А що казати про німецьких князьків, цю мізероту, які й чихнути не сміють перед узурпаторкою в Петербурзі. Падишаха у Туреччині б'ють Катеринині армії в гриву і в хвіст, де йому до інших турбот! Були великі надії на небіжчика короля Франції Людовика XV, при чому не обійшлося б без особистих жертв, бо ж відомо, що цей бабодур, навіть у похилому віці, був ласий на жіночі принади, але прачка Дюбарі не допустила із-за заздрості навіть до особистого побачення в Павільйоні Оленів, чого той любострасний дідуган добивався.
Що ж до нового, молодого короля, то його становище невиразне, та й цей пуцулуватий нездара взагалі сторонить від жінок, навіть від власної. Проте заходи робляться; деякі міністри уже виявили свою прихильність, а королева Марія-Антуанета, хоч у політичних ділах суща дурепа, як кожна вітрогонка, але й вона сказала, що всехристиянішний король Франції не залишить без підтримки справу, яка лежить на сумлінні всієї Європи. Треба також мати на увазі, що нині Париж і інші столиці аж кишать агентами Като, які не тільки займаються інтригами і підшептами, але можуть підступно згладити із-за рогу, хоча б найманими вбивцями, законну володарку. Тому доречно, скрізь, задля особистої безпеки, вживати прибраних імен як княжна Алі-Емет або просто — Дама з Азова".
Признатись, у першій хвилині, мені важко було видобути хоч одне слово. її історія, розповіджена знехотя, осяяла мою любу-згубу новим, сказати б, найхимернішим мерехтом. Поки покоївки заходились біля купальниці, що вже вийшла з ванни, давала себе огортати рушниками та простирадлами і поверх ширми дивилась на мене прижмуреними очима, я розважував, скільки ж у тому всьому правди, а скільки вигадки. По щирості, мені, їй же Богу, було байдуже, чи моя вибрана була претенденткою на престіл Тьмуторокані, а то й усіх трьох Русей. Однак, будьмо обачні! Я підвівся, схилив коліно і голову та промовив, стиха, але з жаром у голосі:
"Княжно Алі-Емет, королево Понтиди; ваша імператорська величносте! Я підозрівав здавен, що якась таємниця сповиває вашу постать, але я не уявляв собі, що вона аж така важлива. Можете розпоряджати мною, як усіма тими, хто вам довів свою вірність і відданість. Я ж вам присягаю, віддаючи усього себе на вірне служіння до скону..."
Княжна Алі-Емет або Дама з Азова або володарка Понтиди милостиво простягнула свою руку понад ширму. Я її вкрив вірнопідданими поцілунками. Пасія знов клекотіла в мені.
Вона, загорнена в пишний, золотом гаптований, турецький халат, вийшла з-за ширми, з зачесаним угору волоссям, з обличчям, білим від блейвасу і манії, та глянула на мене холодно, піднісши гордо голову. У мене при боці була шпага, яку княжна сама легко вирвала з піхви і тричі вдарила мене по плечі тонким крицевим лезом.
"Підведіться, кавалере Рославець! Ваше урочисте приречення вірної служби приймаю; на благо наших народів і земель, на славу нашої Вітчизни. Іменую вас нашим міністром-крігсцальмайстером і одночасно надаю вам орден Мітридата Євпатора, славного царя Понтиди..."
Бісові дівки-покоївки, що стовбичили оподалік із шнурівкою, робронами та фальбанами, хоч нічого з того не второпували, але хихотіли. Сонце, крізь високі вікна, обдавало княжну золотистою повіддю, такі ж золоті зайці ковзались по калюжах невисохлої води на підлозі. Я хотів, мов причинний, підійти до бісиці, що глузливо дивилась на мене, але вирішив, що, в цих умовах, скромність може вчинити більше ніж виправдана натурою нестримність і, вклонившись, відійшов геть. Кляті фльорки-покоївки хихотіли.
4
Забагато було всього на мою ще юнацьку голову, хоч я, роздумуючи з-твереза, все ж міг бачити навіть деякі користі з тієї інтриги, в яку я встряг. Досі в політичних справах я мало розбирався, на якого вони мені дідька? Пошану до імператориці Катерини вмовили в мене мої батьки змалку та й всі наші стародубівці-Рославці, як і інші, з притаманного їм страху перед усякими "власть імущими", або й з вдячності ш всілякі користі і привілеї, були такого ж погляду. Всім нам хотілося бути чесними воїнами і діячами своєї землі, задля її процвітання. А що там на верхах діялося, нас не займало. Особисто подобався мені пруський король Фридрих, що сам-один вистояв кільком владарям. Я люблю завзятість і упертість. Менше подобалась мені імператориця австрійська Марія-Тереза та її синаль Йосиф ІІ, — обидвоє — крутії порядні. А може тому, що наші військові люди хвалили прусаків, а австрійців і цісарців вважали за різноязику потолоч і боягузів. Польські справи мене не цікавили; те, що Польщу поділили в 1772 році, то у нас казали "так і треба", навіть Катеринин любас, королик Станіслав-Август не навчив нічому польських шляхтюр. У них усе "як за круля Саса — їж та лиш розпускай паса". Про турків я знав, що їм добре накладено по шиї під Кагулом і Чесмою. Там вславився мій дядько Федір Рославець з Почепа, капітан фрегата "Вовк". Все це я знав з оповідей, а в Страсбурзі з газет, які, щоправда, читав по верхах.
Тепер мені довелось нишпорити у тих всіх складних інтригах між міністрами короля Людовика і австрійським канцлером Кауніцом; Петербургом і Портою; розбиратися в якихось таємних заходах Англії в Мадриді, та чому непокоїться двір у Відні загарбанням імператорицею Катериною Молдавії і Волощини; словом, не годилося мені сидіти в салоні княжни мовчазним дуриндою, коли про це все йшли розмови. Якщо Доманський і Христанек, присусідившись до політики, могли теревенити про те та про інше, то ж я не повинен пасти задніх, тим паче, що й я вже був причетний до їхнього кодла, партії, чи пак конспірації.
З другого боку, розсудливість підказувала мені, що я влип у інтригу, яка навряд чи безпечна, а до того доволі темна. Мій батенько, завжди в таких справах обачний, напевно не похвалив би мене. Пам'ятаю, коли скасовано у нас гетьманство в 1764 році, він, озирнувшись, наказав нам усім суворо-пресуворо, не розпускати язика, як інші, що ремствували з цього приводу й опинились де раки зимують.
Таємна канцелярія царицею начебто скасована, але її вуха і очі ще скрізь, і кого треба, видобудуть з-під землі. Адже й граф Розумовський, якому відобрали гетьманство, підсолодивши цю гірку пілюлю іншими почестями і маєтностями, сидить тихо, як миша під мітлою. Як цариця наказала, так і буде.
З такими роздумами я вештався по місті. Вечоріло і всюди були ілюмінації та феєрверки, чи то з приводу переїзду королівського двору з Шуазі до Версалю, чи з приводу заточення любаски покійного короля маркізи Дюбаррі в монастир, чи тому що приборкано "Мучну війну", тобто бунти черні в Буве, Мо, Пуассі, а навіть в Парижі, з приводу підвищення цін на хліб; чернь домагалася димісії Тюрго, військо стріляло, двох бунтарів повішено.
А все одно народ поводився розбещено. Було багато п'яних, бо людям роздавали задармо вино, на особистий рахунок короля, але голоті було того мало. Один халамидник виліз біля Дев'ятого мосту на бочку і гукав: "Коли той курваль раював з ледащицями, то ми здихали з голоду, шматка хліба не мали, та й тепер не маємо; а коли він і витяг ноги, то скупердяги однією чаркою відробляються. Хочуть, щоб ми од спраги посохли..." Один, видно освічений чолов'яга, ткнув мені у руку папірця з видрукуваними сороміцькими віршами, де в найнахабніший спосіб шельмовано не тільки небіжчика Людовика XV, але всіх монархів взагалі, називаючи їх всіляко: тиранами, шкуродерами, бабодурами, гульвісами і марнотравцями. Юрба сердечно втішалася цими віршиками та й сама облаювала як могла всіх королів і їх міністрів.
Фльондри і заведії, моти і шагалії; прерізна босота снувала по площах і заулках, виспівувала і гомоніла, зумисне утворювала неймовірний стиск; багатьох обікрали, чимало дітей задавили. Одна жінка жалілася на весь голос, що її навіть зґвалтовано за цей час у натовпі і гукала за профосами, однак із-за гуду дзвонів на соборі Нотр-Дам, її мало хто чув. Казали, що проїде король з почотом, але що б він мав робити в Парижі? Юрбі треба було вигадати лише причину до бешкету і розпусти, щоб потім прикриватись тим, начебто вона так любить свого короля, що буде день і ніч стовбичити на вулицях, аби лише його побачити.
Це все мене так роздратувало, що я, допомагаючи собі тростиною, продирався крізь натовп, щоб через міст Міни податись на лівий берег Сени, де не було так завізно.
І саме на мості, коли я озирав свої кишені, чи їх не спустошено, я зауважив чоловічка з лисячим обличчям, в окулярах, одягненого як ярига або бакалавр, в усе чорне, з білим мереживом, який підтюпцем товкся біля мене.
"Пробачте, — підняв він свого капелюха, круглого як у пурітан, і на його окулярах заграв відсвіт празникування на тому боці Сени, — чи я маю честь говорити з кавалером Рославцем?"
Я озирнув його з недовірою, але все на ньому було благопристойне. Навіть пряжки на черевиках були срібні.
"Так, це я, — ґречно відповів я і пішов поряд з ним, — а зідки ви мене знаєте, добродію, і хто ви такий?"
Ми говорили звичайно своєю мовою, що дивно звучала її цьому місті. Лисюра вкрадливо вишкірився і сказав, що знає мене вже давніше, а про себе розповість згодом. Поки що нам треба щиро поговорити про одну невідкладну справу, а через те пройдімося разом, не поспішаючи, от хоч би беріжком, поуз Консієржері, до Сорбони.
Людинка ця не була ні стара, ні молода, не виглядала ні на вбогу, ні на надто заможну, хоч з претенсіями на шанобливість і достойність. Мова її була книжна, не посполита, майданна, хоч він таки з наших сторін, однак усе це не викликало у мене ні особливого довір'я, ані радості, як це буває завжди, коли зустрічаємо на чужині любезних земляків.
Проте, я все це залишив своїм думкам, ішов поряд з чоловіком у чорному, ввічливо даючи йому дорогу, мандруючи понад Сеною, де мерехтіли веселчаті відсвіти ілюмінації.
"Я все знаю про вас, кавалере Рославець, — перейшла зразу до діла ця загадкова людина, — знаю і добре і зле. Гай-гай, молодість! Зичу вам лише добра і саме тому насмілився вас попередити, і коли ви, звичайно, хочете того, врятувати вас від халепи, в котру ви можете встрянути або вже встрянули".
Я спаленів, і, спинившись, суворо запитав лисюру, що це все означає, що у нього на увазі та яким правом він займається моєю особою.