Надмогильний камінь стоїть пірамідою в косовий сажень заввишки, у верхній часті видовбаний хрест, а під ним такий напис:
"Р. Б. (року Божого) А. X. П. (1680) маія Д (4) преставился рабъ Божій Іоанъ Сірко Дмитровичъ, отаманъ кошовий войска Запорожського, его царского пресвѣтлого величества Федора Алексѣевича памятник… всего поспольства…" (Останніх слів не видко, постирались).
Надмогильний цей пам’ятник необгороджений, стоїть за хатою селянина Немини, недалечко од вітряка. Невідомо, яким дивом зберігся він і устояв руїни полковників Галагана і Яковлєва; бачу, не піднялася і у них рука на сю святиню, як не піднялась вона у татар на середній вівтар Софійського собору в Києві, од чого і досі зоветься той вівтар нерухома стіна. Замислившись, дивився я на сей теж нерухомий пам’ятник, а мої смутні думки носились в давнині Запорозької Січі.
– Годі вже дивиться, – озвався Корж, смикнувши мене за полу, – все бачили, пора в Нікополь, смерклось.
Розплатившись з гребцями, ми рушили в Нікополь пішки, бо було не дуже далеко. Село Капулівка одділяється од містечка Нікополя урочищем "Никитин ріг", де перевіз. Тутечки в 1648 році Богдан Хмельницький збирав раду; тут його запорожці прикрили й шапками[28] на святе діло – оборонять Україну од лукавих ксьондзів і хижих польських магнатів.
В містечку ми розійшлись з Коржем біля воріт попівської господи.
– Прощай, паничу, – сказав він, – завтра раненько розбуркаю тебе та й поїдемо в Покровське.
Попрощавшись з Коржем, я пішов на постоялий двір, де застав вже мого машталіра з кіньми.
VІІІ
На Другий день, тільки сонечко ще вставало із-за Великого Лугу, як ми вже під’їздили к Покровську. Село розкинулось на вигоні нового коша, між річками Підпільною і Базавлуком, що перещеплює Катеринославську губерню од Херсонської, а за Січі одділяла Кодацьку Паланку од Інгульської. Ми під’їхали к кошу од полуночної сторони, де були передові розкати (ретраншамент). Окопи не дуже ще тут поосідали, і не позаносило їх піском, як у інших місцях; далі од сих розкатів ішов дугою вал і упирався обома кінцями в берег ріки Підпольної, котра через рукав Сисина – інші зовуть Лисина – впадає в Дніпро. По сьому-то рукаву припливали з Чорного моря грецькі і турецькі судна з крамом і бакалією і причалювались в пристані, котра була в самому коші. На захід сонця видко хундаменти двох башт, а по краях валу і по березі – сліди куренів. В самій середині коша од пристані і до річки простягались окопи і одділяли паланку, де була церква, канцелярія, де хоронився скарб, гармата і жила військова старшина.
– От, як бач, паничу, – сказав Корж, окинувши оком руїну, – от тільки всього й зосталось од нашого коша!.. А колись, – додав він зітхнувши, – гарно було застроєно і кишіло народом. От на сих місцях, де видко ямки і горбики, стояли наші курені, в кожному був отаман і до тисячі козаків, а в деяких – і більш. Окроме сих курінних козаків, були ще й жонаті, що сиділи зимовиками, дехто уподобав собі місце на запорозьких землях, а все-таки числились при своїх куренях, бо в коші жонатим, крий боже, заборонено було проживать. Кожний курінь мав своє прізвище; отутечки стояв, – Корж став показувать пальцем, – Канівський, а тутечки – Левушківський, Плахтійовський, Ведмєдовський, Стебіовський, Ірклієвський, Щербиновський, Пластунівський, Переяславський, Глушнівський, Дядьківський, Уманський, Дерев’янківський, Корсунський, Гадяцький, Вербицький, Шастунівський, Мишастівський, Пашківський, Полтавський, Шкуринський, а цих вже і не пам’ятаю – забув.
– З чого і як були побудовані ваші курені? – спитав я.
– Е, наші курені не такі були, як ті, що скотарі робили собі по степах. Наші були збудовані з квадрових брусів, наш батько – Великий Луг наділяв нас лісом вдоволь. Курінь був, неначе той будинок, шістсот козаків і більш містилось в ньому, а строївся він, неначе трапеза яка, без перегородок і кімнат, а кругом побіля стін стояли столи і лавки, щоб було на чому за обідом сидіти. Образи були у нас дуже багаті, в срібних, в золотих шатах, а посередині куреня висіли панікадила, лампадки і у великі празники засвічувались. Вікна були великі, і часто грубки кахляні, галанські, як у мене в хаті; а печі, де пекли хліб, були особливо, в другій будові, там же і кухарі варили різні потрави: тетерю, борщ, галушки, хляки, рибу на стябло,
Свинячу голову до хріну
І локшину на переміну, –
додав старий з "Енеїди" Котляревського, – і другі потрави, які водились по запорозькому звичаю. Як було зготують обід, то кухарі і ставлять на сирно по всіх столах дерев’яні ваганки з потравою, а між ними у великих кінвах, теж дерев’яних, трунки: горілку, мед, пиво і брагу, а кругом на кінвах вішали корячки, по-запорозьки – михайлики, бо в Січі тих чарок і шклянок не знали. Як же вже козаки прийдуть з отаманом обідати, то, помолившись богу, отаман сіда на покуті, а там з ним і козаки, та й починають трапезувать; а як кухарі розносять рибу на стябло, то по звичаю голови складають перед отаманом. Пообідавши, моляться богові, кланяються один одному і отаманові і дякують кухаря. "Спасибі, братчику, – кажуть, – що добре козаків нагодував!" Виходячи, отаман і всі козаки клали в карнавку по копійці, а деякі і більш, і розходились куди кому треба, а карнавочні гроші збирав кухар і купував на базарі на завтрашній обід з’їсне. Варили по куренях три рази в день, не в горшках, а в мідних або чавунних казанах, і не в печах, а на кабиці.
– Що ж робили запорожці, як не було війни? Не сиділи ж вони, згорнувши дома ручки?
– Що робили? Промишляли рибальством, звіриною ловлею. У Великім Лузі були страшенні гущі, озера, лимани, оточені очеретом, ситнягом; так по тих нетрях і драговині кишіло звіру: оленів, сайгаків, кіз, вепрів, лисиць, кабарганів (видр), а по степах було багацько вовків, зайців, бабаків. За шкурами було на ярмарок в Січ приїздять купці з Гетьманщини, з Польщі і Білогороду. Та й риби тії було досита в Дніпрі, по озерах і лиманах, а особливо в Тилігулі на Кинбурзькій косі, біля великого лиману, і в Тендрі. Було, Гетьманщина і Польща та й всі колишні живилися од нас рибою.
Поки Корж розказував, найшло чимало народу, і старий послав хлопця за паламарем, щоб одімкнути церкву. Прежньої січової церкви, збудованої 1740 року, вже не було[29], на тім тільки місці, де був престол, стояв невеличкий пам’ятник, і недалечко од нього збудована Нова мурована церква простого майстерства, оточена оградою з каменю, що позоставався од старої будови. Незабаром прийшов паламар і одімкнув церкву. В храмі божім все було нове і нічого не збереглось стародавнього – січового. Прежній канастас дуже скусної роботи, похожий на той, що в Софійськім соборі в Києві, лежав покритий пилом на хорах; там же складені були хоругви, панікадила, лампади і ще дещо з церковної утварі. Один дід, котрий ввійшов з нами в церкву, розказував нам, що він сам бачив, як по зруйнуванню коша донці, калмики і москалі без відома начальства обдирали церкву: сокирою вирубали царські врата, вилитії з чистого срібла, і рвали з образів шати і привіски.
– Хоч дещо, – додав він, – і поодбирали од них, так багацько ж і пропало.
Корж показав мені біля правого криласа чотири місця, зроблені з дубового дерева, де стояла, як було служення, військова старшина, кошовий суддя, писар і осавул.
Військову старшину, – сказав він, – і в церкві поважали; після поминання цариці поминали по іменню кошового отамана, а старшин – миром; а як читали євангеліє, то всі козаки виймали до половини з піхви шаблі, себто щоб знали, що запорожці завсіди напоготові боронить святу церкву і боже слово[30].
– Хто був кошовим, як зруйнували кіш?
– Кошовим тоді був Калниш, суддею – Касан, а писарем – Глоба. Ці три були січовою старшиною і орудували усім Запорожжям.
Паламар показав нам дві стародавні книги; перша – ірмолой, рукописний збірник священних ірмосів з нотами, розмальований дуже гарно кунштиками, карлючками, візерунками людей і звірів на кшталт середньовікових рукописів; а друга – євангеліє, що читають в страсну седмицю, на котрому була така напись:
"Лаври Кіевопечерскія архімандрить Романъ Копа – високопочтенному его милости пану Іоанну Малашевичу, войска Запорожського Низового кошовому, сію страданій Христа Евангельскую книгу в дар приносить".
Тільки й пам’яті про сього достославного отамана, вивівшого Запорозьке військо з Алешковської туги на рідні вольності[31], і строїтеля Покровської церкви[32]. Ніхто не зна, де поховані його й кістки і куди запроторили хрест з його могилки.
Виходячи з церкви, Корж, важко зітхнувши, сказав:
– Е, не така була січова церква, як ся, що бачив єси, паничу! Наша була в сріблі, в золоті, в жемчузі і дорогих каміннях, бо козаки були народ дуже богобоязний і любили благоліпіє храму господня, а особливо старі, котрі щодня ходили на служеніє. Запорожці найбільш були нежонаті, а деякі між ними й дуже багаті і грошовиті, а по зимовиках мали десятком скотини і всякої худоби. От після їхньої смерті все й одписувалось на січову церкву і монастир, що тут же біля коша над самою річкою Підпольною стояв. В сім монастирі був один настоятель і дванадцять монашествующих. Між ними були єромонахи і єродиякони і щодня творили седмичне служеніє. Монашествующих же постригали в Січі по волі кошового отамана, а настоятелей присилали з Києво-Печерської лаври. Найбільш настоятелі були з наших же запорозьких козаків, та й попи по паланках посвящались з своїх же січовиків, бо у нас всякого було народу, не тільки поповичів, тих риторів і хвилозофів, та й панів високовчених. Прошкодиться в чім-небудь, сором між людьми або кари злякається, от і дасть драпака в Січ. Були у нас і дуже письменні, і дотепні, особливо в святому письмі, і з такими голосами, що в Лаврі і столицях таких, мабуть, не було. Так, кажу, монастир цей звали городком чи кріпостю, бо в ньому було багацько всякої будови, тутечки деколи і кошовий жив; так, на случай татарського набігу, осаджен був окопами з гарматами і з трьох сторін оточений річкою Підпольною, а од сухопутної була брама під великою баштою, на котрій стояли вартові козаки. Обидві церкви, монастирська і січова, були дерев’яні, без огорожі, тільки біля січової стояла висока дзвіниця з чотирма вікнами, де стояли гармати, з котрих палили на Великдень, водохрещу і в храмовий празник[33].
– По великим празникам були у вас які-небудь військові паради, як теперечки бувають?
– Аякже, на богоявлення всі січові козаки, де б хто не був, зо всіх куренів, зимовиків, заводів збирались за Іордан і йшли в церкву, по-вашому кажучи, "при всей муниціи", артилерія, конниця, піхота, із кожного куреня везли знамена на конях, лепсько убраних.