На пшеничному морі – повний штиль.
Небо поскидало із себе всі нічні хмаринки. Голубилося. Очікувало сонця.
Я стояв при битій дорозі. Виглядав попутної машини. Треба було їхати до рідного села. Сто п’ятдесят кілометрів – дорога неблизька. Можна б автобусом. Та він серед поля не зупиняється. А їхати до найближчої автостанції – згаяти час.
Промчала одна машина. Друга. Нуль уваги.
Над’їхала якась машина з кліткою для звіра. Махнув рукою. Зупинилася.
– Слухай, товаришу, далеко їдеш?
– Далеко, – відповідає. – У Карпати по ведмедя. А ти що хотів?
– Під’їхати з тобою. До села Плугів. Що за Тернополем. Терміново треба.
– Куди ж я тебе посаджу? У кабіні сидять двоє.
– А туди! – киваю на клітку.
– Ти що! Там і сісти ніде.
– Я посередині. З клітки ж не випаду… Ну, зрозумій… Треба…
Він підняв защіпку. Відчинив двері до клітки.
– Добре. Залазь… Але підожди. Давай хоч сіна постелимо. Дорога ж неблизька…
Перескочили канаву. Взяли по оберемку сіна. Вийшло непогане гніздо.
– Зачиню тебе на защіпку. Щоб не випав, – пояснив водій.
Спочатку я їхав сидячи. Тоді подумав, чому б не лягти і не поспати?
Розбудили мене якісь голоси. Підвів голову. Машина стояла навпроти кафе у невеличкому містечку. Біля клітки на тротуарі зібрався натовп.
– Диви! Диви! Підняв голову! – гукнув парубійко.
Я витяг з сіна свій капелюх. Накрив ним лисину.
– Інтелігент якийсь, – міркував чоловік у брилі. – У капелюсі… І черевце вже встиг виплекати… Цікаво, за що його?
– Певно, когось убив, – промовив інший. – Інакше чого б у залізній клітці…
"Щоб тебе пропасниця била, – думаю. – За своє життя я і мухи не скривдив".
Маленька дівчинка спитала маму:
– Мамо, мамо! А що, дядя кусається, що його у клітку закрили?
– Ні, доцю! Дядьо – бандит. Він зарізав тьотю.
Мене зморозило. Мені хотілося встати і закричати щось дуже погане. Але я тільки перевернувся зі спини на живіт. І застогнав.
– О, бач! Стогне. Звірюка! Видать, совість мучить, – вигукнула інша молодиця.
– Шофер, за що його?
– За любов, – пожартував водій і клацнув дверцятами. За містечком я сів. Не встиг розправити плечі, машина загальмувала.
Автоінспектор.
Глянув на документи, на водія.
– А це що за звір? – вказав жезлом на мене.
Водій якусь мить думав, очевидно, що б його збрехати.
Тоді зі співчуттям сказав:
– Розумієте… того… скажений… Помішаний… Буйно…
Для повної характеристики мені ще цього бракувало.
Але треба виручати водія. Та й самому ще півдороги їхати.
Я став навкарачки і загавкав на автоінспектора.
– Ти б замок навісний на дверцята почепив, – зауважив інспектор водієві. – Що та защіпка…
– Під’їду до найближчого села, то почеплю, – погодився водій.
Біля крайньої хати найближчого села машина таки зупинилася. Водій пішов по воду.
До клітки наблизилася жінка. Підозріло оглянулася. Дістала з корзини пиріжок. Поклала біля мене. І, не оглядаючись, пошвидкувала.
"Світ не без добрих людей", – подумав я, розжовуючи пиріжок.
– Заправляєшся? – спитав водій.
– Як бачиш… А ти молодець… Автоінспектора об’єгорив.
– Ти своєчасно підгавкнув… Він мені потім шепнув: "Мабуть, начальничком якимось був".
У моє рідне село в’їхали під полудень. На автобусній зупинці, де загальмували, було чимало земляків. Поки шофер відчинив клітку, а я обтрушувався від сіна, всі загадково переглядалися, перешіптувалися.
Я чемно підняв капелюха і гайнув у найближчу вуличку. До рідної хати.
Увечері зібралися родичі. Кожен з них, ще не переступивши порога, тривожно запитував:
– Що з Іваном? Кажуть, його привезла клітка.
Наступного дня посунули знайомі, товариші, сусіди. На третій день поз’їжджалися родичі з навколишніх сіл. Я всоте пояснював, що і до чого. Вони кивали головами. Але в очах я читав вогники недовір’я. А виходячи за поріг, вони перешіптувалися:
– Тут щось не те…
Наступного дня, лиш я прокинувся, до ліжка підійшла мати. Тривожно глянула в мої очі. Схвильовано спитала:
– Синочку, признайся. Що сталося?
Я задумався. Як багато важить те, на чому ти до рідного села приїдеш!
Червона Шапочка
Стара казка на новий лад
В одному селі жила Червона Шапочка. Дівчина гарненька, ставненька. Нижню половину її вроди облягали вичовгані джинси. Верхню – розписаний незрозумілими гаслами балахон. На голові хвацько сиділа червона шапочка. Подарунок від бабусі на день шістнадцятиріччя. За те її і називали Червоною Шапочкою.
Одного разу мама каже Червоній Шапочці:
– Ось тобі пиріг, пляшка вина. Однеси бабусі. Нехай підкріпиться трохи. Старенька вона вже. Нездужає.
Як у справжній казці, бабуся жила за лісом.
– Тільки спіши, – каже мати, – поки сонечко високо.
Червона Шапочка пішла.
Відійшла на таку віддаль, що не побачиш її неозброєним оком. Сіла під кущ. Випила вино. З’їла пиріг. Дістала з потайної кишені джинсів цигарку. Запалила, смалить і наспівує:
Ах, эта красная рябина
Среди осенней желтизны.
Я на тебя смотрю, любимый,
Теперь уже со стороны…
Як тут з кущів виходить Вовк. Страшенний, величезний. Очі голодним вогнем світяться.
– А-а-а! – гаркнув. – Червона Шапочка! Попалася! Зараз я тебе з’їм!
Червона Шапочка озирнулася. Цвиркнула через густо напомаджену губу.
– Пішов геть! Шкет нещасний! Ще не таких бачила.
Дихнула Червона Шапочка на Вовка перегаром вина й тютюну. Вовк очманів.
Схопила Червона Шапочка Вовка за вуха, сіла на нього верхи і гукнула:
– Поїхали!
– Куди? – перелякався Вовк.
– Куди-небудь! – пришпорила боки Вовка дерев’яними підошвами своїх стукалок. І той рвонув.
Каталася Червона Шапочка на Вовкові до ранку. Вранці під’їхала до бабусиної хати. Зайшла у світлицю:
– Чао предкам!
– Дитино рідна! – сплеснула в долоні бабуся. – А ти де в таку рань тут узялася?
– Ша! – приклала пальця до вуст Червона Шапочка. – Якщо маман питатиме, де я була, скажеш, у тебе ночувала.
– Господь з тобою, дитино! А ти хіба не з дому?..
– Дай щось пошамати! – сказала Червона Шапочка, викаблучуючись перед дзеркалом.
– Нема, дитино, – каже бабуся. – Бо я хворіла.
– Давай бабки. Пошлю Вовка, принесе зараз.
Бабуся витріщилася на внучку.
– Гроші давай! – хрипко пояснила Червона Шапочка.
Бабуся тремтячими руками дістала вузлика. Розв’язала.
Подала Червоній Шапочці свою пенсію.
– На. Нема більше.
– Тоді я тебе з’їм! – налякала Червона Шапочка.
Якраз у цей час повз хату бабусі проходив мисливець.
Дивиться, біля хати лежить загнаний вовк, язика висолопивши і хвоста відкинувши. А з хати доноситься схлипування бабусі:
– Не маю, внучечко! Їй-богу, більше не маю!..
Мисливець вскочив у хату. Напоготові рушницю тримає:
– Хто тут бабусю ображає?
Червона Шапочка криво осміхнулася:
– А ти у родинні справи не вмішуйся! Браконьєр нещасний. Ось напишу на тебе скаргу, що ти вбив вовка, обікрав бабушенцію і приставав до мене. Тоді закукурікаєш…
Мисливець був сміливий. Ніколи не тремтів перед найстрашнішим звіром. А тут жижки в нього затрусилися. Він згадав свою жінку молоду. Діточок білочубих. І, знітившись, почав задкувати до виходу.
Що далі діялося у бабусиній хаті, ніхто не знає. Бо свідків не було. Тільки десь під полудень з хати вийшла Червона Шапочка. З набитим вузликом на спині. І зникла в лісі.
Де вона блукає, досі ніхто не знає.
Може, стрінеться вам принагідно. То сповістіть хоча б її маму. Бо побивається, руки ламає, де її чадо неповнолітнє, не знає…
Хвіст
Я дивився на сусідського кота Антихриста і думав: "Коли б у мого шефа був хвіст, між нами ніколи не виникали б конфлікти…"
Між Антихристом і пуделем Бунцьом конфлікт, правда, виник. Але тільки через те, що Бунцьо по-собачому простий і наївний. Хоч він собака службовий і трохи вчений.
Сусід кинув Бунцьові кісточку. Він ліг собі зручно і почав гризти. Антихристові, видно, кістка сподобалася. Йому завжди подобається те, що перепадає іншим. Сповнений власної гідності, гордості, що походить з левиного роду і живе з господарем під однією стріхою, він, тримаючи хвоста коцюбою, підійшов до Бунця. І простягнув лапу. Мовляв, давай костомаху.
Завжди лагідний і спокійний, Бунцьо вийшов із себе. Гаркнув. Мовляв, май совість. Кістку я заробив чесною службою. Курей чужих з города повиганяв. Та й не голодний ти. Свою пайку отримуєш. В тарілці он молоко зосталося.
На всяк випадок Бунцьо взяв костомаху в зуби і подався в кущі.
Антихристові це не сподобалося. Він вигнув хвоста дугою, сердито провів Бунця поглядом. Тоді, ніби від нічого робити, поважно пересік подвір’я, плигнув на тин, вмостився там і ніби задрімав. Але тільки Бунцьо, догризши свою костомаху, вибіг з кущів і побіг до тину, Антихрист з диким пхиканням стрибнув йому на спину.
Переляканий Бунцьо жалібно заскавучав. Кинувся у відчинені сінешні двері.
Там його підстерігала друга біда. Тікаючи від переслідувача, він зачепив табуретку, на якій стояв тазик з посудом. Тарілки і чашки з дзенькотом розсипалися по підлозі. Господиня схопила віник і почала Бунця молотити. Той з жалібним скавучанням вискочив на подвір’я, забіг у кукурудзу.
Антихрист від задоволення зробив хвоста пужалном і покірно замурликав біля хазяйчиної ноги.
Я дивився на його хвіст і думав. Давши собаці вірний, послужливий характер, а котові – підступний і мстивий, природа правильно вчинила, що почепила їм хвости. І бідний Бунцьо постраждав тільки тому, що, захопившись кісткою, не звернув уваги на хвіст Антихриста.
…Людині природа хвоста не дала.
Хтось над цим думає…
Нарешті. І на нашій вулиці свято. І ми заживемо. Хімкомбінат у нашому районі будують. Гербіцидів і пестицидів. У радіусі шістдесяти кілометрів не буде жодної мухи. Жодного комара. Що там вже говорити про мошву.
Благодать! Ніщо по тобі не лазить. Ніщо тобі до шкіри не липне. Ніщо не дзижчить набридливо біля вуха.
Правда, знайшлися вже й супротивники. Навіщо, мовляв, вирубувати десятки гектарів лісу? Грабастати під забудову стільки родючої землі? Переселяти села? Коли у нас достобіса пустирів.
Хто тобі на той пустир поїде працювати?
Зарплату більшу даси?
Кому вона тепер потрібна? Тепер кожен хоче, аби тільки десь рахуватися. І більше часу мати. Вільного. Щоб потім його "вбивати". Або перед телевізором. Або по телефону.
– Ну, що ще? Греблю прорвало? У Туркестані? Не бери до голови. Де Туркестан, а де Полісся! Нас не заллє… За спиною одна атомна, а перед носом друга? То ж не бомби… Не хвилюйся! Хто має померти від гербіциду, того не візьме радіація.