З таких же ковалів, різників та інших аматорів музики складався весь його оркестр. Нарешті звуки польки-кокетки, як стадо корів з тирла, виперли з-за бар'єра. В першому ряду сидів корнет Яхонтів з якимсь поручником. Поруч З НИМИ— дружина акцизного урядовця. її тілеса заступали весь прохід, пробігали тільки хлопчаки, ниряючи, мов у нору. Далі сиділи податний інспектор з дружиною, нотаріус, інспектор училища, як завжди, з посоловілими очима. Це була валківська аристократія.
Щойно заграв оркестр, як публіка в перших рядах почала затуляти вуха й крутити головами, ніби на них падали не бравурні звуки, а справжнє каміння.
Я теж крутив головою, вдаючи, що й мені не подобається їхня гра. А гра їхня справляла на мене таке враження, що вони ніби когось передражнювали: зал сповнили писк, вереск, скреготання і страшенний барабанний гуркіт. Я так уявляв собі шабаш відьом.
Нарешті повільно розсунулася завіса. Перша дія п'єси відбувається в школі.
Режисер, певне, вирішив, що учнів натурально зіграють коржівські хлоп'яки, такі ж школярі, як і в п'єсі, і випустив їх на сцену більше десятка, щоб вони відобразили перерву між уроками.
— Хлоп'яки вирішили, що вони вже справжні артисти і мусять не гратися, а грати. Вони почали гасати по сцені, качатися по підлозі, кричати, верещати, трощити парти. На кін уже вийшов по ходу дії вчитель і щось загрозливо кричав, суфлер ловив хлоп'яків за ноги. Але вгамувати їх вже була несила, тоді з куліс вийшов бородатий опалювач з палицею,
— Ану, ракалія,— гримнув він,— марш сцюдова, сто чортів вашій матері!
Суфлер почав подавати слова учителеві, який нарешті залишився сам. Підказування було чути аж на гальорці, але вчитель тільки лупав очима. У нього був такий пришелепуватий вигляд, що з зали почулися співчутливі репліки: "Ну, ну! Бідний!"
Гамір посилювався.
3. першого ряду почали виходити.
В другому вголос пізнавали, хто грає вчителя. А він усе ще лупав очима.
Скориставшись з паузи, хлопці знайомили своїх приятелів з дівчатами, а біля входу хтось хвалився, як би він зіграв цю роль. Жіночий голос біля нього реагував на це притишеним писком і ляпанням його по руках.
Я щиро переживав провал вистави і хоч не мав ніякого відношення до аматорського гуртка, але вирішив висловити своє обурення з артиста-иевдахи.
За кулісами стояв гамір: артисти загримовані й незагри-мовані лаяли одне одного. Я побачив того, що грав учителя, і вже роззявив рота, аби сказати щось дошкульне, як артист рішуче здер з себе перуку, і я побачив, що це наш учитель Павло Григорович. Але слів уже не можна було зупинити, і я спитав:
— Це вам так по ролі треба було пришелепуватого зіграти?
Павло Григорович визвірився:
— Пошел вон! І я пішов.
ДЕ ВИСНЕ ДИМ
Був уже травень 1908 року, коли я, сімнадцятирічний хлопець, приїхав шукати праці до Харкова. Мені пощастило: незабаром я влаштувався писарчуком, а офіційно — помічником бухгалтера в канцелярії інституту шляхетних дівчат.
У Харкові від царського маніфесту 1905 року26 чулась уже тільки далека луна. Надто голосними були погромні виступи: в Державній думі і поза Думою Пуришкевича2', Дубровіна 28, графа Бобринського29, попа Гапоиа 30. їхні фотографії не сходили з сторінок газет "Южный край" 31, "Утро" 32, "Харьковские губернские ведомости" 33, "Газета-копейка"34. У воротах заводу Гельферіх-Саде35 ще зяяли пробоїни від гарматних снарядів, а робітники вже давно приходили на роботу по гудку.
В Харківському університеті панувала тиша ще з того дня, як у його стіни ввели поліцію. Про це всі говорили з обуренням, як про нечуване святотатство. І я кричав, що це святотатство, хоч повз університет тільки проходив.
Університет видавався мені за казковий світ, у якому вчаться незвичайні люди. На них були здебільшого сірі куртки з блакитними петлицями і обов'язково приношені кашкети, довге волосся на голові і пенсне на шнурочку.
Серед молоді студентська куртка вважалася чимсь священним. Такої популярності вона набула після п'єси Леоніда Андреева 36 "Дни нашей жизни". Ми сиділи на гальорці в театрі Синельникова3?, і, коли офіцер Миронов, тримаючи Колю Глуховцева за полу, проказував: "Розумієте, це студентська куртка!" — у нас спирало дух.
На другий день після вистави, здавалось, весь Харків мугикав пісеньку:
— Быстры, как волны38,
Все дни нашей жизни.
Что час, то короче к могиле наш путь.
Налей, налей, товарищ...
— Ходімте й ми: "Налей, налей!" А?
Спускаємося вузенькими сходами глибоко в підвал, на дверях якого красується вивіска "Заря Востока", і у всьому намагаємось наслідувати богему. "Налей, налей, товарищ..." Слово "товарищ" я вимовляв з особливим притиском, бо вважав себе вже апробованим революціонером*
Справді, коли восени 1905 року у слободі Новій Водолазі, де я працював у агента земського страхування, на сходку стихійно з'їхалися не тільки наші селяни, а й з інших сіл, ми з писарем станового пристава пішли й собі на майдан до волості. З виступів було видно, що селяни невдоволені з "існуючого ладу". Чого вони вимагали, ми не дослухали, бо замерзли і пішли собі додому. Проте загальний настрій передався й нам. І ми заспівали, правда, Не дуже голосно:
— Вихри враждебные веют над нами...39
Нас наздогнав урядник і гримнув ще здалеку;
— Революція! Заборонено!
Але побачивши, що співає писар станового пристава, ^нітився й прошепотів:
— Тихше, трохи тихше... Потому як заборонено.
Мені було чотирнадцять, моєму приятелеві на два роки більше. І ми не приглушили, а, навпаки, натиснули на голосники. Урядник з пришелепуватим виглядом ішов поруч.
Але всього цього було ще мало, щоб вважатися справжнім революціонером.
Нарешті мені пощастило уже в Харькові, Вечорами я був вільний. Іноді читав різні книжечки, які діставав од солдата, що повернувся додому після служби в Петербурзі. Якось я роздобув у нього книжечку, з хитромудрою назвою і хоч нічого не зрозумів, але побіг похвалитися одній дамі, що даремно часу не марную. Читаю навіть заборонену літературу.
Дама почервоніла, як варений рак. З цього я зрозумів, що прочитана мною книжечка, мабуть, аж ніяк не заборопена цензурою, а може, навіть і зовсім не з таких! Тепер почервонів і я.
Краще було б розповісти Люсі. Вона все одно нічого не зрозуміла б, а мене б вважала за розумного.
Три дні перед цим ми з Люсею пішли на Сумську вулицю на прогулянку. Вона вчилася у кравчихи і тому весь час говорила про гімназію. Я — писарчукував і говорив про університет. Взагалі намагалися вести шляхетні розмови.
Сумська вулиця вибігала на Миколаївський майдан40, де містилися торговельні банки. Повз них найбільше полюбляла тинятися вечорами молодь. Це були прикажчики, домогосподарки, писарчуки.
По другий бік, біля скверу, товпилися студенти. Враз по бруку заклацали підкови. І ми ще не зрозуміли, що сталось, як кінні стражники почали нагаями шмагати публіку.
Кинулися хто куди.
Я збіг на кам'яні сходи "Северного банка". Бігли ще й інші. Стражники на конях дерлися слідом. Нас пригасли до стіни і продовжували періщити нагаями.
Я сповнився таким запалом, що став пробиватися наперед, аби й мене дістала нагайка. В цей час щось наступило мені на ногу. Кінь царського сатрапа!.. Я витис з себе войовничий вигук, але... огрядний дядько озирнувся і винувато сказав:
— Пробачте, будь ласка!
А стражники вже гналися за натовпом угору Сумською вудицею.
БУКЕТИК НАГІДОК
До Валок від Харькова було п'ятдесят верстов по залізниці. Влітку майже щосуботи я приїздив додому. В церквах дзь'онили до вечерні. Жінки в плисових керсетках поверх вишитих сорочок, дівчата в білих косинках, дітлахи в нових черевичках і сиві діди у чумарках святочно простували до молитви. В лівій руці кожна жінка несла, мов молитовник, букетик нагідок, чи красолі, або чорнобривці. Вона покладе їх на аналой біля храмової ікони і, зібравши в разочок губи, шанобливо стане праворуч.
* Під одкритим небом.
В дворі вже підметені стежки й побризкані водою, від чого духмяно пахне земля. Заходить сонце, і рожеві сутінки у зеленому полум'ї садків роблять вечір ще більш святковим. Саме в цю пору в центр міста сходиться на гулі молодь. Це був своєрідний клуб sub divo *, і простягався він од перехрестя аж до ставка. Вище, за дорогою, на Мошу-рівці жила валківська інтелігенція — ісправник, його помічник, лікар, крамарі. Там же збудували і новий будинок земської управи41.
Коли вже сідало сонце, з Мошурівки гуртом спускалися в центр студенти, гімназисти, гімназистки. Діти місцевої інтелігенції — ситі, алюрні і самовпевнені. З тою молоддю, яка проходжалась "на дощечках", вони ніколи не водились і обмежувалися прогулянкою тільки в один кінець. Вслід їм ми посилали пісню: "Сбейте оковы, дайте мне волю, я научу вас свободу любить...", гадаючи, що слово "свобода" налякає їх.
З кожним роком вигляд Валок помітно змінювався. Перед першою світовою війною на Коржівці, в колишньому приміщенні спиртового заводу, відкрили реальне училище42. В самому центрі міста, в будинку Прокоповички, відкрилася прогімназія 43. Поруч з вищим початковим училищем 44, на яке я все ще гнівався, збудували новий будинок жіночої гімназії. З'явилися друкарня, аптечний магазин, гос-тиниця "Росія" на чотири номери. В дворі кредитного товариства 45 широко торгували плугами Сака, віялками Ель-ворті, навіть кінними молотарками Гельферіх-Саде.
Зайшли зміни і на Посуньках, на досі тихому патріархальному куточку, де ми малими засинали в літні ночі під мелодійні співи парубків і дівчат. Тепер тут чулися п'яні вигуки, крики й лайка жінок, які гнали додому чоловіків з пивних, що їх на Полтавському шляху з'явилось зразу аж дві.
Але найбільшою новиною була поява у Валках справжнього живого революціонера. Він звернув на себе увагу тим, що одного вечора нервово і заклопотано пробіг "по дощечках" туди й назад. Довгасте обличчя, русява борідка, сандалі на босу ногу і потертий піджачок на плечах. Мій приятель Ваня Мандрич чув уже про нього і шанобливо проказав:
— Левицький, есер. Висланий під нагляд поліції!
Ми почали мугикати: "Сбейте оковы, дайте мне волю...", але, на наше здивування, Левицький не звернув на те ніякої уваги і хутко попрямував назустріч студентам, які гуртом спускалися з Мошурівки. Мабуть, не почув! Ми замугикали голосніше: "...я научу вас свободу любить!.."
А коли й це не подіяло на революціонера, рушили додому.