вигукнув: "Присвячується композитору Глазунову" і став декламувати за своєю "новою формою декламації", що скидалась на скандування латинських віршів:
Ти-тан, ти-тан! Звуков Иордан. Наилучший из сынов — Гла-зу-нов!
Не будемо туг спинятись над химерною метафоричною асоціацією звуків з рікою (Йордан) й над тим, серед чиїх саме "сынов" композитор Глазунов є найкращий... В поета раз у раз витесали непорозуміння з правилами російської граматики в сфері узгодження прикметників з іменниками, а надто щодо наголосів, на які "нова форма декламації" не звертала ніякої уваги. Публіка, посміхаючись, нагородила автора гучними оплесками не стільки, мабуть, за зміст, скільки за жестикуляцію й гримаси А тим часом Б.-С., бігаючи по сцені, декламував далі:
Мы, дол-го, мол-ча Все страда-ли;
Россия пря-та-лась во мгле... Семен Ми-хай-лович Буденный Летит на чер-ной кобыле!
"Черная кобыла" справила фурор, і стіни клубної зали, здавалось, затремтіли від неймовірного вибуху оплесків та сміху. Поет сприймав усе, що діялось у залі, як свій тріумф, і вирішив продемонструвати ще одну характерну рису своєї поезії — словотворення — і продекламував вірш "Элегия":
Грустно дождь стучит по крыше, Как земля сту-чит об гроб-Под полом докуч-ной мыши Слышен жуткий скрип и с к р о б...
Я свідомо не перекладав тут вірші Б.-С. на українську мову, бо в усякому перекладі на будь-яку мову вони втратили б свою оригінальність і Баскіно— Серединську специфіку. Ну як ти перекладеш Б.-С.-ський неологізм "скроб", коли такого слова не знайдеш навіть у словнику російської мови Даля?..
Поет так розпалився, що наостанку надумав розважиш публіку досить фривольними творами. 1, потрясаючи в повітрі кулаками й гасаючи по сцені, продекламував:
Да! Женщи-на погубит многих, Мужчинам всем при-шел конец: Она подбрасы-вает ноги, Как взбе-сившийся жеребец!..
Декого з жінок мало не довелось виносити із залу через істеричний регіт, що його спричинив цей занадто сміливий чотиривірш, супроводжений гупанням короткими ногами автора об підлогу, щоб аудиторія могла уявити собі "взбесившегося жеребца".
Після цього адвокат Бесарабов, побоюючись, що його підшефний, захоплений ілюзорним успіхом, може дійти до непристойності, поквапно вийшов на сцену й, долаючи сміх і оплески, голосно сказав, звертаючись до публіки:
— Ми занадто втомили нашого гостя, а тому дозвольте мені від усіх присутніх висловити подяку поетові Б-С. за ту розвагу, яку він дав нам своїм виступом. — Бесарабов заплескав у долоні, а за ним і всі присутні, не стримуючи реготу, вчинили поетові справжню овацію. Бесарабов дав знак опустити завісу, а Б.-С. лишився на сцені, здивовано кліпаючи очима на свого шефа й показуючи жестикуляцією, що він далеко ще не вичерпався й готовий і далі розважати аудиторію...
Розуміється, я ніякого репортажу не вмістив у своєму відділі газети про цей вечір, хоч це був незрівнянний вечір непосереднього гумору, і я, разом з іншими, сміявся мало не до сліз.
Минув якийсь час, і 1928 року вся країна святкувала соту річницю з дня народження Льва Толстого. На мій превеликий подив, я побачив у кінохроніці святкування річниці в Ясній Поляні в кадрі "Особисті друзі великого російського генія" — відомого вже мені Баскіна-Серединського. Він продерся наперед і стояв з удавано —сумним обличчям, хоч на душі в нього, мабуть, було весело: адже уряд РСФСР призначив йому якусь пенсію як "другові Льва Толстого" серед небагатьох інших друзів, що лишалися серед живих...
От що може зробити пробивна здатність людини! — подумав я, дивлячись на весь церемоніал цього великого свята країни, що дала світові Льва Толстого.
УЧЕНИЙ КНИГОЛЮБ
Не пам'ятаю, де й коли я прочитав про комічний випадок з одним із великих князів дому Романових, якого призначили головою цензурного комітету. Було це за царату, задовго перед революцією, може, навіть перед Першою світовою війною. Призначено цього великого князя, ім'я якого я забув, не через те, що він знався на видавничих і друкарських справах, або хоча б цікавився ними, а тому, що на пост головного цензора імперії треба було поставити вельми авторитетну людину, людину з тит^юм.
Коли він уперше прийшов до цензурного комітету й сів за стіл, до нього одразу підійшов керівник друкарні з сигнальним примірником якоїсь нової книжки й став шанобливо чекати, коли "його високість" напишуть резолюцію на книжці з дозволом друкувати, а тим часом великий князь узяв книжку, яка ще пахла друкарською фарбою, перегорнув кілька нерозрізаних сторінок і пошепки спитав представника друкарні:
— Скажіть, будь ласка, як друкарі добирають способу друкувати текст на ще нерозрізаних сторінках книжки?..
З чимось схожим на це пренаївне уявлення про роботу друкарів мені випало зіткнутися, коли я працював у 20-х роках секретарем київського журналу-місячника "Глобус". Щомісяця я мусив стирчати два дні в київській зразковій друкарні, де друкували наш журнал, під час верстання чергового номера, коли метранпажеві треба було або викинути з тексту якесь слово, або щось дописати, щоб можна було гаразд заверстати сторінку. Метранпажі, що працювали над верстанням нашого журналу, були досить вправні й лише зрідка звертались до мене. Отож роботи в мене майже не було. Щоб збути якось час, нудьгуючи без діла, а інколи підходив до столу завідувача складального цеху, досить симпатичного, опецькуватого чоловічка середніх літ Ляхова, котрий також не був обтяжений якоюсь невідкладною роботою, і ми розмовляли з ним про всяку всячину.
Одного разу під час верстання чергового номера "Глобуса", коли я знічев'я сидів біля столу Ляхова й теревенив про щось, до складального цеху ввійшов чоловік середніх літ у фетровому капелюсі, добре пошитому пальті, з-під якого видно було білий комірець і гарну краватку, а в руках він тримав грубенький портфель з добрячої шкіри. Не інакше, як якийсь науковий працівник — доцент, або професор, а то, може, гляди, навіть, і молодий академік, — подумали одночасно я й Ляхов, та Й метранпажі, також і складачі почали нишком озиратися із своїх місць, щоб глянути, якого це птаха занесло несподівано в їхній складальний цех?
Ляхов миттю підвівся зі стільця, шанобливо вклонився відвідувачеві, блиснувши своєю лисиною, і широким жестом руки запропонував невідомому науковцеві сісти. Відвідувач, видно, людина, що знає собі ціну, поволі зняв капелюха, поважно сів на стільця перед столом Ляхова й, не поспішаючи, розкрив портфель, витягнув з нього грубенький пошарпаний фоліант і поклав його на стіл.
— Я до ваших послуг, — з тою ж пошаною промовив Ляхов і тільки тепер зважився сісти.
У цеху запала незвичайна тиша, бо метранпажі й складачі почали уважно, прислухатись до розмови незвичайного відвідувача з Ляховим.
Ляхов обережно взяв пошарпаний фоліант і прочитав на титульній сторінці "Дюма. Три мушкетери", а відвідувач сказав:
— Я хочу, щоб ви надрукували мені цю книжку.
— Будь ласка, охоче надрукуємо, тим більше, що й до цензури її не треба нести, бо видання класиків світової літератури в перекладі на російську мову не потребує попереднього цензурування.
— Та яка тут може бути цензура! — ображено сказав відвідувач. — Це ж світовий шедевр!
— Так, так, безперечно, шедевр! — підтакнув Ляхов і знову зазирнув у книжку. — От тільки доведеться переписати, можна друкарською машинкою, текст, бо це ж дореволюційне видання, надруковане старим правопи-сом, а ми давно вже перейшли на новий.
— Ну й переписуйте, мені яке діло до того, — невдо-волено пробуркотів відвідувач. — Мені треба, щоб ви надрукували цю книжку й вона була нова.
— Добре, добре, — сказав Ляхов, беручи чистий аркуш паперу й олівця, щоб узятись за калькуляцію.
— Тираж, як звичайно для таких видань, три тисячі? —запитливо глянув на відвідувача, але той не прореагував на запитання і мовчки чекав. Ляхов щось записав на, папірці й клацну" кісточками на рахівниці.
— Папір ваш чи наш? — спитав Ляхов.
— Ну, розуміється, ваш. Відкіля я знаю, якого саме й скільки вам треба на цю книжку паперу! — невдово-лено, що його питають про такі дурниці, відповів відвідувач. Ляхов вирішив більше не турбувати поважну вчену людину і провадив калькуляцію далі, щось вираховуючи на рахівниці, записуючи на папірці й сам до себе шепочучи...
— Папір, фарба, праця друкарів, переписування тексту...
Нарешті він закінчив калькуляцію і мало не урочисто промовив:
— Це коштуватиме вам десь близько чотирьох тисяч карбованців.
— Скільки, скільки? — не повірив своїм вухам учений.
— Близько чотирьох тисяч карбованців, — незворушно повторив Ляхов.
— Чотири тисячі? — витріщив очі замовник. — Невже тепер так подорожчала література? Він узяв книжку в руки й повернув її заднім боком обкладинки. — Таж раніш вона коштувала карбованець десять копійок!
— Один примірник її і тепер стільки ж приблизно коштуватиме, — пояснив Ляхов.
— Так мені ж тільки один примірник і треба...
— Як? — тепер уже Ляхов вирячив на замовника вкрай здивовані очі.
— А дуже просто, — спокійно проказав замовник. — Книжка, самі бачите, стара, розтріпана, замусолена, дай, думаю, занесу її до друкарні й попрошу надрукувати мені нову, щоб ця стара не псувала мені загального вигляду моєї бібліотеки, а ви он що...
— В одному примірнику ми книжок не друкуємо, —категорично промовив Ляхов.
— Шкода, шкода, — важко зітхнув учений книголюб. — А я сподівався... Він розчаровано взяв зі столу свій фоліант, поклав його в портфель і сердито клацнув защіпками. Підвівся, надів капелюха і, не прощаючись, поважно вийшов із цеху.
БУШУЇХА
Поміж усіма мешканцями села Таловка, що на Кра-сноярщині, Катерина Бушуєва, або, як звичайно звуть 2, Бушуїха, чи тьотя Катя, як величають 5 діти й ми, засланці, — безперечно, якщо не унікальна, то в усякому разі вельми прикметна жінка. Приписана вона до Талов-ської сільради й лічиться членом місцевого колгоспу "Заветы Ильича", але ні там, ні там її не побачиш. До сільради їй нема чого ходити, хіба що викличуть туди, та й то в якійсь прикрій справі: або новий податок якийсь призначать, або її старший син Вітька десь нахуліга-нив — тоді хоч-не-хоч, а йди. У колгоспі всякі збори й наради — не про неї, лиш коли наступає гарячка й усе живе, навіть школярів з учителями, женуть косити сіно або рятувати в полі не зібраний вчасно хліб, який гине під вагою раннього сибірського снігу, тоді й тьотя Катя, проклинаючи все на світі, кидає печене й варене і мусть іти.