Чуєте, мамо.
Вона важко відриває мокрі руки від обличчя і за сльозами спочатку не може зрозуміти, чи це Дмитро, чи Тимофій стоїть перед нею.
— Мамо, не плачте. — Сльози набухають в його червоних зіницях, і хлопець кусає до крові губи, щоб не розплакатись, як дитина. Ця боротьба робить старішим юне обличчя, вирізає на ньому складки і зближує риси із рисами батька.
— Тим... Дмитре, сину. Хіба я плачу, — стікаючи великими сльозами, ступила крок до сина. — То горе моє плаче — серце вищерблює... — І раптом чує, що від нього віє осіннім полем і осіннім гіркуватим листом, як іще вчора віяло від Тимофія. І тільки тепер вона кожною клітиною розуміє, що Тимофія нема.
— Не плач, Докіє, — підходить до неї незвично сумний і постарілий Мірошниченко. — Ех, і в мене, Докіє, не легше на душі: банда всю сім'ю вирізала. Дітей на шматки... і на вулицю повикидала.
Він нахиляється до Тимофія, сповнений своїм і чужим горем...
КНИГА ПЕРША
НА НАШІЙ ЗЕМЛІ
Частина перша
І
Віддаленим журавлиним переливом заскрипіли ворота, дзвякнуло кільце, і хура неквапно вплила в розчинену браму. Табунець горобців з хуркотом вилетів із клуні; в напівтемряві густо колихнувся настій лісового сіна, непересохлих снопів і влежаних яблук.
Дмитро, вплівши правицю в тугий сніп, знайшов ногою роздвоєння війя і скочив на тік. Великою міцною рукою потягнув до себе кінець заднього мотуза, рубель підскочив угору, і снопи вусатої пшениці заворушились, застрибали, покривши хуру жовтим покучерявленим піддашшям.
— Скоро вернувся, сину, — приставила Докія до бантини драбину і полізла на засторонок.
— Шляхбуд саме моста добудував. Не треба тепер круга давати. — І, помовчавши, додав: — Прямо не міст, а веселка — легкий, красивий, аж сміється. Техніка! — Перекинув на засторонок сніп, легко і навскіс, щоб ні колос, ні гузир не зачепили матері.
— Бач... увесь в Тимофія вдався. — Підстрибнув угору другий сніп, відкриваючи довгасте, зосереджене обличчя сина з навислими, мов темнозолотисте колосся, бровами. На червону окантовку вогкої майки перехилилось брунатне пругке підборіддя, у скуйовдженому чубі знайшли притулок остюки і округлі зерна пшениці.
Вдихаючи хмільний солод прогрітої клуні, Докія туго і обережно вкладала снопи, мов сповитих дітей.
Душно вгорі, мліють розпарені соснові крокви, дихають необвітреним лісом і на тонкі воскові прожилки з потаємних схованок висипають дрібний янтар живиці... Прихилитися б у затінку до зеленої землі, і вона б почала жадібно вибирати з тіла всю вагу, зібрану за трудний тиждень жнив. Це ж завтра неділя, то й відпочити можна, — вкладає спати дорідний сніп і краєчком ока помічає драбиняк, застелений ряднами, на яких золотими дзвониками промениться колосся.
"Сапку треба було б погострити — б'єш, б'єш пересохлу землю, аж в грудях тобі б'є. Та вже не буду сьогодні турбувати, — хай своїм ділом клопочеться", — ставить ноги на верхній щабель, проворно, по-дівочому, спускається на тік.
Ласій, витягаючи шию, розкішною рогатою головою довірливо тягнеться до вдовиці; шершавим язиком торкнувся її руки. Докія провела пальцями по обвислому підгарлі худобини і мимоволі зітхнула.
Дмитро, примруживши очі, з ледь помітною усмішкою подивився на матір, прикусив потрісканий вигнутий пружок нижньої губи.
— І сьогодні мені, Дмитре, снилося...
— Знаю, знаю, мамо. Уже скоро півроку мине, як вам це саме щоночі сниться: наш карий.
— Що ж, такий був кінь. Як до людини привикла.
— Та нехай би він із срібла і золота був вилитий — не побивався б отак. Ну, загинув — загинув. Шкода, звісно, та жалем не допоможеш. Якось після молотьби на другого будемо стягатися. Може, як позичить Данько грошей, то й стригунців придбаємо... Овес у нас добре зародив.
— Мусимо тягнутись, — задумалась Докія. — Без своєї худоби і хліба з нашої землі не наїсися... Вже й так тобі відробітки за одну оранку й возовицю в печінках сидять. Будеш Данькові за ці воли цілу зиму столярувати... А карий і досі мені в очах стоїть. Такий був розумний кінь, ну прямо як людина, тільки говорити не міг.
— Побув би в нас ще трохи — ви його і говорити навчили б.
— Таке ти скажеш... — і насмішкуваті слова сина сприймає з тою доброю жіночою зверхністю, яка властива спокійній, міцній натурі.
— О, Дмитре, я й забулася: знову приходили покупці, аж з Майданів. Один як побачив твою скриню, так руками вчепився і грудьми наліг на неї. "Я вже, бий тебе грім, нізащо в світі не відступлюсь од неї, — каже. — Невже це ваш син вимайстрував? Ну й руки ж у хлопця. Ось вам завдаток, і нікого, бий тебе грім, не допускайте до неї..." Таких громів понапускав у хату і сам, як грім, перекочується: грізний, здоровий — до сволока головою досягає. Каже: головою машинно-тракторного господарства працює. І нічого діло йдеться — хліб почали бідняки їсти. Так чи не краще йому відпустити скриню, аніж якомусь дукачеві? Хай і його дочка порадується твоїми руками. Взяла я завдаток.
— І даремно.
— Чому? — здивувалась і поглянула на сина, який ніяково відводив очі від неї.
— Та, мамо, — почав підбирати лагідніші слова, — скриня наша оріхова у великий двір поїхала, — і всміхнувся питально.
— Оце тобі маєш! Тримався, тримався з нею, а то зразу комусь і продав, — почула незвичні нотки у голосі Дмитра.
— Та не продав...
— А що ж, так віддав? Таке мелеш.
— Як вам сказати? Пам'ятаєте, в ту неділю до нас приходив Свирид Яковлевич...
— Ще б не пам'ятати. З партійним товаришем зайшов.
— То представник з райпарткому був.
— Славна людина. Теж скринею твоєю залюбувався. Так до чого ж це ти ведеш? — недовірливо поглянула.
— Тоді ми разом пішли на загальні збори села. Товариш з райпарткому про міжнародне становище говорив...
— Отой Чемберлен, чи як його, ще не втихомирився?
— Еге! Він вам втихомириться. Цілу ескадру в Балтійське море послав. І в Фінляндії, і в Польщі військові кораблі стоять. Думаєте, для того, щоб рибку, ловити?
— Та чого тут думати. Надійсь, не маленька, — журливо похитала головою, задумалась і по-жіночому підперла рукою щоку. "Війна клубочиться", — ця думка, мов чорна ніч, війнула перед нею, і десь аж під самим грозовим обрієм Докія побачила свого Тимофія.
— От на цих зборах і почався збір коштів на ескадрилью "Наша відповідь Чемберленові".
— На самольоти значить?
— Еге ж, — зрадів Дмитро, що так близько сприйняла до серця його слова мати. — Хто карбованця якого вносить. Хто — пашню, а Захар Побережний, секретар сільради, візьми й скажи: "Даю підсвинка, щоб всякі свині не налазили на нас". Що тут сміху було — і не питайте. А Свирид Яковлевич уже мені слово надає. Ви ж самі знаєте, як мені на людях важко викорчовувати із себе те слово. Поглянув наче крізь туман на всіх і вже сам не пам'ятаю, як промовив: "Є у мене добра скриня. Сам робив. На ескадрилью віддаю її; хотів би, щоб вона для Чемберлена домовиною стала".
— Так і сказав? — забула Докія, що треба було б вичитати Дмитрові, щоб не розкидався скринями.
— Так і сказав. І знову регіт перегойднув усіма людьми.
А потім хтось із куркульні з кутка обізвався: "І не пожалів, чортів вилупок".
— А ти що? Змовчав?
— У скрині, кажу, і для вас місце знайдеться. Не пожалію. Цілуйтесь собі з Чемберленом. Всі аж заляскали в долоні... Отаке-то, мамо, — ясно подивився і примирливо додав: — Чого з язика не зірветься, коли не вмієш до пуття говорити.
— Значить, ти скриню віддав тому, що говорити не вмієш? — потвердішав голос Докії.
— Тільки тому, — охоче погодився.
— І чого б ото брехати? Що ж це я з тобою дертися буду? Віддав — значить віддав. Ми, здається, не гірше людей. Тільки скоріше нову роби, бо зараз нам та копійчина, як серце, потрібна. — Знову пірнула у буденні турботи.
— Зроблю, мамо, — ледве помітно усміхнувся.
Правлячи війям, Дмитро збиває назад воли, і віз викочується на невелике, заросле моріжком і рум'янком подвір'я. Припалі пилом, поморщені черевики приминають кучеряву землю, і парубок розгонисте навстіж відкриває співучі ворота.
— Ти куди? А обідати?
— Привезу іще копу — тоді.
— Хіба ж так можна? Це ж увечері тільки прибудеш.
— То й що, смачніше їстиметься! Сів на драбиняк. Воли дзвінко цокнули рогами, за колесами закрутився кудлатий пил.
— Дмитре, довго того часу попоїсти?
— Встигну ще.
— І так завжди. Готуй, готуй, а йому хоч би що, — закриваючи ворота, проводить очима Дмитра.
Просолена потом майка туго облягла широкий, з борозенкою вздовж спини, парубочий стан; збитий на потилицю картуз і невеликий виріз безрукавки виділяли обпалену вітрами і сонцем шию.
"Господаре мій", — усміхається і зітхає, бере з дровітні сапку, заклопотана, спішить садом на притихлий від спеки город.
В садку дрімають насторожені тіні, червонобокі яблука, мов снігурі, вгніздились в густій листві, ремезовими гніздами перевисали жовтозелені груші.
І здається Докії, що, розводячи понад стежкою соняшники, вийде її мовчазний Тимофій. Сяде біля перелазу, що відділяє садок від городу, покладе важкі напрацьовані руки на коліна, зустріне її темними сумовитими очима.
Ворухнулось шорстке листя соняшників, і серце, стискаючись, тугіше забилося в грудях удовиці.
І водночас вона скоріше відчуває всім тілом, ніж бачить, як над простоволосими людьми пливе важка домовина, і бризкають на шлях густі сльози голосіння...
Літа пригасили горе, та не могли викорчувати думок, згадок: приходили вони до вдови несподівано — в радості, в печалі. Задивиться на Дмитра — чоловіка згадає, зашиває сорочку синові — а перед очима Тимофій випливає. Отак і жив щоднини в жіночому серці, тільки з роками якесь чудне чуття почало вплітатися — ввижалось її давніше життя наче сном: прокинешся і воно відійде, побіжить у безвість, як дальній просвіток несподівано притьмареного сонця.
І аж здивується іноді, коли в світлицю ввійде високий ставний парубок, такий же русявий і горбоносий, як Тимофій, одним помахом плеча скине наопашки одягнену свитку й стане коло матері.
Невже це її син, її дитина? Невже літа її збігли, як весняна вода з зелених долин?
ІІ
Непомітно, наче рибина в глибині, пропливають літа; не вловити їх неводом, ні вороними кіньми догнати, і не прийдуть вони до тебе, як ті далекі родичі в гості.
Ще ярими дощами весна не сипне, а жайворонок виманює господаря з плугом, вже зозуля зорює в садах, а там, дивися, зазеленіє поле і картопля у землю проситься.