А тому: темпо, женці, темпо!
ПРОБАЧТЕ ЗА ЗАПИТАННЯ
Шановний голово колгоспу, я безмірно рада високим удоям ваших корів, гарному виглядові поросят, чудовому самопочуттю телят, але чи не були б ви ласкаві познайомити мене ще й з людьми?
З ІВАНА ФРАНКА
"І яке ти право маєш, черепино недобита, про своє спасення дбати там, де гине міліон"? (Іван Франко "Іван Вишенський"). За цю одну мисль я виписала б вже авторові паспорт у безсмертя.
* * *
Наші безплідні нарікання на "стандарт" та "шаблон" кінець кінцем теж перетворились у стандартний шаблон.
БУЛО, ТА ЗАГУЛО
В дитинстві ходив "сон коло вікон, а дрімота коло плота", а тепер його, ледачого, і насонними пілюлями не заманиш!
ПЕРЕВІРЕНИЙ ЗАСІБ
Хочете викликати заздрість у сусіда? Засукайте рукави по лікті, візьміть рюкзак на плечі й подайтеся в напрямку вокзалу…
ПРОСТЕ ПРАВИЛО
Приклад на пропорцію: настрій співака мається так до пісні, як публіка до її виконання.
АСОЦІАТИВНЕ
Як би нам не докучив мозоль, однак ми пальця не позбавимось.
ЕГЕ Ж!
Старенька з підмальованими губками, може, не зовсім природне явище, зате яке зворушливе…
НЕ СЛУХАЙ ЇЇ!
— Бреши мені, — благала без взаємності закохана жінка.
* * *
Любимо людину не за її форму, а за зміст. Так воно-то так, але до змісту добираємося, зваблені формою.
А Й СПРАВДІ — КОЛИ?
Спати, їсти, займатися фізкультурою, ходити на роботу, слухати лекції, відвідувати кіно і театр, читати розумні книги, — господи, а коли жити?
КОЛИ Б…
Смерть була б цікавим експериментом, коли б можна було його повторити.
А ВИ ДУМАЛИ!
Те, чим ми хвалимося у старшому віці, — розсудок — є часто найзвичайнісіньке зістарення почуттів.
ТАК?
Твої руки й ноги, моя дорога, тоді теж були великі й незграбні. Це тільки його любов робила їх "рученьками" й "ніженьками".
З РЕКВІЗИТУ МИНУЛОГО
Перефраза церковної заповіді: не кради у біднішого від себе.
ОКО ЗА ОКО
Метод привчання людей до точності: не спізнюйся, коли тебе чекають, і не чекай, коли до тебе запізнюються.
* * *
Коли б ти був такий принциповий в чайових, що їх отримуєш від держави, як в тих, що не даєш офіціантові, я сказала б: "Оце людина!"
МАЙЖЕ ВІРШЕМ
Не носи, моя кохана, коралів з горобини, бо вкрадуть їх у тебе, а може, й тебе з ними.
* * *
Мені сподобалось, як він сказав: "О господи, ще не стало спогадом, а вже таке гарне".
РОЗУМНИЦЯ!
— Що за чудова троянда! — сказав хлопець, ковзнувши поглядом по декольте дівочого плаття, до крайчика якого була приколота квітка.
— Може бути, — відповіла скромно дівчина, — тільки вона з колючками.
ДОСТЕМЕННО!
З громадськими чеснотами, як з дівочою невинністю: насміхаються з неї ті, що вже її втратили.
ТАК, ДІТИ, ТАК!
Вірність в коханні — це не пережиток, діти, а ласка природи, якою наділяє вона своїх обранців.
ПРИВІД
Ти не прийшов, бо пішов дощ, а краплина на шибі мого вікна нашептала мені: "То тільки привід, то тільки привід".
МОГЛО БУТИ ГІРШЕ
— Минула пора, коли я черпала щастя ополониками. Тепер спасибі долі й за десертні ложечки, — сказала жінка, яка зналася на ціні часу.
ПИТАЮ ТЕБЕ
Яке ж ти право маєш говорити від імені народу, коли не знаєш, чим той народ вечеряє і з якими думами прокидається вранці?
ТРЕБА БУЛО АЖ ТАКОЇ НАГОДИ!
Щойно революція переконала аристократію, що кров має тільки один — червоний колір.
* * *
Найдогідніший час для кар'єри — це вузький просмик між "ще замолодий" і "вже застарий". Та влучити в нього однаково, що сліпому голку всилити.
МОЖЕ Б, ЧЕРЕЗ КОСМОНАВТІВ ПЕРЕДАТИ?
Раніше, коли туга не давала мені спокою, я призивала тебе листом. Як же ж тепер дати знати тобі у засвіти, що чекаю тебе у снах?
ЗАГАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ
Ціна порядності у всі часи висока. А втім, і тут діє загальний економічний закон: чим менше товару, тим більший попит, тим вища ціна.
З СВІТУ КАЗКИ
ДІВЧИНА. Коли слуга вашої високості вручив мені діамантову шкатулку з серцем вашої високості, я не тямилася від щастя! На жаль, моя безмежна радість виявилася дуже короткотривалою, бо коли я відчинила шкатулку, то замість серця побачила там тільки жалюгідні огризки…
ПРИНЦ. О моя кохана, мені дуже прикро, що я завдав тобі болю розчарування, але я припускав, що ти здогадаєшся сама. Хіба, коли б моє серце було ціле й неушкоджене, я посилав би його тобі у діамантовій шкатулці?
ТОМУ ТАК РІДКО ПОДИБУВАНИЙ…
Щирість, якщо попадеться без домішки фальші, — метал неоціненної вартості.
* * *
Трохи побоююсь, щоб біля великої брами в комунізм вартові не прогавили й не пропустили Підлабузника, Лицеміра, Брехуна та їм подібну компанію.
ТИ І КИЦЬКИН ХВІСТ
Тебе обійдено в чімсь зовсім незначному, і ти відразу нарік себе "борцем за правду". Що ж! Киця теж болісно реагує, коли наступити їй на хвіст.
ДЕ ЗГОДА В СІМЕЙСТВІ…
Можна і не миритися з старістю, але незгода ця, як і кожна інша, не приведе ні до чого доброго…
ТОБІ
Дорогий приятелю!
Спішу, щоб цього листа вислати ще перед Новим роком. Вважаю, що в наступному буде непристойністю для шістдесятилітньої жінки писати ліричні листи до мужчини, який для неї не є ні чоловіком, ні братом.
А крім того, не забувай, що у шістдесят сьомому році ми досягнемо пересічного віку нашого сучасника. А Ти знаєш, що це означає? Це означає, мій дорогий, що кожний день за цією границею буде нам записаний як дарований. До того ж звідки певність, що при сум'ятті, яке мусить панувати у небі (Ти тільки згадай, ні, цього навіть уявити собі важко, скільки мільярдів мільярдів людей понавмирало до нас!), ми відшукаємо одне одного? Будемо отак снуватись віками поміж душами незнайомих нам людей і загризати себе докорами, що за земного життя не сказали собі усього, що відклалося в серці.
В останньому листі Ти написав мені, що Твоя "Буковинська рапсодія" повинна перевищити все, що Ти створив дотепер, бо це буде Твоя лебедина пісня.
Я мала великий жаль до Тебе за ці нерозважні слова. Пробач, я не так висловилася. Я мала претензії не до Тебе, а до того старшого добродія, що своїми роздумами про смерть хотів, — Ти подумай лише, які бувають злобні люди, — притьмарити Твій ясний образ у моїх спогадах.
Знаєш, це мене так обурило, що я аж голос підняла на того старшого чоловіка.
— Ідіть собі! — крикнула я йому. — Геть з моєї хати! Ідіть! Ідіть! Ви не на ту адресу потрапили…
Проте згодом, коли я Твого листа прочитала ще раз і ще раз, я була схильна повірити, що Ти і той старший чоловік з гіркою складкою довкола рота — це одна і та сама особа.
Я не можу сказати, що я працюю над останнім своїм твором, хоч повість, яку зараз пишу, може залишитись і недокінченою. На даровані дні широко не розмахнешся…
Ні, Ти не думай, що я вже дуже боюся смерті, мені просто-напросто дуже подобається жити.
І все ж Твоя "Буковинська рапсодія" примусила мене замислитися над впорядкуванням мого паперового господарства.
Повинна Тобі сказати, що ви, музики, по смерті у вигіднішому становищі від нашого брата письменника. Ви залишаєте по собі папери, записані нотною азбукою, яку може розшифрувати кожний по-своєму і ніколи не викрити схованої в ній таємниці вашого серця.
А тепер дивись, яка небезпека загрожує по смерті письменника його кожному зафіксованому на папері слову!
Слова, які аж ніяк не були призначені ні для сторонніх вух, ні для сторонніх очей, по нашій смерті так звані впорядники літературної спадщини виволікають на денне світло (небагато допомагає, що слова ті не даються, пручаються, ховаються за нерозбірливий почерк, за пропущені літери, за невиразні кінцівки, їх однаково по-варварськи роздягають догола) і за копійки продають цікавим разом із своїми, о, як часто фальшивими, коментарями.
Уявляю собі, як заіскрились би очі такому посмертному впоряднику, коли б він поруч листів батька моїх синів знайшов і Твої з паралельними, а то і ранішими датами!
Пілати від літератури, не давши і слова сказати на своє виправдання, видали б вирок розіп'яти їх на хресті, а фарисеї, любуючись їхніми муками, говорили б до юрби:
— Ось вам заслужена покута за гріхи тієї, що їх породила! О, була то велика грішниця, люди! Вдаючи з себе людину твердих моральних принципів і осуджуючи інших (о людське лукавство, де твоя межа?), вона вела подвійне життя, про що і засвідчують ось розіп'яті перед вами на хресті листи її кохання.
А юрба, от як юрба, вона вічно спішить, їй завжди ніколи, навіть не завдала б собі клопоту розібратися хоч побіжно в тому, що почула, і понесла б хулу далі…
І тому я вирішила, коли почую, що наближаюся до неминучого кінця своєї дороги, спалити Твої листи.
Їх не так вже й багато, і такі вони скромні, що, напевно, й не посміють запротестувати проти такого виду смерті. Вони, зрештою, досить розсудливі і знають, що все, що народжується, мусить скоріше чи пізніше померти.
Але — як Ти даси собі раду з моїми листами?
Їх, по-перше, значно більше (враховуймо сюди й оті невислані) — це вже одно очко на їх користь. Потім не забувай, що вони вийшли, як Твої, не з-під руки аматора. І вони — на нашу з Тобою біду — розуміють свою літературну перевагу над Твоїми. Думаю, що саме ця свідомість у великій мірі позбавляє їх звичайної скромності.
І тому, скажу Тобі, я не зовсім певна, чи їм не забагнеться продовжувати жити по моїй смерті.
Я Тобі кажу, зважай, щоб Ти ще не мав колись клопоту з ними. Можливо, теж, що по нашій смерті вони захочуть вступити у бій з фарисеями так, ніби нам від цього буде легше у гробі лежати…
Проте коли вникнути у справу по суті, то, власне кажучи, вся правда на їхньому боці.
П'ятнадцять, рівно по п'ятнадцять (а мені донедавна здавалось, Ти на рік старший від мене) зелених років і одне зелене літо у буковинському селі — і все.
І — все.
Ні, не все. Є ще шкатулка спогадів, яку я вже сорок п'ять років зберігаю з такою ревністю, як фотографію матері. Інколи, залишаючись сама з собою, виймаю шкатулку із сховку, відчиняю і щораз наново дивуюсь, що спогади в ній ані крапельки не втратили своєї росяної свіжості.
…А я буду мандрівником! Побачиш! Ось закінчу гімназію і виберуся в світ за очі.
Я подумала з болем: мене мама не пустить у світ.
— Сам, без нікого підеш?
— Сам. А що?
— Нічого… Хотіла спитати… а не буде тобі страшно самому?
— Пхі!
— І довго будеш мандрувати світами?
— Доки не поверну на те місце, звідки вийшов.