Коріння цих стурбованих застережень, заборон, заперечень, поза сумнівом, лежать значно глибше. Поруч з ясними слідами літературних впливів ці метафізичні сублімації Костомарова мають біологічні основи. У цього кремезного чоловіка були інстинкти здорової людини й хвороблива нерішучість кволого й виснаженого невротика.
Він кохає Аліну, він хоче шлюбу й одначасно боїться його. Цитатами з Хоми Кемпійського він прикрашає свою концепцію "запереченого кохання", цитатами він опитується заховати ті невротичні двозначності й порушення, за які він не наважується сказати голосно.
VI
Найбагатша мова надто бліда й злиденна, щоб виявити в слові те, що з презирством ставиться до мови. Кохання так само, як і музика.
Романтики посилались на музику, що навчає нас почувати без слова, прислухатись у середині себе до німого співу, прислухатись до музики почуттів, її не виявляючи (Тік-Вакенродер). То є вища наука — витончувати свої любовні почуття і обережно заховувати їх.
Бравши шлюб, Костомаров як справжній романтик мріяв зберегти своє кохання в недоторканій цноті, в мовчанні й несказанності. У свойому любовному credo Костомаров одмежовував кохання од статевого потягу, од "всіляких мирських насолод"... "Не з того змагання статей, що в світі неправдиво профанується ім'ям кохання"... — як писав він у своєму присвятному написі. Напередодні весілля він звертається до своєї нареченої: "Я не прошу любити мене". Бравши шлюб, він благав наречену не про кохання, а про зречення його.
Кохання, як і музика, нехтує словами. Отже, з радістю треба прийняти невисловленість любовної мрії:
Та неповинна думка безгрішна, думка святої любови
її сказати нема на світі в людях присталої мови.
Перегортаючи збірник поезій, женихів подарунок, Аліна могла пересвідчитись, що думки, які висловив Микола Іванович у присвятному написі до Хоми Кемпійського, були не побіжним настроєм, випадковим захопленням чи неточним висловом, а глибоким переконанням, викликаним протягом багатьох років.
Описуючи побачення нічною годиною з коханкою, згадуючи за поцілунки й ясні чорненькі очі коханої дівчини, Костомаров перетворює це любовне побачення в споглядання серцем Божого неба:
Любо та гарно, милеє серце,
Тут нам укупі сидіти,
За руки взявшись, серцем, очима
В Божеє небо глядіти.
Кохання за Костомаровим, є "молитва серця", "знесення душі на небо", "святе безплотне кохання":
Бог милостивий бачить із неба Наше безвинне кохання; Наше кохання чисте, як промінь Сонця, що в золоті грає; Приязне Богу так, як молитва Серця, ваги що не знає.
Костомаров переобтяжує своїлюбовні вірші церковними образами, містичними уподібненнями, релігійною символікою. Він перенасичує їх літургійними асоціяція-ми, молитовними порівняннями, ремінісценціями з Святого Письма, з катехізичних текстів і зворотів. Він євангелізує свої інтимні любовні настрої, убирає їх у суворі темні тони середньовічного містицизму. Він робить з своїх любовних віршів якісь "духовні гімни".
Поет запрошує дівчину вийти на річку під густі верби, де ясні зорі дивляться в свіжу воду:
...Там на зеленім березі сядемо,
Ручка за ручку узявшись,
Щоб наші душки хоч на часочок
В небо пішли, спарувавшись:
Так, як дві смужки диму, що в церкві
З різних кадил вихожають,
Різно йдуть вгору, потім зійшовшись
В стороні, к хресту дохожають.
У Костомарова якийсь педантичний підхід до любовних тем: легковажного Парні поєднано з митрополитом Філаретом. Йому бракує смаку, й він не почуватиме недоречности, надаючи еротичному віршеві моралізаторського педагогічного смаку:
Не закаляють бесіди нашої Грішні поганії думки, Чиста розмова і зобачення, А ще чистіші поцілунки.
Це кохання без кохання, заперечене, обернене кохання. Він пише про кохання так, ніби він ніколи нікого не кохав, ніби він боїться кохання. Він дивак, цей Костомаров!.. У своїх віршах він такий же плутаний і потворний, як і в житті.
— Я, — казав Микола Іванович про себе Аліні, — не звик обертатись у жіночому товаристві.
Певне, що так!.. Влітку року 1841 Микола Іванович поїхав до Корсуна, в його маєток Богданівське-Антипівку, Ростовського-на-Дону повіту. У Корсунів у той час гостювала 15-літня дівчина Маруся Щербина. Микола Іванович, од природи соромливий, ніяк не наважувався почати розмову з дівчинкою.
Корсун, приятель Костомарова, звертаючись до Марусі французькою мовою, запропонував їй порозмовляти з Миколою Івановичем. Йому дуже хотілося, щоб вони познайомилися ближче й ближче зійшлися один з одним.
Жвава дівчинка щось сказала йому. Він відповів: — "Oui, monsieur!" Вона ще щось.
Він знов: — "Oui, monsieur!"
Так ця розмова тяглася деякий час, аж доки Корсун не витримав і не розсміявся:
— Та що це ви, Миколо Івановичу? Хіба ж "мусьї" ходять у спідницях?
Микола Іванович знав бездоганно багато мов, але йому бракувало практики, та до того ж ще жвава дівчинка з гарненьким свіжим личком та ще природня ніяковість, незвичка бути в жіночому товаристві, — й Микола Іванович почував себе остаточно розгубленим, безпорадним.
Отже, єдино можливе кохання — це "кохання до далекої". Воно поза місцем і поза часом. "Те, що завжди тягне мене до тебе, що викликало в мені вічне до тебе прагнення, воно не належить цьому часові (ist nicht aus dieser Zeit)" (Новаліс).
Щоб кохати, треба втекти з цього світу, з "козацької України" в "далеку землю", "за моря, за гори", де інша земля і інші люди. Розлука з світом є умова кохання.
Дівчино, в ті пори
Як мені хотілось
Утекти з тобою
За моря, за гори,
В ту далеку землю,
Де селяни другі...
...З миром розпучившись
Жипи б ми з тобою.
Тематичні вирази: "Все чужая йому мила", "розлучили люди", "не було весіллячка, не було й не буде", — улюблені думки костомаровських поезій. Кохання неможливе, — воно спалахне, як зірка на небі, промайне і згасне.
Тема "святого кохання" ("святим коханням ми в Бога сяєм"), очищеного через повстримність і зречення почуттьових бажань, нищить можливість реального земного кохання, передбачає характеристику цього земного кохання як злого й гріховного.
Земне кохання є зло і гріх, злочин і блюзнірство.
Тему кохання як тему зла і гріха розвинули романтичні письменники в Едіповому мотиві кровоміс-ництва. Згідно з цією романтичною концепцією, кожне земне кохання є кровомісництво, злочинний замах на дівчину, що для чоловіка повинна лишатись тільки сестрою.
Чи се ж Бог нас покарав,
Що брат сестри не пізнав?
Чи вже світу кінець є,
Що сестрицю брат бере?
Костомаров переклав з Міцкєвіча баляду про "Івана та Марію", цю своєрідну романтично-фолкльорну переробку античного мотиву про "Едіпа", в якому стверджується погляд на кохання як джерело нещасть і загибелі.
Івась, фолкльоризований Едіп, проклинає долю свою:
Бідна моя головонько!
Нещасливая годинонька,
Як матуся нас родила:
Краще б була утопила,
Краще б були нас татари
Вкупі разом порубали.
Цей Івась міг би повторити слова одного з романтичних героїв Клем. Брентано, що благав "урятувати його душу від лиха земного кохання".
Для Костомарова, що вів самотнє життя кабінетного вченого, що не звик обертатись у жіночому товаристві, потрібна була фікція... І ось книжки допомогли йому виліпити маску, потрібну для втілення його душі. Перечитуючи улюблених поетів і письменників, він у книжках знаходив свій уявний портрет, який найбільше
відповідав його поглядові на самого себе. Жести вигаданих героїв ставали жестами живої людини.
Руссо свого часу витворив чутливість мільйонів французів. Ґетеві "Страждання молодого Вертера" викликали епідемію самогубств.
"Скільки, — зауважує Андре Жід, — схованих Вертерів не знали себе, чекаючи тільки на кулю Ґетевого героя, щоб покінчити з собою".
Культивуючи образи й ідеї романтичної літератури, Костомаров, несвідомо для себе, стояв перед небезпекою в свойому власному житті повторити те, що було тільки сюжетною схемою, метафорою та взагалі тільки звичайним стилістичним способом у Новаліса, Гофмана, Тіка абож Брентано.
VII
Року 1846 "братчики" обмірковували справу, кому доручити писати українську історію. Опанас Маркович у листі до Миколи Гулака, протиставляючи Костомарова Кулішеві, радить віддати перевагу останньому, і саме на Куліша, а не на Костомарова це відповідальне завдання покласти.
Дозвольте, — писав Маркович до Гулака, — дозвольте мені нагадати, що Геродот краще знав грецьку мову, як Костомаров знає мову українську. Я грецької не знаю, проте українську відчуваю, так що можу й міркувати про письменників, які нашою мовою пишуть. Костомаров женеться за простотою, а вловляє грубість та безсмачність: прислухайтесь до простоти мови натуральної у віршах Шевченкових і тоді не дратуйтесь, прошу вас, читаючи Костомарова... І не так шляхетности бракує складу Костомарова, як смаку. Неприємне для вуха скупчення в українській мові дієприкметників приспуговується Костомарову для того, щоб полегшити версифікацію вкупі з тим, як тони для звуконаслідування. Тепер шукайте музики й гармонії, шукайте її в Куліша й тоді сприймете обурення на брак музики у складі Костомарова. У першого гармонійно-мірна музика, як і хода його, котру я нині живо згадую: у Костомарова нема такту в ході, нема й у складі його українському. Куліш сипле слова в чудових періодах і звуки його мови мені мимоволі нагадують стук камінців у швидкому струмку. — Кулішеві писати історію, як ви собі хочете. І коли ви можете впливати на Костомарова хоч трохи, не підтримуйте його в цій думці, а напишіть про неї Кулішу, за якого ручусь, що голос Ваш буде почуто. Я раніш гадав однести справу на руки Білозерського, але ми ще нічого не знаємо про його хист до історії, хоча в нього, як і в Куліша, збереглась би цнотлива й чудесна простота нашої
Манера ходити в Костомарова така сама, як і мислити й писати: йому бракує почуття ритму й такту. Він постійно збивається з плину, порушує ритм. Він не здібний ходити в ногу. Він не зрівноважений і аритмічний. У його прихильності почувається Гримаса, в його простоті насумрена навмисність; у бажанні бути натуральним — вигадка й штучність. Міра, гармонія й рівновага не належали до його чеснот.
На загальне вражіння Костомаров — хора людина. В ньому помітна схована хоробливість, якась внутрішня глибока надірваність.
— Спазмотичне здригання щоки, — казав Куліш, — давало знати, що міцний механізм веселого молодого чоловіка чимсь дуже пошкоджено.
Костомаров слабує...