Людина точна… – підводиться з-за столу. Підходить до шафи, дістає фотокарточку, показує директорові. – Ось, погляньте. Карточка зроблена тоді, як ми його купували. Ось роги на носі, чи то пак на рилі. Ось один, ось другий…
Директор якусь хвилину ошарашено розглядає знімок. Тоді вже спокійніше:
– Так де ріг у носорога? Га? Я вас питаю. На рилі, а не на спині і не на носі.
– Вибачайте за нескромність, Іване Йосиповичу, я просто неточно висловився. Мав на увазі рило.
Директор перейшов на лагідний тон:
– Ви, Цезаре Калениковичу, бухгалтер. Висловлюватися треба точно. Тим більше що нам з вами ще працювати й працювати.
Відчувши насолоду переможця, він демонстративно заклав руки в кишені брюк, тріумфально пройшовся по кімнаті, зупинився біля відчиненого вікна і додав жартівливо:
– То як ви сказали, Цезаре Калениковичу, бухгалтер – людина точна? Ха-ха-ха! Ріг у носорога на носі! Ха-ха-ха! – Раптом набрав солідного вигляду. Повернувся до бухгалтера: – Негайно треба встановити, де дівся другий ріг. Прийде комісія…
– Вибачте за нескромність, Іване Йосиповичу, комісії боятися нічого. Для комісії основне носоріг, штука, а не його роги. Для комісії він може бути й без рогів і без хвоста. Аби штука по книзі грала. Рога вони можуть і не побачити. Бо, вибачте за нескромність, носороги бувають і однорогі.
Директор великодушно жартує:
– Сподіваюся, що той один ріг не росте у них на спині.
– Ні-ні, Іване Йосиповичу. На носі, тобто на рилі…
Обидва заходяться сміхом. Ангеліна Соломонівна непорушно сидить і розглядає у дзеркальце свої брови…
Надворі сонячно. Алеями парку снують відвідувачі. Стоять перед кліткою лева. Розглядають усяке гадюччя.
Сміються з пустотливих ведмежат. Пильно вдивляються в очі мавпи, і мавпа пильно вдивляється в очі відвідувачів.
Майданчик для атракціонів.
Бабусі та онуки. Юнаки і дівчата. Літні й зовсім молоді пари. Мерехтить різнобарвний одяг. Лунає гамір і сміх. Час від часу вибухають хвилі оплесків.
Лавочка край алеї парку. Сидить на ній старенький скоцюрблений дідусь. Обіперся на костурець. Гріє на сонці свою сиву голову.
Повз нього, як дві сарни, проходять дві юні дівчини. Тугі перса. Стрункі, ніби виточені, ноги. Розпущене волосся. Як дзвіночки, дзвенять голоси.
Старий дивиться на них поглядом втраченої надії. Очі відірвалися від двох юних постатей і наповнилися смутком.
"Не надо печалиться – вся жизнь впереди…" – горланить гучномовець…
Сидить, скоцюрбившись, старий.
Пісня обірвалася. З гучномовця пролунало відкашлювання. Щось зашкварчало. Тоді:
"Громадяни відвідувачі нашого зоопарку! Будьте обережні з тваринами! Не підходьте до кліток! Не кидайте у звірів камінцями. Не дихайте на звірів горілкою. Не показуйте їм роги та інші фокуси. Пам’ятайте: роздратований звір дуже небезпечний. Не пхайте рук у звірячі пащі – це небезпечно для вашого життя.
Наведемо приклад. Громадянин Шкаралупка, апаратник заводу безалкогольних напоїв, встромив у клітку до лева голову. Лев не витерпів запаху алкоголю і повернувся до громадянина Шкаралупки хвостом. Але Шкаралупці було цього замало. Він схопив лева за хвіст і почав тягти. Лев повернувся і відкусив Шкаралупці обидві руки…"
З гучномовця знову попливло веселе:
"Не надо печалиться – вся жизнь впереди…"
Віддалік алеї, за кущами, стоїть Дракон. Вдивляється у людські обличчя. Насторожив вуха. Підняв вище голову. Побачив бородате лице чоловіка.
Чоловік виявився не тим, кого він чекав. Знітилися вуха. Опустив Дракон голову. Невдоволено тріпонув нею. Відігнав настирливу муху. Почалапкав далі. Набрів на табличку "ПО ГАЗОНАХ НЕ ХОДИТИ! ШТРАФ 10 КРБ.". Обминув її, пішов у протилежний бік.
Алеєю зоопарку йдуть Робінзон і Крузя. Наближаються до однієї вольєри. Підходять до другої. Щось між собою гомонять.
Зупинилися біля клітки зайця.
– Заєць-русак, – прочитав Робінзон.
– А може, це кріль? – засумнівалася Крузя.
– На кролеві шерсть інакша. А взагалі, є кролі, схожі на зайців. Здохне заєць – посадять кроля. Він же не скаже, що він не заєць.
– Чому він здохне?
– Зайці в неволі довго не живуть.
– То впіймають іншого.
– Скоро не буде кого ловити. Зараз на одного зайця по п’ять мисливців. І кожен з двома стволами. А то й з трьома.
Граються на майданчику ведмежата. Робінзон і Крузя стоять у натовпі край майданчика. Милуються пустунами…
Йде алеєю парку Дракон. Зупиняється. Ніби вдивляється в обличчя перехожих.
Контора дирекції парку. Все керівництво на своїх місцях. Директор, підперши рукою підборіддя, дивиться у відчинене вікно. Ангеліна Соломонівна вивчає фото з журналу мод. Цезар Каленикович читає:
– …Кінь масті гнідої, стать – кобила, вік – сім років, штука одна…
Директор відірвав руку від підборіддя:
– Шановний, я вас не розумію. Ми з вами дивилися через вікна, і ви запевняли, що це кінь. А тепер знову стверджуєте, що це кобила.
– Бачите, Іване Йосиповичу, вибачте за нескромність, у нас в парку з’явився ще один кінь. Кобила само собою. Спочатку я думав, що це Лупаченко виміняв кобилу на коня, але кобила на місці, і Лупаченко нічого не знає.
– Де ж тоді взявся кінь? Не прийшов же він відвідати зоопарк, подивитися на мавпу?
– Вибачте за нескромність, Іване Йосиповичу, але ніхто не знає.
Директор передражнює:
– "Ніхто не знає". А що, коли хтось забрав крокодила, а взамін залишив нам цю шкапу?
– Крокодил на місці, Іване Йосиповичу. І всі інші тварини на місці. І птахи, і навіть гадюки. А ось кінь хтозна-звідки взявся.
Директор до техніка:
– Ангеліно Соломонівно! Подзвоніть на прохідну, нехай Клава негайно зайде сюди.
Ангеліна Соломонівна ліниво відкладає журнал. Набирає номер:
– Алло! Прохідна? Клаву негайно до Івана Йосиповича!
З незалежним виглядом поклала трубку на вильчата.
У цей час Цезар Каленикович висмикнув з-за пазухи резинову трубку. Нахиляється. Кілька секунд активно працює його воло.
Директор стоїть лицем до вікна. Якусь хвилю панує тиша. Раптом її порушує легеньке:
Лугом іду, коня веду,
Розвивайся, луже…
Директор сідає за стіл. Висовує ящик, дістає пляшку. Потай наливає у склянку. Тоді знову демонстративно доливає з графина води і випиває.
– Знову вода не свіжа…
Поставив графин на підвіконня:
– Не міг же кінь на парашуті спуститися в нашому парку.
– Я теж так думаю, Іване Йосиповичу. Це ж якого парашута треба.
До контори заходить немолода жінка.
– Викликали, Іване Йосиповичу?
– Хто в зоопарк проходив з конем?
Жінка здивовано витріщилася:
– Побий мене сила Божа, не бачила. Може, це не на моєму чергуванні.
– Можете йти, – кинув сухо директор.
Жінка зникає за дверима.
– Ну, що накажете, шановний Цезаре Калениковичу, з тим конем робити? Оприходувати? Нема документів. Спитають: де взяли? Не оприходувати – прийде комісія, знайдуть, припаяють. Було таке у мене на м’ясокомбінаті. Знайшли зайву корову…
– Вибачте за нескромність, Іване Йосиповичу, є у мене пропозиція невелика. Давайте ухоркаємо його… Дамо вовкам, тиграм та іншій звірині. І вовк ситий, і кінці в воді.
– А у вас того, – директор постукав себе щиколотками правиці по лисині. – У вас варить бухгалтерія… Треба негайно знайти Лупаченка. Щоб сьогодні ж цю коняку… А шкуру…
Стук у двері.
Директор:
– Увійдіть!
Входить Робінзон Галапочка:
– Добрий день! Я хотів би директора зоопарку бачити.
Директор набирає солідного вигляду:
– Ну, припустимо, він перед вами.
– У вашому зоопарку я знайшов свого коня.
Директор глянув на бухгалтера, той на директора.
– Шановний, не розумію ваших жартів, – сказав директор. – Я прийшов би до вашої хати і сказав, що знайшов у вас, ну, припустимо, свою жінку… Ги-ги-ги!..
– Справді, – наполягає Галапочка. – Мій кінь Дракон знайшовся у вашому зоопарку.
– Дозвольте вас запитати: де він загубився?
– Він зник з-під моєї майстерні кілька тижнів тому.
– То виходить, що я, або ось Цезар Каленикович, чи, може, Ангеліна Соломонівна вашого коня украли?
Галапочка рішуче:
– Я не знаю, що у вас виходить. Знаю лише, що мій кінь Дракон щойно вийшов з кущів вашого зоопарку і підійшов до мене, коли я розглядав машину… Міліція вже кілька тижнів шукає коня і не може знайти. А він…
Почувши слово "міліція", директор раптом змінився. Пом’якшав остаточно:
– Шановний! Ну навіщо хвилюватися? Кінь знайшовся, то й добре. У кожного, бачте, свої клопоти. Ви переживали, що ваш кінь пропав. Ми переживали, що він у нас з’явився… Тепер, по-моєму, і вам, і нам хвилюватися нічого…
Тротуар гамірливої вулиці. Людей як мурашок. Кудись поспішають, кудись біжать. Ніби намагаються обставити потік транспорту, що гарчить на проїжджій частині.
Йдуть по тротуару Крузя й Галапочка. Крузя веде під руку сп’янілого Робінзона, Робінзон за повід веде коня.
Перехожі оглядаються, кивають у бік Галапочки.
Чалапкають конячі ноги. Похитується коняча голова. Здригається від реву машин. Око вихоплює сизий чад, що стелеться над асфальтом.
Спішать по асфальту машини. Спішать на тротуарі люди. Туди-сюди, сюди-туди. Дивиться Дракон на цю метушню, і голова йде обертом.
Крутяться шалено колеса. Дріботять, човгають по тротуару ноги.
Похитується кінська голова. Чалапкає спокійно Дракон. Згадує.
…Сільська вулиця. Обабіч у кучерявих садках мальовничі будинки. Повибиралися на тини і порозплющували сині здивовані очі кручені паничі. Повипиналися над ними гордовиті гриці. Паленіють сором’язливі мальви.
Йде вулицею Дракон. Тягне двоколку з немолодим сивовусим хазяїном. Йде Дракон спокійно, не біжить, не спішить. Такий же полудень, як оце сьогодні. Гріє сонце. На небі клубочаться хмаринки. Сидить спокійно на двоколці чоловік. Вигріваються у пилюці на дорозі кури. Сидить біля брами кудлатий Рябко.
Он віддалік до тину притулився колодязь. Біля колодязя молодиця набирає воду.
– Тпр-р-у-у, Дракон! – сказав господар. – Добридень, Маріє! Вдома сьогодні?
– На обід прийшла. Заходьте до хати. І ви пообідаєте.
– Спасибі! Нам ось з Драконом ще за лісок треба проїхати, на буряки глянути.
Взяв відро, напився води.
Драконові поставив:
– На, Драконе, напийся. Бо парить сьогодні. Може, вже й дощу нам хмарка кине.
Умочив Дракон губи в воду. Припав. Ось уже й до дна висмоктав. Одне відро, друге…
– Фю-р-р-р! Фю-р-рр! Громадянине з конем!
Дракон ніби прокинувся.
Шумить, клекоче міська вулиця. Спішить-біжить кудись усе живе на ній.
Зупинилися Робінзон і Крузя.