Він спадковий тесляр. Теслярем був його батько, дід і прадід Лук'ян, що побудував колись у Запорозькій Січі церкву на диво всьому запорозькому кошу. По натурі він не робітник, а воїн, але велика судьба воїна випала тільки старшому з шести його синів, генералу армії Гнатові, з яким у нього теж свої рахунки. Трьох молодших синів він втратив на війні. Двоє були солдатами, один — офіцер. Старший, бригадир теслярів, сьогодні в поганому настрої. Йому не подобається нове село і Палац культури, який він будує, не перестаючи лаяти свою роботу.
І'ні нараз появиться в картині з блискучою замашною сокирою; так з сокирою картину і закінчить.
Максиме Тарасовичу, здрастуйте!— Привітно, на-< кільки дозволяє знання такту, голова колгоспу підходить до ІІалацу культури.
Старий вдає, що не чує привітання, і починає в сотий раз ипказувати свої незадоволення.
— Нечистий їх візьми з їх планами! Що це за село?
— А чим же погане?
— Хто розпорядився будувати хати в ряд по шнуру? Хати, струнко! Равненіе на бюрократа!
— Ну, перестаньте. Годі. Що ви? Це Головсільбуд план спустив.
— А я плювать... Давайте мені інший Головсільбуд! Я не хочу будувати села по шнуру.
— Чому?
— Тому що я майстер. Зрозумів? І мені майже сто років. Я не хочу комунізм на Дніпрі витягувати по шнуру. Що це за планування?
— Яке? Це ж звичайне село.
— Ні, не звичайне! Це нове село, на березі нового моря. Але чого в ньому не вистачає, зрозуміти не можу. Почуваю, що роблю не те.
— Тобто як — не те? Село як село.
— Вигляду немає. Нової якості... Зрозумів?
— Що робити? Не можу ж я привезти сюди Академію архітектури!
— А ти привези! Хай хоч раз влаштує засідання ось тут, па кроквах.
— Еге! Хай би глянули хоч раз на степи з висоти.
— Так, так! І побудувала б для прикладу десятків три будинків, гарних і різних, щоб я міг вибирати. Є фантазія?! Чи нема фантазії, а є інструкція?! Академіки... Чому в столицях можна золотити куполи і хрести? А церкву, що збудував мій дід — кращий майстер Запорожжя!— знищили. Як я жалкую, що бога нема! Появись він хоч на хвилину, ох і покарав би десницею своєю безбатченків, що знищили труд мого предка! Ні гордості, ні поваги... Ай-яй-яй! Стояла б на березі моря, пройшло б ще триста років, ми б усі померли, згнили к чортам собачим, а люди нові любувались би нашою старовиною і старовиною наших предків над новим морем...— Старий плюнув у долоню, не покидаючи орудувати сокирою.
— Здорово, батьку!— говорить генерал армії, підходячи до новобудови. Старий Федорченко давно вже помітив, що до нього підходить його син, прославлений, той самий, який давно вже просить його переїхати в столицю. А що робити в столиці? Сидіти склавши руки утриманцем? Ні!
— Тату, здрастуйте!
— А-а! Здравія желаем, ваше превосходительство! В голосі старика радість, приперчена сарказмом.
— У фронт стать по правилах уставу!
Підкоряючись старим, очевидно, давно відомим батьківським жартам, генерал Федорченко виструнчується і козиряє старому батькові, що сидить на кроквах, виблискуючи сокирою. На якусь секунду ми бачимо його в повній парадній формі з вісімнадцятьма орденами, а на очах — майже сльози, так глибоко схвилював його в цю мить старий, так він пишається ним і так зворушений силою його нездоланного духу.
Старий грізно хмуриться ї теж любується сином. Потім він встромляє сокиру в крокву, злізає на землю і дає синові себе обійняти.
Він висох, звичайно, поменшав, став помітно нижчий за сина. Це його розстроює, і засмучує його також те, що син одягнений не так, як хотілось би.
— Щось давно ми з тобою не бачились.
— Давно, батьку... Я дуже щасливий, що ви ще сердитесь...
— Серджусь потроху, слава богу. Тут мертвого розсердять... А ти чого це форму не вдягнув? Показався б народу. Чи вже в село, так і без форми? Теж... А то це буває, що приїздять та в одних трусах по вулиці ходять... Тьху... Стид і страм...
Старий підходить до привезеного з плавнів старого вербового пня, на якому він звик відпочивати під час перерви. На пні вже встиг розташуватись Алік. Навіть не глянувши, старий збиває Аліка з пенька влучним ляпасом по потилиці, від чого Алік на хвилину чмуріє. Се його перший удар. Старий сідає на пень.
— Ну, добре, що приїхав. Вже, я думав, не побачу... Мати пла-акала до самої смерті.
— Але чому ж ви не приїхали до мене, батьку?
— А, дурниці... Твій хлопчик?
— Так. Це Алік.
— Як?
— Алік.
— Тю!.. (До Аліка.) Іди сюди. Іди, не бійся, дурачок... Соромиться... Подай діду води. Води подай! Стирчиш, дурно-головець...
— Якої? Де вона?
— Гнате, подай мені води. Генерал подає батькові воду.
Спасибі... Вчиться хоч?
А-а...— Федорченко махнув рукою із звичайною досадою. — Ти чому погано вчишся?
— Тому...— Алік нахмурився.
— Чому?
— Не всім же добре вчитися. Треба ж комусь і погано.
— Он як...
— Математика не виходить.
— Не виходить? А ти рішай задачі.
— Вони не рішаються.
— А ким же ти будеш, коли виростеш?
— Буду співати в опері.
— Як?
— Басом. У мене був альт, а зараз бас пробивається.
— Хе!..
— А може, буду прокурором чи суддею.
— Хто тобі сказав?
— Мамка.
— А чому ти будеш суддею? На якій підставі?
— Там не треба математики.
— А що ж там треба?
— Злочинці.
— Які злочинці?
— Різні, яких я буду судити.
— Так. Судити збираєшся. А на якій підставі ти хочеш судити людей? На тій, що в тебе немає здібностей?
— Там є статті. І треба відчувати, кому яку.
— Так... суддя. А в теслярі до мене не хочеш?
— Ні.
— Чому?
— Папка генерал. Як я буду теслярем?
— А як татко накаже?
— Не хочу.
— Чому?
— Тут скучно. І це робота фізична.
— Тому ти хочеш людей судити?
— Так.
— Ану подай мені палку...
Алік зникає за рогом хати, очевидно шукаючи палку.
Повертаємось ще раз до старої хати. Звичайно, старому її жаль, і з цим проклятим жалем він мовчки бореться вже третій рік, і злиться, і досадує.
У нього навіть характер зіпсувався. Це ж не міська квартира _ взяв чемодан і був такий. Це оселя. Це досить міцна ще хата, яку ми все ж таки зруйнуємо зараз, тому що час прийшов так зробити. Ми ввітремо її глинобитні стіни в землю веселим бульдозером, і стане раптом так, немовби й не було її ніколи на землі, і не народжувався ніхто в ній, не радів, не вмирав.
Ось вона стоїть, біла, чиста. Надворі літня ніч. Хлів також білий, з широкою смугою вохри знизу. На білій стіні — червоний перець, золоті початки кукурудзи й пучки старих лікарських трав.
Пес Пірат і кури поїдають їжу з німецьких касок.
Серед двору висока стара груша. Під грушею стіл і підвішена до гілки дитяча колиска. Далі — город, луки, озера в комишах, а за озерами в мареві Дніпро. І над усім блакитне небо. Ні хмаринки. Тут пройшло життя чотирьох, якщо не п'яти, поколінь Федорченків.
— Так. Ось дерево, яке ти любив.— Старший Федорченко підходить з сином до груші. Він вже здається іншим. Зникла войовничість і непримиренність. Йому сумно на старому дворі.
— Я вже тут вирубав, дивись — черешні, абрикоси, осокори, але грушу залишив до твого приїзду. Рубай сам. На...— Старий подає сину сокиру. Генерал бере сокиру. Як приховати хвилювання. Зрубати дерево...
Старий тесляр дивиться на грушу, під якою прожив він життя.
— Красуня...
— Ой батьку,— тихо зітхає генерал, почуваючи, як прості речі можуть виявлятися непростими.
— Розумію: важко повертатись до минулого. Адже все життя йшов...
— Так. "Вперед, вперед, Федорченко..."
— А дерево ж яке рясне та веселе!— говорить Антоніна, дивлячись з любов'ю на грушу. Очі в Антоніни чисті, голос ніжний, привітний.— Будуть рубати вже, ой...— звертається вона до сусіда Алчевського.
— Послухайте, а може — чорт його знає, я іноді думаю: замінити б це все, ну... одно слово — мирною атомною енергією, га?— вмішується в розмову Алчевський.— Як ви, Гнате
Максимовичу? Адже ера вже настала атомна?
— Так,— генерал задумливо дивиться на свою грушу.— Тільки наше море — проблема не енергетики в звичайному смислі... Це проблема перш за все зрошування, тобто життя і процвітання нашого Півдня.
Антоніна не розбиралася в ерах і проблемах енергетики, але такі доступні й приємні слова, як життя і процвітання, її порадували.
— Ось і я так думаю!— В голосі Антоніни — нотки надії, які ніколи не покидали її.— Я кажу, що, може, нехай вже і рушка залишиться нерубана, бо все ж таки ми... генерали і достойні снісхожденія. А море, якщо без нього дальше жити ижс не дозволено,—2^сай уже собі йде низом, он туди на Скорбну", на Чортомлик ... га?... Щось не так сказала...
Всі тихо усміхаються з приводу "ми генерали".
— Ну от. Вам сміх, а мені б так хотілось під грушею вмерти колись. Гарно як, гляньте, га?..
— Що наші грушки, й хати, і краса, коли час прийшов вирішувати життя країни на тисячі років?— Генерал повертається до Антоніни без тіні усмішки, з глибокою сердечністю і помічає мальовничу групу підлітків, які несуть на руках чучела шести-семи болотяних птахів і чотириногих мешканців дніпровських заплав.
Це школярі переносять музей фауни з зони затоплення до нової школи. Весела процесія раптом зупиняється, щоб подивитися на славетного свого земляка, героя великих воєн.
— Все тут буде нове, і краса буде нова, не лугова вже, не болотна,— морська... Як ви, хлопці?— звертається Федорченко до юних натуралістів.— Море чи комарині плавні?
— Море!— хором відповідають хлопчики з пташками.
— Плакати хочу... Здрастуйте!
— Здрастуйте.
— Ой... боже милосердний...
Сльози течуть по престарілому обличчі, на рідкість правильному й суворому, зі слідами колишньої краси. Це сусідка Антоніни Соломія Бесараб. її сім'я вже тижнів зо три живе в прекрасній новій хаті на високім горбі, але радість новизни переплелася з журбою в її старому серці і журба перемагає її. Престарілу її душу тягне на старі руїни, тому що в неї вже нема майбутнього, а є тільки те,-що належить старості,— минуле. І воно вже вмирає на її очах. Вона пережила його: плавні, сад, річку Підпільну, і могили батьків, і вулицю, і хату, де пройшли всі її радості і кохання, і все, все... І діти. Вже нічого їй не вернути.
— Покрівлю розбирають!
— Ну, пора вже.— Старий Федорченко ненавидить сльози.— Ревеш... Ми теж завтра починаєм розбирати... І де вони в тебе беруться, дурні сльози!
— Чорногуза жаль. Гніздо розбирають на хаті... Безневинна птиця страждає, боже.
В цей час безневинна птиця починає в тривозі кружляти над двором.
— Ой пташечко, голубонько!— Соломія сплескує руками.— Нема в тебе кубелечка, ніде тобі сістоньки...