Абсолютно зайво. Що ж. Гадаю, інтермедійна частина вичерпана. Тим самим моя місія виконана повнотою. Зараз відограється третя відслона. Мені вже легше на душі, бо бачу певні перспективи. Епілогу не буде. Тим-то для порядку, для, так мовити, зведення кінців, я повинен ще виконати мою обіцянку. Я дав її у попередній інтермедії. Властиво, я там натякнув на те, що таємниця розв'язується просто. Отож, справді просто. Вона полягає в тому, що, з-за браку персоналу, ролі обох двійників грає один актор. З мого боку це либонь ніяка не зрада — відкривати таємницю. Ви й самі це, безумовно, вже помітили.
Ну, і якщо на те пішло, то сам я теж граю дві ролі. Ба, три: себе самого, тоді, інакшим тоном, розпорядника балю і, нарешті, людину-пліткаря. Бо, стоячи ввесь час за лаштунками, я прекрасно бачу всі хиби, всі непов'язання, усі надмірності. І все-таки я стараюся перед вами, високошановні глядачі, зробити вигляд змовника і викликати у вас враження, мовляв, усе в порядку. Увага. Маскований баль під новий рік під час окупації. Відслона третя і остання.
3
Тереса. Так ти знайшов жакет?
Святослав Тогобочний. Я знайшов жакет? А так, так, я його вже маю.
Тереса. І в тебе знов інакша маска. Та, що перше.
Святослав Тогобочний. Я не хочу, щоб занадто призвичаювались до однієї.
Тереса. Слушно. Тут повно вже розмов про тебе. Дехто каже, що бачив тебе очевисто. Найкраще тобі грати ролю двох осіб.
Святослав Тогобочний. Я так і роблю, дівчино.
Тереса. Тож небезпека з жакетом минулась?
Святослав Тогобочний. О, так. Цілком.
Тереса. Ти знайшов усе, що треба?
Святослав Тогобочний. Усе, що треба.
Тереса. Хвала Богові. Тобі знову трудно розмовляти?
Святослав Тогобочний. У мене хрип не знати чого у горлі.
Тереса. Не надсаджуйся. Говори пошепки.
Святослав Тогобочний. Добре, говоритимемо тихіше. Отже, в якому стані твої думки?
Тереса. Коханий мій, мені так добре з тобою! Я така щаслива, що все стало знову на своє місце. Так чудово, що то був тільки іспит! Ти мене простив цілковито? Скажи ще раз, що ти простив цілковито. Побудьмо удвох. Побудьмо хоч цю хвилину. Стіймо разом у мить настання нового року. Взавтра буде знову справа. Не знати, коли ми стрінемося ще раз так близько.
Святослав Тогобочний. Не знати, коли стрінемося? Отже, ти не хочеш зо мною?
Тереса. З тобою? Куди саме?
Святослав Тогобочний. Як куди саме?! Адже я тобі все розповів.
Тереса. Ти мені розповів? Святославе, ти знов мене хочеш іспитувати?
Святослав Тогобочний. Я? Тебе іспитувати? Чи вдуматись у те, чого ти прагнеш у житті, справді потребує аж іспиту?
Тереса. Святославе!
Святослав Тогобочний. О, ні, я довіряю тобі. Але дії, дії від тебе я хочу. Коли тобі суперечить те, що я сказав, повідай одверто. Ми тоді підемо різними шляхами.
Тереса. Боже, як це тяжко слухати! Добре. Якщо ти хочеш моєї відповіді ще раз тепер... Якщо ти її хочеш після першого'іспиту, якого я не витримала... Добре. Скажу тобі ясно і недвозначно. Я кохаю тебе, Святославе. Я кохаю тебе так, як нікого ще не кохала. Нема нічого на світі, чого б я для тебе не зробила. Це не слова. Це страшний зяючий факт. Я передумувала його багато, багато разів, — так, він факт, він існує. Я уявляла собі тоді в усіх можливих деталях, що могла б для тебе зробити і чого б не могла. Такого, чого б не могла, не було нічого. Деталь за деталем: у нашій справі, у стосунках з людьми, з друзями ворогами. У наших з тобою любовних взаєминах. Таке було мені ввесь останній рік. Ніколи так не було перед тим, ніколи не буде потім. Цей рік був для мене роком, що в ньому виявились межі моєї думки. Я уявляла собі навіть речі цілковито неможливі. Найфантастичніші картини спадали мені на думку. Вони були зовсім, зовсім неможливі. І все-таки я відчувала просто ясновидно, що я виконала б і все неможливе, якби ти того побажав. Я пробувала уявляти речі, що їх уже моя думка не сприймає. Я кликала їх у свою уяву силоміць. Я ґвалтувала свою уяву, як тільки могла. Я і справді не знаю, чи такі речі живуть у мені, чи вони вже поза мною. Моя думка дійшла меж можливого за цей останній рік. Я не знаю, чи то була я, чи то була вже не я. Але твердо, непохитно, свято знаю я одне: поки я кажу "я", поки я, Тереса, і "я", що передумало усі можливі і неможливі речі, поки ці два Я ще діють узгіднено, поки ці два Я правлять за одне-єдине... О, так. Поки оте Я існує ціле і нерозщеплене, доти не існує нічого, що я б за твоєю волею не зробила. Я знаю, як я програю від таких слів як жінка. Я знаю, кожен чоловік, найсвідоміший, найбільш опанований власною волею, відчуває презирство до жінки, яка аж ось так визнається йому в коханні. Але між нами не існує гра двох статей. Ідейну сторону ти поставив вище за взаємини чоловіка та жінки. І тому я говорю тобі про своє кохання. Я говорю не в запалі. Я говорю не у нападі пристрасти. Я говорю тепер, говорю в цю хвилину напруженої свідомости. Говорю холодно. Говорю з розсудом. Я хочу, щоб ти знав, що я тебе кохаю. Я хочу щоб ти знав, що таке ти для мене. Я хочу, щоб ти знав: твоя смерть була б для мене кінцем мого життя. Залишився б голий механізм. Механізм виконував би точну службу тій справі, якій служив ти за життя. Була б постать з руками і ногами, постать із мозком, який рахував би дії та хвилини, постать з ім'ям Тереса. Але мене, мене — мене не було б. І якщо ти хочеш мене бачити виконавицею служби, виконавицею незалежно від мого почуття до тебе... Атож, годі зроби так, ніби ти вмер. Удай, що ти вмер. Удай, ніби ти сам перестав служити справі. Зроби для мене вигляд, мовляв, ги зрадив справу абощо. Але перед тим накажи мені тільки, накажи, щоб я її виконувала далі. А тоді стань збоку і дивись, перевіряй. О! Може, ти якраз таке і хотів від мене почути? Тож я сказала. Ти чув. Я сказала.
Святослав Тогобочний. Ти сказала. Страшна річ.
Тереса. Чому страшна? Чому страшна, Святославе? Може, ти не гаразд мене зрозумів? Може, я не гаразд висловилась? Чому ти сказав: страшна річ? Гадаєш, воно справді страшно втратити особистість? Аж ні, мій Святославе. Не страшно. Нічого не страшно. Я не знаю, де межі особистости, — і хто про те взагалі знає! Мене моя особистість не цікавить. Я байдужісінька до моєї особистости. Але якби цікавила, то я, вір мені, я знайшла б, що сказати на її оборону. Я сказала б так. Хіба не вияв особистости, сказала б я, хіба не вияв її у тому, що з власної волі зрекаються власної волі? Бачиш, як я гарно вигадала. Я питалася сьогодні твого батька, що таке гріх. Він сказав, як з якого, мовляв, погляду. Благословен будь батько твій, що таке сказав. Я думала спершу, що він захитав мене. Тепер бачу, що, навпаки, підтримав. Як з якого, каже, погляду! Будь благословен. Не існує нічого. Існує тільки твоя воля і моя готовість повнотою втратити мою. Тільки це й існує. Але, може, ти скажеш, мовляв, з утратою моєї волі втрачається і моє кохання до тебе? Так ні. Не матимеш слушности. Не втрачається. Навпаки: вивершується. Бо що таке кохання? Втрата однієї статі без решти у другій статі. Втрата одного Я без останку в другому Я. І те, що лишиться, оболонка тіла, оболонка дій та розрахунків, — хіба ж не байдуже вже тоді, що та оболонка робить? Саме з кохання до тебе я ладна вчинити все, що лише ти звелиш. Стати для тебе за полюбовницю комусь, стати підставною особою, злочинницею, вбивницею, — о, це були б ще тільки дитячі іграшки з усього того, що я протягом останнього року надумала. Нема гріха для кохання. Є тільки кохання, уся решта — небуття. І ти вільний надо мною у небутті. Ти спроможний наказати мені, щоб я у небутті утворила кожне буття. І я утворю. До найдрібніших, до найсмішніших детальних випадків утворю. Звели, і я вмить стану шпигункою, атентатницею, контрабандисткою, черницею, приватною секретаркою, організаторкою змов, державною діячкою, повією. Бо всеоб'ємна воля твоя в мені. Знай про те, знай на всі часи. Я сказала тобі про те. Ти чув. Я сказала.
Святослав Тогобочний. Ти сказала. Страшна річ.
Тереса. Але чому, чому страшна, Святославе? Хіба ж воно не те, що ти хотів від мене почути?
Святослав Тогобочний. Не те.
Тереса. Так що тоді?
Святослав Тогобочний. Страшна, страшна річ. Може так бути? Можна з наказу іншого стати не собою? Ти передумала, кажеш, багато речей. Можливих і неможливих. Чи подумала ти над такою однією неможливою річчю — знаєш, над якою? Над тим, що неможливо для Я бути нічим? А знаєш, чому неможливо? Тому, що його створено. Не думала?
Тереса. Створено?
Святослав Тогобочний. Так, створено. Принаймні, дано йому поштовх для утворення. Одного разу. Одноразовий поштовх. Ти не думала про те, що Я одного разу дано спонуку, що його створено для одноразового буття? Ти не задумалась над тим, що одноразове Я нічим, достотно нічим не заступити? І що стать теж створено — ти не думала про те?
Святослав Тогобочний. Так, створено. Принаймні, дано йому поштовх для утворення. Одного разу. Одноразовий поштовх. Ти не думала про те, що Я одного разу дано спонуку, що його створено для одноразового буття? Ти не задумалась над тим, що одноразове Я нічим, достотно нічим не заступити? І що стать теж створено — ти не думала про те?
Тереса. Але, світоньку мій, що таке стать? Випадок. Вибрик. Той або той розподіл ліній у будові людського тіла. Розподіл без спеціяльного пляну, без особливого задуму. Може укластись такий, може укластись інакший. Яке воно, справді, може мати значення? Промов одне мені лиш слово, тільки натякни, і я тієї ж секунди зміню мою стать. Без труднощів. Без будь-якого жалю. Воно так для мене просто, так легко!
Святослав Тогобочний. Може так бути? Тобі дійсно не було б жаль перестати бути жінкою? Та й ким би ти тоді стала?
Тереса. Ким хочеш. Ким би тільки забажав, тим би я і стала. Статтю слабкою. Статтю сильною. Чоловіком. Гермафродитом. Особою шостої статі. Особою взагалі без статі. Байдужісінько.
Святослав Тогобочний. Особою без статі. Особою без переконань. Особою без особистости. Ні! О, ні, ні! Тереса. Так що тоді?
Святослав Тогобочний. О, ні! О, ні, ні! Що тоді, питаєш? У всякому разі, не те, не те. Що робив би я з моєю волею, коли б її оточувала сама готовість виконання? Таку самоту людини годі собі навіть уявити.