.
"Перед нами завдання, — стверджувала II конференція ОУН, в 1941 р., — організування всеукраїнської керівної сили, прищеплення націоналістичної ідеї, опанування зверху і знизу осередків господарського, суспільного, релігійного і ін. життя". Але Україна, вірна своїй правді, народній, віковій правді Вишенського, Сковороди, Шевченка, Франка, як і багатократ перед тим, збагнула істоту її "спасителів" зпід "благословення святого Андрія". Разом із своїми "ктиторами"— гітлерівськими вторжниками, покотились всі ті, що збірались "опановувати зверху і знизу" Україну, геть з української землі.
Залишалось їм, у їхній ганебній поразці діяти за директивою своего ідеолога: "надати керівну ідею, координувати хаотичні зусилля бандитизму". І кривавий, люто-божевільний, цинічний бандитизм це було все, що залишила по собі ця "доктрина войовничого націоналізму". Залишилась вона як одна з тих криваво-чорних плям на сторінках нашої історії, що вириті глибоко в пам'яті народа.
На тлі історичного розвитку XIX ст., в зв'язку з важливими економічно-соціальними перетвореннями, український національно-визвольний рух, як в самодержавній Росії так і в Австро-Угорщині, неминуче ставав одною з ланок загального революційно-демократичного руху. Бо проблема національного визволення українського народу, як і всіх інших народів, пробуджених після довгих літ дрімоти, не була проблемою абстрактною, ізольованою. Вона могла вирішитись тільки в боротьбі з тираніями, тільки в спільній дії всіх революційних сил.
В листі до Лоріс-Мелікова (1879) одеський сатрап Тотлебен промовисто писав: "Найбільш ярі фанатики-соціалісти, як Стефанович, Бохановський, Лизогуб, Кибальчич, Ковалевська і ін., спершу належали до партії українофілів, а що лиш пізніше стали соціалістами". Шебеко, ще один царський вельможа, стверджував, що "ідея українського сепаратизму служила основою для революційного руху на Україні". Ради-калізація національного руху, логічне включення його в загальну соціальну боротьбу, що була головною програмою активності народних мас і їх передових, організуючих сил, невимовно лякала всеукраїнську верству імущих. її речники, на стисло українському (чи пак ще тоді — українофільському) секторі, за іронічним висловом М. Драгоманова, "не на жарт перелякалися гайдамацтва" тобто грядучої соціальної революції.
Під кінець XIX ст. українська реакція, зокрема в Галичині, наполегливо заходилась коло спорядження власної програми монополістів, хитро маневруючи між демагогією начебто-національно-визвольних лозунгів та угодовством, питоменним її натурі, сутнім для її інтересів.
Але, чи була настільки творча, настільки яскрава своєю індивідуальністю ця "провідна верства", щоб не бути лише епігоном? Яку власну ідеологію могло витворити це рутенство, з його, за М. Коцюбинським, "теологічним і догматичним способом думання, затхлістю і байдужістю до народніх інтересів, з його безсиллям у духовній сфері, і чинопочитанієм"? ..
Це "модерне українство" надихалось вщерть чужими зразками, по рабськи їх копіювало. Джерелом його натхнення була в першу чергу сусідня, польська реакція, дарма що супроти неї, як економічного і культурного гегемону, українська панівна верства плекала виправданий комплекс ресантименту. Це підтверджує "ліберальний" історик І. Лисяк-Рудницький: ".. .В дуже делікатний спосіб, який навіть важко окреслити, польське насліддя (точніше насліддя польської аристократії, що жила в західній частині України), причинилося до кристалізації української національної свідомості, зокрема визначаючи її політичний напрямок та скріпляючи антиросійське вістря..."
Мова тут, звичайно, не про українську національну свідомість взагалі, а лише — української панівної верстви, що як безплідний гибрид, була примушена, крадькома, годуватися "насліддям польської аристократії" і "кристалізувати" свою ідеологію за зразками польського консерватизму, романтичного месіанізму, шовінізму. Про це говорить і М. Драгоманов: "Коли національний характер розкладається під чужим, не-свобідним впливом, то витворюваний таким чином зліпок присвоює собі головно злі прикмети чужої нації та загублює свої добрі познаки" ("Історична Польща І великоруська демократія", ст. 284.).
Хіба ж не жахався зліпок нашої "провідної" верстви тих самих зловісних марев, перед якими тремтіла, напр., польська аристократія на еміграції між повстаннями 1830 і 1863 рр.?
"Нехай лише вихор повіє, — писав Юзеф Голу-ховський в 1851 p., — нехай лише підіймуться міазми соціалізму і комунізму, то аж страшно подумати, що з того вийде!"
Історик Я. Шуйський, на тлі заграв народніх повстань і заколотів в Польщі і на Україні (1846, 1848, 1855, 1874 І ін.) пробував заспокоїти себе і своїх близьких облудною формулою: "У нас немає жодної соціальної квестії..." Дослівно так само заспокоював і українських консерватистів К. Сушкевич, кажучи, що "все наше лихо в п'янстві і лінивстві нашого хлопа. У нас немає грунту для соціальної квестії" (!)...
З жаху перед тим, що "соціалізм азійський може подати руку соціалізмові європейському і знищити християнську цивілізацію" (Болеславіта-Крашевський" 1867), відмовлялась польська націоналістична еміграція від співпраці з революційно-демократичними рухами Слов'янщини, з О. Герценом (".. .нас розділяє прірва, коли мова про погляди соціальні, політичні, релігійні..." писав Юзеф Клячко). Українська "провідна" верства була насичена тією ж "сліпотою, виключністю, вузькістю", як характеризував польську начебто-демократію М. БакунІн. З люттю і ненавистю зустрічала вона всяке поступове слово М. Драгоманова, М. Зібера, бруньки соціалістичного руху, засновуваного О. Терлецьким, І. Франком, М. Павликом.
Феодально-клерикальний гегемон польської провідної верстви, що чудово вживався і з самодержавством Романових і з абсолютизмом Габсбургів, умів зачаклувати свою дрібну буржуазію та патріотичну інтелігенцію барвистою міфологією, намагаючись при тому ізолювати народні маси від усякого соціального радикалізму. Цій меті служили романтичні візії Річі-посполітої в кордонах до 1772 p., "Польщі — Христа народів", "передмур'я християнства", "вибраної дочки Слов'янщини" і т. п. Завдяки дійовості цих гасел і рухливості ще не обезличеної національно аристократії, як і низці інших сприятливих обставин, магнатсько-шляхетська, бароккова Польща змогла відродитись на наших вже очах, у хисткому варіанті буржуазно-фашистської "незалежної" держави. В ній, вже не в лише в мріях, але і зовсім реально, здійснявся істеричний націоналізм-месіанізм еміграції в добі 1830-1863 рр. Земне життя його, як знаємо, було коротке...
Недорікувата і бездарна галицька "провідна" верства у всьому наслідувала своєго польського побратима. Його бундючність і пиха гегемона була принаймні переконлива: атже польський латифундизм займав лише в одній Галичині 56% всієї поверхні. Український реакційний табір з почуттям плебейської меньшевартості копіював і перелицьовував усі "сни про могутність" клерикально-націоналістичного, анти-слов'янського і антинародного польського гегемона. "Творці нового українського світогляду" переймали з панського плеча увесь гарнітур ідей, міфів і культів, вживаний шляхетноуродженим сусідою.
Систематична фальсифікація" історії, безглуздий культ князів, гетьманів і героїв, бутафорія козацької романтики, з якої глузував ще І. Франко, феєрверки красивих легенд, що повинні чаклувати маси, ідеалізація війни ("Червона калина" — як копія "легенди легіонів" Пілсудського), а врешті концепції "визволення", що точнісінько як і у поляків, напередодні 1-ої світової війни, окреслювались лоялізмом до "найясні-шого пана" (або до Романових) і надією на "сприятливу кон'юнктуру"...
Спільність соціальних інтересів, в хвилинах небезпеки наказувала обом "провідним" верствам забувати про сповидний "національний антагонізм". Тоді довершувались зворушливі акти угоди: в т. зв. "новій ері (1897), в спільній воєнній авантюрі (1920), в "нормалізації" (1935). Характерно, що навіть у час, коли під натиском патріотичних народних мас, Західна Україна 1 листопада 1918 р. скинула цісарське ярмо і проголосила свою незалежність, її міністр — Л. Це-гельський, відвідуючи в Радехові графа Г. Бадені, в дружній розмові "признав рацію спертим на здоровій обсервації виводам графа про недоцільність ліквідації великої земельної власності в Галичині"... При цьому достойний міністр виявив (як і граф Бадені) тривогу перед тим, що "земельна революція з Великої України може перекинутися до нас...".
Істотною причиною до начебто-національного антагонізму між українськими і польськими владущими була економічна боротьба української буржуазії за рівну участь в розподілі благ з експлуатації трудящих та земних багатств Західної України. Було теж змагання за монополію на політичний провід мас. Але з хвилиною, коли взаємні компроміси відкривали перспективи хоч приблизно згідливого спільного визиску трудящих і сяких-таких крихт з панського стола, антагонізм перетворювався зразу ж в Ідиллю. "Ідеолог українського націоналізму", той же Д. Донцов, твердив у 1922 р., що "в наших інтересах — існування великої і мілітарно могутньої Польщі". Тобто — в інтересах української буржуазії, що як і Бадені боялася, щоб "революція на Великій Україні не перекинулась до нас"...
Кого ж обдурювали і нині ще обдурюють ці обидві "провідні" верстви баденіх і цегельських? ..
Нині, коли втрата України, цієї "Церери млеком і медом текучої", для Браницьких, Потоцьких і Сапєг, як і для українських полупанків та співвласників борис-лавських нафтових компаній стала болючою дійсністю, взаємопромкнення "ідеологій" і "визвольних програм" стає ще більш разючим. Українські націоналісти з радістю забудуть про 20 літ польсько-шляхетського колоніалізму на західноукраїнських землях, про "пацифікацію" 1930 р., про Березу Картузьку, про шибениці на подвір'ї тюрми святої Бригіди у Львові і т. п. А польські князі і графи, на чужині сущі, охоче подарують тим же націоналістам співучасть у гітлерівському спустошенні Польщі в 1939-44 рр., їхню невдячну роль "прусаків Сходу" і т. п. Нині, бард польської ре акційної еміграції Юзеф Лободовський не лише викликає тіні Пілсудського і Петлюри як співдїячів реставраторської авантюри з 1920 р., але і снує романтичні мрії про повторення такого походу над береги Дніпра.