Ментальність орди

Факту неповернення ніякі богослужіння на Москві не правилися, ніякі ідеологічні феєрверки не запускали­ся. Але жест з двома іконами, звичайно, було зроблено неспрос­та, за царським задумом жест мав спрацювати на всю демагогіч­ну потужність. (Тут, мимоволі, звичайно, напрошується: а коли ж буде повернуто в Україну ті релігійні, мистецькі та інші цінності, які Росія на нашій землі грабувала віками і які є таки нашою на­ціональною гордістю, а не великоросійською національною, котра — себто великоросійська національна гордість — звикла живитися українською національною гордістю як своєю влас­ною? Може, буде зроблено Борисом Миколайовичем бодай якийсь пропагандистський жест на адресу Києва — як ото вчи­нив колись Іван Васильович на адресу Новгорода? "Братерсько­го" галасу було б багато! Але, очевидно, годі й мріяти про таке, бо ланцюгова реакція розпаду Радянського Союзу ген до чого довела, своїми очима бачимо, то ланцюгова реакція передачі ук­раїнських цінностей в Україну — на думку російських велико­державників — ще б далі продовжила цей процес, ще глиб­ше б його обґрунтувала, а сусіди-великодержавники не бажають собі подальшої ескалації свого горя, отож, очевидно, й не побачи­мо ми своїми очима те, що продиктувала б справедлива історія. Справедлива? А коли вона була справедлива під боком у Росії? Та й академік-патріот Л. Лихачов твердо стоїть на позиціях: ніяк не можна повертати, бо без них "Ермітаж" у Санкт-Петербурзі вже буде не "Ермітаж", і інші музеї вже будуть не такими музе­ями, бо й "тисячолітні" традиції російської культури будуть уже не такими й "тисячолітніми", що наші цінності не такі вже й наші, що належать вони Росії за правом... За яким правом? Та за тим самим правом, яке продемонстрував цар Грозний-Лютий під час погрому-різні в Новгороді 1570 року).

II. Форми відвертих, неприкритих, м'яко кажучи, зловживань у Московії найрізноманітніші, їхній спектр дуже широкий: і що дано великому князеві — те не дано його холопові, та й зловжи­вання їхні за масштабами різні, хоч суть одна, і ця спільна суть єднає великого князя з його холопом, і ця суть характеризує не лише звичаї та традиції, а й національну вдачу — у вельми ви­разний, хоч і не панегіричний спосіб, а й особливості росій­ської християнської моралі — характеризує.

Сигізмунд Герберштейн у "Записках про московитські спра­ви" наводить чимало цікавих прикладів, які стосуються батька Царя Івана IV. У великого князя Василя III Івановича в улюблен­цях ходив Василь Третяк Долматов, один з найнаближеніших його секретарів. Свого улюбленця великий князь призначив пос­лом до цісаря Максиміліана й наказав приготуватися в дорогу. Долматов заявив, що в нього немає грошей на дорогу й на видатки.

Його негайно схоплено й відправлено на довічне ув'язнення, де той невдовзі й помер. Великий князь привласнив собі все майно Долматова, рухоме й нерухоме, одержав три тисячі флоринів готівкою, однак ані братам його, ані спадкоємцям не вділив жод­ної копійки... Іноземні посли приїжджали в Московію з коштов­ностями — для всіляких насущних потреб, то всі цінності, з яки­ми вони прибували, Василь III Іванович відбирав у них і відкладав у свою казну, обіцяючи відшкодувати іншими своїми милостями, проте обіцянки залишалися обіцянками... Від Карла П'ятого в Москву повернулися посли — князь Іван Посічень ярославський та секретар Семен. Проводжаючи на батьківщину, іноземці щед­ро обдарували московських дипломатів — золотим намистом, зо­лотими ланцюгами, іспанськими золотими монетами, срібними кубками, золотими та срібними тканинами, золотими герман­ськими монетами — і все це московський государ у послів відібрав для себе, а коли автор "Записок про московські справи" допитувався у послів, чи це правда, то один із них, остерігаючись зрадити свого государя, говорив, що той таки велів принести до себе цісарські дари, проте лише для того, аби подивитися на них, а придворні таку його поведінку мотивували тим, що воля госу­даря є воля Божа і хай хоч що зробить государ — те він зробить за волею Божою... Москва ж бо постійно ворогувала з Новгоро­дом, і ще в 1477 році московський князь Іван Васильович переміг новгородців на річці Шелоні — і відняв усе майно в архієписко­па, городян, купців та іноземців, відправивши до Москви триста повозів із золотом, сріблом, коштовностями, хоча, навівши довід­ки, С. Герберштейн пересвідчився, що повозів із пограбованою здобиччю відправлено значно більше... Під час поїздки його, іно­земного посла, супроводжували служиві люди, які за родом своєї служби повинні були всіляко забезпечувати цю поїздку, проте вони дуже недбало турбувалися про харчування, перешкоджаю­чи купувати припаси навіть за свої гроші, й тоді посланець дина­стії Габсбургів у Росії пригрозив приставленому до нього приста­ву розчерепити голову, заявивши, що знає їхній звичай: набирати багато за повелінням государя, й притому на їхнє ім'я, а їм з того не давати нічого...

Безцеремонна, обдирлива на всіх рівнях, як ми сказали б тепер, добре знаючи цю обдирливу, котра справіку і є російською церемонією, з невмирущої природи невмирущого менталіте­ту. В цих моїх "записках про московські справи" в даному разі сконцентровано увагу (хоча не можна повністю обняти те, що не обнімається) лише на тотальному понадісторичному злодійстві— воровстві, лише на одній рисі; звичайно ж, ікебана національного характеру складається не з однієї квітки, її гармонійно та достой­но витворюють і всі інші квіти — про ці квіти російської вдачі і йдеться у статті академіка Д. Лихачова "Нельзя уйти от самих себя...", не стану їх тут укупі перелічувати. Й коли говоримо про русифікацію, то говоримо про сукупну дію всіх чинників, себто про згубні запахи всієї ікебани. І що неймовірно цікаво у С. Гер— берштейна! Ні, не про таку русифікацію інших народів та інших земель, результати якої у нас тепер перед очима, хоч і про таку, але на цьому не зупинятимусь. А хочеться зупинитися на цікаво­му його спостереженні, яке дає підстави говорити також і про дуже специфічну русифікацію... і самої Росії! Не віриться? А було, було...

"Область эта гораздо холоднее, чем даже Московия. Народ там был очень обходительный и честный, но ныне является весь­ма испорченным; вне сомнения, это произошло от московской заразы, которую туда ввезли с собою заезжие московиты".

Ось таке цікаве спостереження іноземця, якому не відмовиш у об'єктивності: над Новгородом та новгородцями — та над Мос­квою і московитами. Не ми говоримо про поширення "москов­ської зарази" у ті часи, а таки іноземний очевидець того поширення, посол від Габсбургів визначає і походження зарази — москов­ська. Він визначає частково і її симптоми, і якщо зараза, то вона й заразна, вона за природою — від московського терору й деспо­тизму, від нав'язування рабства, бо лише в умовах рабства й може поширюватися зараза, коли вільні новгородці стають не­вільниками московитів. Здається, начебто ж один народ, але ж чи й насправді один, а чи поміж новгородців не превалював слов'янський елемент, а поміж московитів чи не превалював азіатський елемент? Мабуть, що так, і колись принесені з Київ­ської Русі в Новгород традиції народовладдя мали бути неминуче знищені, вони були активно чужі й ворожі по-азіатськи тираніч­ній Москві, — і в суті довготривалої агресії Москви щодо Новго­рода я набираюсь відваги читати і розшифровувати все подальше й теперішнє протистояння Москви Україні, чий дух також був і є активно чужий і ворожий духові "білокам'яної".

Московська оця зараза — тотальна, ця зараза складала й складає дуже характерну домінанту державного устрою, без неї устрій у Росії немислимий по нинішній день. Адам Олеарій – ­­дипломатичний представник німецького князівства Голщтинія — у своєму "Описі подорожі в Московію" розповідає речі вкрай цікаві, скажімо, про часи великого князя Олексія Михайловича. За нього призначено верховним суддею земського двору Левонтія Плещеева, котрий обдирав простолюдинів понад усяку міру, й самими лише подарунками він ситий не був. Коли представни­ки сторін, які позивалися, приходили до нього в канцелярію, "він вимотував у них навіть мізки з кісток, так що та й інша сторони ставали злиднями". Він наймав мерзотників, аби ті брехливо до­носили на чесних людей, не позбавлених недоліків, і звинувачу­вали їх — то в покражах, то в інших злочинах. Нещасних людей ув'язнювали, тримали кілька місяців у жахливих умовах, доводи­ли до відчаю. Тим часом продажні слуги верховного судді входи­ли у стосунки з друзями заарештованих, під секретом давали мудрі поради, як їм визволитися. Через цих помічників верхов­ний суддя торгувався, скільки повинні були дати йому... А шуряк Плещеева якийсь Траханіотов був призначений начальником Пушкарського приказу. Під його началом було багато всіляких майстрів зброї у цейхгаузі. "Поводився він з ними дуже немило­сердно і не видавав їм заслуженої за роботу винагороди", приму­шував чекати на платню кілька місяців і коли, нарешті, після скарг на нього, видавав якусь половину, то вимагав "розписку в одержанні всього жалування". Ці та багато інших подібних зло­вживань спричинилися до бунту в Москві, коли чернь була зму­шена показати своє звіряче обличчя, і цар змушений був дозво­лити скарати на горло і Плещеева, і Траханіотова.

Адам Олеарій пише й про те, як карали за злодійство. Заскоченого й звинуваченого у злодійстві піддавали тортурам — чи не вкрав він і ще щось. Якщо ні в чому не зізнавався і провинився вперше, його били канчуками по дорозі з Кремля на велику пло­щу. Тут кат відтинав йому одне вухо, його на два роки саджали до хурдиги й потім випускали. Зловленому вдруге, йому відтина­ли й друге вухо — потім відправляли до Сибіру... Уявімо собі, що звичай відтинати вуха за скоєне злодійство зберігся донині, що кожен злодій попався й поніс заслужену кару — тоді чи не вся б наша земля ходила геть безвуха, й ніхто б не міг почути по радіо чергового президентського указу про боротьбу з організованою чи неорганізованою злочинністю.

III. Пишучи ці рядки, беру до рук найсвіжіший номер мос­ковських "Известий" від 2 вересня 1994 року, читаю на першій сторінці поміж інших інформаційних заміток таку ось "замітку":

"Командующий Черноморским флотом адмирал Эдуард Бал— тин направил руководителям Крыма и Севастополя письмо, в ко­тором обратился с просьбой принять "меры по пресечению пре­ступной скупки-продажи коммерческими структурами и част­ными лицами краденого военного имущества".

Сегодня на городских рынках ведется открытая торговля принадлежащими ЧФ техсредствами, в газетах публикуются объ­явления о покупке корабельных хронометров, палубных часов, радиоэлектронного и прочего оборудования, желательно содер­жащие драгматериалы.