А за полями засиніють бори, підуть аж під Звягель і навіть під старовинний Корець, а осьде огорнуть село Восьминоги, де на пагорбі біліє костел і вклиниться у селянські нивки володіння графині. Костел, як кажуть був ще димом Кривоносових мушкетів опалений і хмуро дтрунчіють його вежі, споглядають вузькими вікнами на селянське море, де він лише
острівець. За Восьминогами Заславець, а там і графський парк і палац, що мріє за деревами. А Заславець селище величеньке, там навіть графинін паровий млин попхенькує стиха, боячись либонь порушити маєстат вельможного могуття. Біля млина завізно; походжають там, серед натовпу возів, таємничі присипані мукою купці в плескатеньких шапочках, у довгополих сурдуках і пересиплюють з долоні в долоню золоте зерно та хитають головами і замислено-мудро зітхають.
Не об'їде становий всього свого володіння за один день, а батюшка на своїх мишастих то й не гадати. З Межиріччя до Восьминог — дванадцять верстов, до Заславця ще п'ять, а тоді лісами понад рікою до Остріжця, а там ще вісім верстов до Волі Межиріць-кої і до Любитова, а тоді нарешті — Рославичі.
Та скільки б не їздив становий, він і так усього не знатиме, бо не вивідає. "Жиди знають усе" — думає він. Все вони знають, де борошно пішло в ціні вгору, а де впало, скільки платять у Старім Константинову а скільки в Луцьку, а навіть у Львові в Австрії, чи в Ґданську на Прусах. Вони знають, що до пана Тар-ковського везуть нову молотільню, а у Харкові революціонери застрілили губернатора. їм газет не треба.
бо вони все знають та тільки мовчать. Може знають вони що цього року після жнив буде війна і через те скуповують сіно ще на сінокосах і сіно піде вгору. От знають усе лихварі, але не скажуть. Не скаже ні кор-шмар Рухим, ні ліферант Янкель, який в Восьминогах мас свою крамничку з газом та оселедцями, а у якого три новобранці ночували і він їх вивів за кордон. Адже за молоду сам з контрабандою ходив у Львів і в Перемишль. Янкель нічого не боїться, бо у нього син в Америці і може ті рекрути, що втекли, також перепливуть море і переберуться в Америку і там десь стрінуть Янкелевого сина.
А от все знають ті євреї, думає становий, але одного не знають, яка тепер думка у мужиків, така як споконвіку, чи інша. Не скаже того ні Янкель, ні Рухим та навіть сам їхній цадик бердичівський не вгадає, бо думка мужицька — чорна як земля і нікому невідома. А до того ще й звихрена вихрами, що вивертають все шкерберть, що висотують душу так, щоб стала сповнена незбагненними, небувалими прагненнями.
Землі мало, от що. Не стає землі для всіх, от де біда. 1 становий від усіх своїх роздумів важких, скидає картуза та витирає чоло, знесилене думами, які або вириваються як весняний промінь і лагодять хоч кого, або заволікають обрії наче чорнющі хмари.
1 трясеться становий у свойому тарантасі, стискаючи шаблюку і трясуться за ним стражники, втомлені від довжелезної дороги. Вони знають ще менше, ніж становий. Знають лиш ці купці біля графиніного млина, що ґерґочуть між собою, присипані мукою, і хитають головами, пересипаючи, немов іграючись, жито-пшеницю в долонях.
Сонце заходить за старовинною фортецею, за гра-финіним білим, а тепер порожевілим костелом, що вже стільки століть стоїть і когось то стереже, але чи встереже?
Ідуть отари з громадського пасовиська і Сак — височенний чабан, ляскає довгою нугою, здорово ж ляскає, аж відлуння йде далеко і до межиріцької фортеці і до костела у Восьминогах. А у Сака обличчя безвусе і бліде як у схимника; про що думає він? Чи про те, що чабанський вік короткий? Чи про те може, що буде він одного дня посеред сонячного майдану стояти перед гомінкою, схвильованою юрбою, яка настановить його своїм отаманом?
V
Було Юрія. Звичайно, тоді заєць ще не сховається в житах, а тепер вони й двох зайців сховали б. Рання була весна цього року, сади ще недавно — в паморозі, а тепер — зацвили так раптом і так рясно. В домі лаштувалися їхати на поля. У тому дворі й перед ворітьми на колодках сиділи люди, десь з'явився Яшко — матрос, що не був уже вдома три роки й хизувався між юрбою парубків, носив гармонію-трьохрядку з якимись довжелезними стьожками, а дівчата, по три по чотири, взявшись попід руки, проходжувались по тракті, від самої шоси аж до панських воріт, за-зивно рум'яні й співучі. Деякі заходили у цей двір та сповнювали його піснею так дзвінко, що аж лящало потойбіч дому та котилось, тахло гущавиною старого саду.
...Й-ой-за гайом зелененьким, кру-у-у-тими горами, а-а-а-ми-ги-ги, там стояли гуртоправці, своїми гурта-а-ами...
Пани нічого не говорили на це співання, навпаки, любили його й це гуляння чорнооких та високих дівчат в колірово-пишних, синьо-червоно-зелених юпках, що мели аж пісок, яким понасипано стежки, дзвеніло стоголосо по головній алеї й перед самим ґанком спинялось, завмерши на найвижчій ноті. Там стояли й літні чоловіки й молодиці, а Оксана Олексіївна, двоєрідна тітка Олелькового батька, жінка строгого виду, недавно повернувшись з Іркутського заслання, гуторила з ними, круто підобгавши й схрестивши на грудях суворі руки. Вона звичайно, була одягнена в сіру спідницю й таку ж кохту, була схожа — за Олельковим звичаєм прирівнювання — на індичку, рум'яна, з обвислим підборіддям, завжди невдоволена і глузуюча. Здається, з усіх родичів, вона найбільш прихильна була до брата Василя Михайловича у четвертих, доктора Крученюка, що носив довжезну чорну бороду й десь колись теж сидів у кріпо-сті за революційні справи.
Олелько стояв у вікні гостинної й дивився на це святкове нуртування юрби. Був цікавий і Яшко-ма-трос з лентами, що вились хвацько на заломленій безкозирці з золотими літерами: "Мстисла в", огорілий, нахабний і красивий, займали око й тихі дядьки в свитках і скрипучих чоботях, деякі бородаті, з навислими бровами, широкоплечі, билинні богатирі. Дівчата із Рославич були одна до одної, особливо — співочі; Наталка насамперед з її павиною ходою, з довгими віями, що ними притінювала несміливо очі, але й голос у неї був — золота падь. Інші, подруженьки, й русява Ганка й рум'яна Христина й смаглява Василина так і знали, що на них всі дивляться, дівчата сам квіт. Пройшла й Мотря, накинувши на худі плечі нову, квітчасту хустку, проходжувалась сама.
— Олелько, сказав з дверей батько, візьми рушницю, пройдемось...
Підлітали жайвори, взметувались аж попід рідкі вітрильця хмарин і падали в царину. Луги золотіли лататтям. Стояв навський Великдень, синьодзвонний, хрустальний, відчинивши неба в усі простори.
Собаки — Мінка й Заграй, перескочивши рівчака за тим двором, дзявчали в траві. Олелько оглянувся. На узвишші, в почоті тополів стояла садиба. Високо димились димарі за кронами дерев. Аж перламутровий стояв сад. Юрба, гомоніючи, зосталась біля воріт — веселчата пляма.
— Тут треба було б мостика зробити, сказав Олелько. В рівчаку-струмку рвучко бігла вода, тягнучи за собою водорості, лілеї. Дно було піскове, дене-де аж червоне.
— Та треба було б, — зітхнув батько; багато чого треба було б...
Василь Михайлович ішов перед Олельком, високий і дешо сутулий, з шиєю вже торкненею огаром весняних піль. Олелькові чомусь стиснулось серце. Мабуть, з усіх він найбільше любив таки батька. Він ще тепер був такий міцний, що без труду розгинав підкови. Олелько ніколи не буде мати такої сили, його батько був, мабуть, останнім з богатирського роду Олельковичів, з тих, що ходили на ведмедів сам-один, що може, мовчки, братнім шерегом, шикувались вдарити на литвина чи турка в битві. Олелькові було найліпше з батьком, хоч вони ніколи не розмовляли з собою багато. Чи тепер, ідучи під цим весняним небом, чи тоді як Олелько був зовсім ще малий і вдряпувався батькові на коліна й розглядав з ним прейскуранти чи "Дон Кіхота" з ілюстраціями Доре. Все, що батькове: і кабінет із запахом тютюну і шкури, й простріляна вже літами дубельтівка і високі чоботи, що в них не страшно було бродити й по болоті, все це було наймиліше. И любив Олелько батьків погляд сірих і спокійних очей і його глухий голос і майже безгучний сміх.
— Тату, — сказав Олелько, — коли ми поїдемо на велике полювання?...
— Поїдемо, обернувся батько й зсунув кашкета на потилицю; от все нема часу, ніяк не виб'юся з того всього... А ти не промочиш ніг?
Вони йшли травою, по лугу, луг був пружкий, торфяний, аж вгинався. Ставало, справді, мокріше, що далі ід лісу.
— Нічого, я вважатиму, тату...
1 Олелькові стало неймовірно шкода батька, що він такий заклопотаний і зрештою — безрадний. Назовні все було наче й в гаразді, але насправді — недоладне. Назовні — був екіпаж, що під'їздив новий і блискучий під ґанок, з тільки що вимитими біля колодязя колесами, назовні й батраки приходили що суботи під вікно економа отримувати заплату, але, в суті речі, треба було скрізь ремонту, затікали стріхи і скошувались баркани й всюди було повно розмови про векселі, строки, податки. Рославичі були як і споконвіку, тут народився Олелько й Олельків батько і батьків батько і село було нерушиме, а проте інше, зовсім — зовсім не таке як було. И знов Олелькові стало шкода батька, цього сильного і самотнього чоловіка, що на його плечах усе і стільки людей в домі й всі безжурні, аж до ганебности безжурні, а тільки батько його думає за всіх, бо мусить думати.
Василь Михайлович обернувся й поглянув на Олелька й прояснів, обняв його впіл, бо Олелько вже от-от доходив батькового росту.
Батьку, — раптом сказав Олелько, ким ти хотів бути, коли був юнаком?
Знаєш ким, — засміявся батько, може згадавши себе юним моряком. Я ніколи не бачив моря, я ніде не був, крім Полтави й Києва, але мені поночі й вдень марились секстанти; перша книжка, яка мене полонила, це був опис подорожі капітана Кука й навіть ше й тепер мені постійно сниться виплеск хвилі, якісь острови з пальмами, небо порване блискавками... Мене хотіли було віддати в Морський корпус, але потім це й друге й так зосталось...
Шкода, промовив Олелько; ти був би добрим моряком, напевно...
Замість того батькові звалили на плечі оті Росла-вичі, це господарювання, якого батько ніколи не буде любити. "Старий Олелькович — отой був хазяїн, а молодий Василько — не той вже, старається, але не тоіі, — говорили в окрузі, — він не придбає, ажні-як, дивись, щоб не розтратив..."
...