Дітей морити голодом.
— Ее, не кажіть такого. Якось то Бог та дасть. Не кажіть. Одна десятина, та ще при свойому, межа в межу. О, не кажіть. Це допоможе багато.
— Правда воно-то правда… Але за грошем, то воно тепер дуже… Самі знаєте — скрута. А як ви того… з ціною?
— Ціна? — поставив Григорчук величезний знак запиту, торкнувшись цього делікатного питання. — Ціна… Та як? Як і в людей. Звичайно, зійдемось по-людськи. Я ж знаю вас, а ви мене. Здається, вам не первина в таких речах…
— Ох, не первина, не первина. Боками купня вилазить. Цілий вік тільки те й робиш, що купуєш, і нічого з того не дивиться…
— Я-то, знаєте… Бачите, я просто міняю, чи, либонь, хочу змінити. Тут десятина, а там дві… Але ті дві, знаю, не вистануть за цю одну, ото лишень, що при домі. Надія ще, що при добрій волі дасться таки з неї щось зробити, до чогось дійти. Он наш Мирон мав таку саме мочар, а тепер підіть — поле, як щастя. П'ятсот сімдесят рублів коштуватимуть ті десятини. Грошенята, правда, грубі… А поле абияке. До врожаю найменше років п'ять прийдеться чекати. Думаю, що моя оця десятина не буде видаватись дорогою, коли воно й погноєна, і як слід вироблена. Сій лишень пшеничку і радій, як ростиме, та засіки на зерно готуй… Ось вона якраз перезябльована. Навесні приволочити бороною, пересипати і сіяти ячмінь. На зарік можна лишити парениною, а там знов пшениця… Та це, до того при вашому. Вам просто-таки не випадало б упустити її, а з вами мені краще, ніж з іншими, діло мати. З порядним господарем порядний гешефт. Це вже відомо. Це ж все одно, що капітал, та ще й при купі. Мене питав уже й Харитон. Питав і Михалко. А я кажу: ні, наперід мушу з Матвієм поговорити. Мушу його запитати, як і що він. Не візьме, то вже якось то буде. Ну, отже, як ви думаєте?
Матвій глибокодумно мовчить. Сидить на лаві. Одна рука за пазухою, друга на столі. Очі впер у долівку, в одну якусь точку і з натугою мовчить. М'язи обличчя, особливо уст, час від часу корчаться в якусь болючу гримасу. Чоло зрізане глибокими двома на всю ширину зморшками і двома меншими, над бровами. Вигляд впертий, але нерішучий. Григорчук кладе у рот шматок хліба з салом і лишень зрідка поглядає на Матвія. Він проявляє якийсь скритий, глибокий острах, бо хоч за десятину питали і Харитон, і Михалко, але такого покупця, як Матвій, він не знайде. Він навіть готовий деякі незначні уступки поробити…
— Не знаю… — виговорив по довшій надумі, глибоко й хрипливо зітхнувши, Матвій. — Тяжко мені… — і покрутив головою. — Боюся, що от-от продаж Застав'я проголосять. Там за ті гроші удвоє можна б купити. А що робитиму, як з вами зв'яжуся? Ні. Таки правду сказати, мені дуже тяжко. А все-таки… Як ваша ціна?
— Шкури не здеру. Християнин же я. Думаю, що вам не першина чути, які ціни на такі куски. Он Красовський купив при свому, заплатив п'ять сотень двадцять. У Лебедях наш Олійник заплатив п'ятсот. Гадаю, що і для вас не буде кривдою, коли скажу: п'ять катеринок. Ну? Воно-то багато здається, але як розважити… Що? Подумати тільки, яка земля. Підсоння, новина, вигноєна, вироблена, без пнів. Ну?
Матвієві це несподіванкою не могло бути. Він, знаючи в цьому толк, розумів, що дешевше такої землі йому ніхто не продасть. Він підлив чарку, підсунув її гостеві і, подумавши, сказав:
— Подумаю. Випийте-но ще одну. Але все-таки мені трудно, дуже трудно. Де його чоловік сьогодні таку суму візьме? Подумати тільки, що п'ять літ тому все моє господарство, що маю сьогодні, стільки коштувало. Зрештою, ви знаєте, з ким маєте діло. Справу я знаю. Знаю, що зайвого ви не сказали. А як з запродажною та купчою? Чи не взяли б ви те все на себе?
Григорчук почухав потилицю.
— От, коли б ви, дядьку Матвію, бачили, за що я втелющив п'ятсот і сімдесят. Насміялися б, їй-бо… Як будете в Лебедях, навмисне вам покажу. Дві десятини, кажете? Але Христом-Богом клянусь, що вони не варті цієї одної. От не гріх, що божусь. Я вас люблю і поважаю. Роки ми от сусідами, а один одному кривди на гріш не вчинили. А це все, каже, за людиною. Так і буде. Запродажну і купчу беру на себе… Ну? Що?
Матвій знов таки відповів не зараз і не просто.
— Як надумаюсь, то скажу. Не радився ще зо старою. Не по силі, знаєте, це мені… Повірте, — не по силі… Стягнувшись до сорочки, можу ту половину зібрати… Ну, а друга?..
— Є гроші, як каже чех. "У банце сов пенізе".
— Це-то я і без чеха знаю. Але думаєте, що у "банце", то отак і дадуть і що туди не треба віддавати?
— Вам дадуть. На чотири проценти дадуть. Цілу півтисячу дадуть.
— О, ні. У дерманському банку, по їх закону, можу сотню дістати. Не знаю, чи у вашому лебедському можна б що…
— Цього-то вже не знаю… У нас, настільки пам'ять мене не милить, можуть позичити тільки пайщики… Так, здається… Але я думаю, що у дерманському вам напевно півсотню зайвих дадуть. Ну, а решту вже хоч-не-хоч, а треба буде до жидка звернутись…
Це останнє вимовив Григорчук якось непевно, з острахом і приниженим голосом, ніби боячись цим образити кого… Матвій все-таки великої на це уваги не звернув. Він міцно, широкою, мозолистою долонею розтирав зморшки свого чола, ніби хотів зачавити під ними важку свою думу.
— Цц… — цмокнув він, а опісля ще раз цмокнув. — Над цим треба помізкувати.
З печі виглядає Хведот. Ніс його обсмарований чимсь чорним. Сидить він тихо і терпеливо. На запічку скромно примостився Василь. Він думає: "І знов ходитиму зиму до школи без чобіт… Пасеш, пасеш ті корови, а що з того маєш?"… На згадку, що прийдеться покинути свою найкращу привабливу мрію про чоботи зі стоячими халявами — "бутилками", настрій його глибоко і нагальне падає. "Так уже ті постоли обридли"…
На цім розмова про землю й закінчилась. Горілки в пляшці меншало, а разом збільшувалися гутірки та просторікування… Звичайно, заговорили про війну. Матвій зловіщі свої сни пригадав і сотий раз їх розказав.
Григорчук на філософію не майстер, але Матвія слухає радо. Розмову свою ввесь час вели навколо справ "сурйозних". Ніколи було їм бавитись у жарти. "Життя чавить", — казав Матвій. — "Той герой, хто з-під теї чавухи хоч з одним цілим ребром вилізе"… Та ще "аби люди Бога не гнівили. Без Бога мужик порожнеча. Як ото клуня без снопів чи засіки без зерна"…
Почало сутеніти, і мужики розпрощалися. Матвій без верхньої одежі і без шапки провів гостя аж до дорожини, що бігла з Дерманя до Лебедів повз його хутір, пообіцяв, що "на днях сам до вас заскочу, а там бачитимем… А Харитона вже сюди не мішайте, якось-то й самі цю справу закінчимо".
Тьма по землі стелилася. На хуторі глибока тиша і спокій. Небо чисте, передосіннє, дзвінке. З млина чути плескіт колеса. та лятатання ківша. Садок, обнизаний рясно овочами, дрімає непорушно, ніби закохана в свою будучу дитину, перший раз вагітна молода жінка.
За річкою, на дерманському боці, під Заставською сосниною чути форкання коней. Це ночліжани по скошених уже сіножатях розкошують. Видно під сосниною велику заграву багаття, і густий тяжкий хвіст диму довжелезною летючою вуаллю простягнувся геть далеко над лугом, сягаючи аж до лебедського порубу і зникаючи десь там у Михалковій дебрі. По хвилині задзвеніла ночліжанська пісня. Вона знялась, мов чайка, з болот та низів і, прорвавшись під згучне небо, відбилась від нього та дрібним рокотом розсипалась на тисячу реготливих тонів по цілій щироті долини.
"Світе тихий…"
Матвій ще раз обходить свій садок. Дещо поправити треба, яку там занадто обтяжену гілку певніше підперти. "Підпора, здається, і міцна, а дивись, різал-ма', як зігнуло", — говорить він вголос. Підпирає, крекче.
— Коли б його, Бог дав, продати ту овоч як слід… А грошиськів треба. Ой, треба-треба!.. — Підпер, постояв. — Ну, ця вже одна пудиків тридцять дасть, — розважає, обтирає об штани руки і простує до клуні. По дорозі піднімає кілька яблук, що попались під ноги, ховає їх до кишені. У клуні "проклята курка знов намервила на току", але ніяково поночі порядкувати, хоча Матвій "терпіти не може, як ото всюди свинство таке"… Чекай. Дістанеться і Насті. "Казав їй сотню раз: не пускай до клуні курей! Ні, баба бабою. Різал-ма".
До хліва зайшов: "Що то лошаки поробляють". А вони собі спокійно стоять, побрязкують ланцюгами об жолоб та з-за драбини суху конюшину посмикають. "Гі-гі-гі-ааааі!", — обзиваються "лошаки"…
— Ну, ну, орлята, — поплескує Матвій їх товсті зади. — Жуйте, жуйте. Завтра в плужок. А сіль ви маєте? — заглянув у жолоб. — Ннно! Солі ще досить. Стане.
Глянув під корови: "Трасця-йома, а під коровами така баюра". Манька вся в болоті, але їй байдуже. Лежить собі й почмикує в темноті. Засвітив ліхтар, на вишки поліз, вівсяниці старої, минулорічної пару в'язок скинув і розтрусив під коровами.
А після цього задмухав ліхтар і пішов до хати. Василь уже встиг маленьку нафтову лампочку засвітити. Вона соромливо на коминку притаїлась, але безсоромно коптіла…
— Гасу, мабуть, нема в лямпі, — зауважує Матвій.
— Ні, я налив.
— А чого ж так чадить? Прикрути! Шкло розбили. Трясця-ма, нічого тобі на господарстві не вдержиться.
— Шкло розбив Володько. Взяв, трубів, трубів, аж тріснуло.
— Коли б ту стару одлушпачив добре, то вона за вами пригляділа б… — сказав Матвій і після цього затягнув тенорком:
— Іїї-їі-же, Херувіїїми. Тааайно… образующе…
Співаючи розглянувся, підійшов до столу, перехрестився розмашним, твердим хрестом до ікон. Ікон багато. Все старосвітські, все з Почаєва нанесені. Перед Богом-Саваофом Освітив лампадку, при чому довго м'явся з гнотом, що втопився в оливі, а грубі, репані Матвієві пальці не були настільки спритні, щоб виловити його звідтіль.
І коли загорілась лампадка, Матвій підійшов до коминка і між "Херувимською" загасив коптячу лампадку. Після цього в хаті стало півтемно, лише старі закопчені обличчя святих та насуплене чоло Бога-Саваофа, облиті червонастим світлом, творили ввесь зміст цього сутінку.
Василь, який довго слухав батьківських співів, нарешті не витерпів і, коли батько перейшов на "Світе тихий", підтягнув і собі за старим, тремтячим нечистим дискантиком. Батько нічого не сказав, навіть не звернув на це уваги, ніби нічого не сталось. Вони проспівали ще і "Блажен муж", і "Єгда славнії ученици", про Юду злочестивого, що за тридцять срібняків "беззаконним суддям тебе праведного судію-ю-ю-уу прєдадє…".
А ніч темна і безмісячна…
Місяць зійде щойно аж по півночі, бо вже давно звернуло з підповні.