поляки нічого не відали про козаків.
Коли в обідню пору туман розвіявся, Богун видрався на дерево і вся місцевість стала йому, як на долоні.
Через величезні зелені луки срібною гадючкою викручувалася маленька болотяна річка.