— Не руш, бо коні сполошаться.
— Де гроші, блюдолизе? — кричав ватажко, махаючи здоровенною патерицею.
— Не знаю, — сказав Іван.
— Зараз ти будеш знати! — крикнули розбійники і почали шарпати Івана.
— Дай спокій один з другим, бо впаду в злість, — напоминав їх Іван.
— Ану, ану, впадь! — кричали розбійники, голосно регочучись, і в тій хвилі шарпнули Івана так, що він, мов сніп, злетів з кізлів. Буки рясно посипалися на його плечі.
— А то-що, б’єте? — крикнув Іван.
— А ти думав, що жартуємо? — реготалися драби і молотили ще дужче.
— Ах ви, драбські душі! — крикнув Іван, зірвався з землі і вхопив свій батіг тоншим кінцем у руку. Замахнув довжезним пужалном так, що аж засвистало в повітрі. Вигинчастий, ременем оплетений прут гадюкою оперезав голову ватажка, котрий від тої несподіванки відразу впав на землю, мов косою підкошений. Другий замах повалив на землю другого драба, третій обезвічив третього, переламавши йому кості в обох руках. Заким розбійники поміркувалися, що Іван направду борониться, вже п‘ять з-поміж них були каліками. А Іван гаратав далі, кождому даючи лиш по разу, але так, що мав того досить на весь вік. Увільнив князя, поголомшив тих, що держали коней, а ті, що били лакеїв, не чекаючи почесної, і самі пустилися навтікача. Тоді Іван спокійнісінько приніс із поблизького потоку путню води, віділляв князя І дав йому напитися, протверезив також лакеїв і з ними разом всадив князя до карити, а нарешті ту саму самарянську прислугу зробив також ватажкові опришків і його кумпанам, що, мов порозкидані снопи, лежали насеред гостинця. Голова в ватажка напухла, як баняк, а поперек лиця мав він синій басаман, мов ковбасу.
— А не казав я вам: дайте спокій? — добродушно мовив до нього Іван. Та ватажко ніяк, іще не міг прийти до себе. Сидячи посеред гостинця, він в нетямі тільки рушав поблідлими устами, але не міг з них видобути ані слова.
— Бувайте здорові, людкове добрі! — сказав Іван, виліз на своє місце і взяв віжки до рук. Карита рушила з місця і швидко щезла розбійникам з очей. В найближчім місті князь мусив задержатися троха довше і кілька день пролежати в ліжку. Іван пильнував його, як батька, не спав цілими ночами і доносив князеві всього, чого тільки той потребував, хоч князь забув навіть дати йому гроші на видатки. Нарешті, по кількох днях князь прийшов цілком до себе і міг уже спокійно згадувати про страшну пригоду.
— Так се ти сам один побив їх? — питав він Івана.
— Ну, а з ким же я мав їх бити, — відповів Іван, — коли вас вони били?
— Але бійся бога, Іване, — скрикнув князь, — коли ти чув у собі таку силу, то чому ж ти не побив їх уперед, заким іще вони до мене причепилися?
— Якби мені ясний пан був казав, — почав Іван з найглупішим на світі видом..
— Мій боже, який же ти дурень, Іване! — скрикнув князь.
— Знаю се, ясний пане! — відповів Іван з радісним лицем. — І власне для того я не рушався з місця.
Князь тільки уста отворив.
XII
Аж ось приїхали до міста, де проживала князева сім’я — жінка й дочка. Мабуть, не дуже сердечно віталися князь з княгинею, бо гроші, що привіз князь із рідного краю, зовсім нерозмірні були до того, чого ожидала княгиня і чого потребували обі дами. Іван відразу почув, що в гарненькій віллі, в котрій жила князівська сім’я й прислуга, стоїть якийсь прикрий дух, якесь повітря душне та сперте, мов перед бурею. З розговорів, які день у день велися між прислугою, він довідався, що обі панії в часі неприсутності князя наробили багато довгів, котрі разом з тими, що залягали ще перед від’їздом князя до краю, доросли до дуже поважної суми.
— Ну, та й допекли вже нам ті вірителі, — говорили слуги. — Вже не раз княгиня казала аж викидати їх за двері, не пускати в браму.. Та як ти його не пустиш? У нас у краю зараз би пізнати: прийде жид, пейсатий, довгополий, ну то чоловік зараз бачить, що його треба за карк та за двері. А ту дідько їх пізнає, хто жид, а хто не жид.
Прийде пан, у перстенях, при золотім ланцюгу, вбраний так, що думав би чоловік: князь якийсь! А ту за хвилю ясна пані дзвонить і каже того пана брати за плечі та й викидати!
З таких і подібних розмов Іван довідався, що княгиня з тяжкою бідою встигла зацитькати вірителів, щоби ждали аж до приїзду князя, і що, значить, тепер, іно не видно, вони спадуть сюди, мов круки, а коли князівських грошей не стане, то треба надіятися великої біди.
Іван зразу сам собі не міг вияснити, чому всі ті розмови дотикали його так боляче, немовби то річ ішла про його власну родину. Що прив’язувало його до князя? Нічогісінько. Не подобалася йому й княгиня таки від першого погляду. Була се висока, випростувана, горда пані, котра досі ані разу навіть не зволила зирнути на нього і загалом з прислугою обходилася, як з худобою або бездушними меблями. А княжна? Іван зразу якось не запримітив її. Була се невеличка, дрібненька осібка з круглою, як яблучко, головкою, капиночку задертим носиком і чорними цікавими оченятами, безмірно рухлива і щебетлива, вічно занята собою, своїм туалетом, своїми канарками, своїми обожателями. Іван побачив її аж кілька день по своїм приїзді, коли прийшла оглядати четверню, що приїхала з краю.
— Ах, які ж вони гарні! Ах, які ж вони миленькі! — скрикувала вона, плещучи коней по хребтах та мордах своєю дрібною, майже дітською рукою. — Тепер я буду могла виїжджати на корсо, правда, папочко?
— Ну, так, розуміється! — буркнув князь.
— Тілько ти мусиш купити мені кабріолетик гарнесенький-гарнесенький. Купиш, папочко?
— Ей ти, щебетушко моя! — сумовито сказав князь. — Чого би я для тебе не купив! Та тілько, бачиш...
— Е, що там бачити! Купиш, купиш, купиш! — приговорювала дівчина, скачучи довкола батька і гладячи його попід бороду. — Ах, як то буде чудесно!
А потому додала, приймаючи нараз поважний а навіть трохи затурбований вид:
— А візник? Чи се той візник, котрого ти, папо, з краю привіз? — спитала, показуючи на Івана, що стояв перед нею, держачи коні.
— Той самий, Ніночко.
— Який поганий!
— Поганий, дитино? Чому поганий?
— Правдивий медвідь. Куди я з ним покажуся?
— То можемо його відправити, — сказав князь.
— Відправ, папочко. Приймемо джокея, такого, що й услужити потрафить.
І, лестячися до батька, мов кіточка, вона пішла з ним у покої.
Іван почув правдиву ненависть до тої сороки, що, здавалося, не мала ніякісінького розуміння о божім світі і о клопотах життя. То й справді, він почував якусь таємну радість, коли одного дня вірителі, довідавшися про приїзд князя і давши йому трохи віддихнути, цілою ватагою облягли князівську віллу і один за другим почали достукуватися до покоїв.
"Хотів я допомогти їм, — думав собі Іван. — Але коли се такі легкодухи, то нехай самі собі радять, як зуміють. Навіть пальцем задля них не рушу, он що!"
І сів собі на лавці під стіною вілли, курячи люльку і не думаючи ні про що більше, як се звик був чинити в неділю сполудня, коли ще служив у селі і коли для нього наставала хоч коротка хвиля відпочивку.
— Іване! — роздався нараз сріблистий голосок з галереї тут же над його головою.
— Слухаю! — сказав Іван.
— Будь такий добрий, запряжи пару гнідих до фаетона!
Легкий шелест сукні свідчив, що властителька того голосу сквапно віддалилася.
"Котра би то могла бути, стара чи молода? — думав Іван, котрий не міг бачити її лиця. — Чорт їх по голосі пізнає, коли обі пищать, як кітки. Але почекай лишень ти, вивірко!"
Воркотячи, він пішов до стайні, де коні були вже вичищені, фаетон приготований, упряж блищалася, мов дзеркало. Заким Іван наблизився до дверей, уже фаетон був запряжений.
В тій хвилі з вілли вибігла панна Ніна, рум’яна, свіжа, в моднім спацеровім строю.
— Там папа з тими своїми вірителями марудить, — щебетала вона напів сама до себе, напів до Івана. — Що я маю слухати їх нудного балакання? Краще переїхатися до ліска.
І стала перед фаетоном, дожидаючи, щоб Іван допоміг їй всісти, але навіть не дивлячися на нього.
— Я з паннунцею не поїду, — сказав рішуче Іван.
— Не поїдеш? А то чому?
— Бо я поганий, медвідь, а паннунці треба джокея.
— Що? що? що? — лепотіла панна Ніна, а її личко спалахнуло живим рум’янцем. Не знати, чи з гніву, чи, може, зо встиду.
— Нехай собі паннунця шукають джокея, а я не поїду? — повторив Іван.
Панна Ніна ще хвилю вдивлювалася в нього якимись не то зачудованими, не то безконечно жалібними очима. Рум’янець звільна щез з її лиця, котре поблідло-поблідло, а на очах у неї закрутилися сльози.
— Грубіян! — шепнула і відвернулася, щоби іти назад до покою.
Івана немовби хто кліщами стис за серце.
— Ну, нехай паннунця сідають, — сказав лагіднішим голосом. — Поїдемо вже, коли паннунця хочуть.
— Я не хочу! Не поїду! — відрізала Ніна і, не глянувши навіть на нього, пішла до покою.
— Ото я дурний як чобіт, — воркотів сам до себе Іван, сидячи знов з люлькою в зубах на лавочці (коні і фаетон уже давно стояли на своїх місцях). — Непотрібно я вирвався. Ще собі подумає, що й я хочу користати з їх загального клопоту, щоби їй збитки робити. Фе, Іване, се негарно, дуже негарно.!
І думав-передумував, що йому далі робити. Чи допомогти князеві, чи покинути його? Та не видумавши нічого путнього, він махнув рукою і сказав сам до себе:
— Агій, та ще жидівська школа не валиться! Почекаємо, що дальше буде.
ХIII
Якось-не-якось зумів князь зацитькати своїх вірителів, хоч тих грошей, що він привіз із краю, не вистало навіть на те, щоби покрити й половину довгу. Але в гарненькій віллі настали тяжкі часи. Треба було о́скупно видавати на їду і на всякі найконечніші потреби, щоби тільки про людське око держатися сяк-так з гонором. Потаємно продали пару коней і тяжку кариту, в котрій князь приїхав із краю, але й сього надовго не вистало. Тільки феноменальна легкодушність князя і його дочки та нікому недоступні гордощі княгині могли ще сяк-так держати рівновагу в тім безвихіднім положенні. Іван довідався від лакеїв, що князь листом наказав свойому повномічникові в краю продати якнайшвидше головну часть дібр.
— Повномічник, — говорив далі лакей, — як стій так тогди відписав нашому ясному панові, що з продажі дібр нічого тими часами не буде, раз, що нема купця, а подруге, що нема що продавати.
— Як-то нема що продавати?
— А так, що вірителі влізли ясному панові на грунт, поінтабулювалися і виправували собі таке, що весь дохід іде їм на сплату довгу і процентів.