Нема канцелярії! Та як же це так?
Я шукав-шукав, як приїхав, канцелярії з написом "Без доклада не заходити" і не знайшов.
Хотів уже вертати, бо що ж воно, думаю собі, за санаторій такий, коли він не має канцелярії.
І зава канцелярії нема, і діловода нема, і скарбника нема, і друкарниця на машинці не стукає!
Граждане! Душу ви мою помилуйте, завхоза нема!
Їй-богу, нема завхоза! (Величезне, санаторійне господарство, не маленький же ж інвентар (та ще який інвентар!), і ніхто їм не завідує…
Ні завхоза, ні помзавхоза, ні канцелярії в завхоза!
Нічого нема!
А санаторій є!
І, кажуть, що постановкою діла це один з кращих санаторіїв біля Берліна, бо його рекомендують кращі берлінські професори.
Каптенармуса, чи як його, і того нема!
Зава кухнею нема!
Дружина директора санаторія, їжу для хворих готує!.. Факт!
Неймовірно!
* * *
Я присусідився якось до Милосердної сестри. Милосердна сестра не німкеня, а шведка, я так саме не німець, — виходить, отже, що ми земляки, — я її й запитую:
— А де ж ваш, питаю, місцьком?
— Вас іст дас місцьком?
— Місцьком — це таке, вроді,— ну, як вам пояснити — таке, що без нього ніяк не можна. От і в нас, у редакції, є місцьком… І взагалі…
Не розуміє…
Тоді я думаю: дай я її про вищу інстанцію запитаю.
— КРК, говорю, у вас є?
— Ніхт ферштейн КРК1
"Ах ти, думаю, боже мій, невже й КРК нема?"
— Ну, а як же ж конфлікти з адміністрацією і взагалі профрух там, засідання і т. д.
Вона слухаласлухала, потім устала й принесла мені склянку молока.
— Дізе? Біте шен![32]
— Ну, нещасна людина!
Я їй про КРК, а вона мені молоко несе. Покивав я сумно головою:
"Скільки ж, — сам собі подумав, — з вами тут треба профсоюзної пророботки".
* * *
Бачу, що і сестра, і покоївка, і служниця працюють більше, як по 8 годин. Питаю:
— Ну, а нагрузка? Чи Там надурочні як у вас? Не розуміють.
Нема в них цього.
Узагалі з профроботою слабкувато тут. Нічого! Колись і тут буде.
* * *
Підійшов я тоді з другого боку до санаторійного життя. Хворих почав агітувати.
— Товариші! От уже два тижні, як з вами тут лікуюсь, а ми ще ні разу свого лікаря не били.
Здивувались.
— Чого ви дивуєтесь? Це ж санаторій?
— Санаторій!
— Що ж це за санаторій такий, що лікар і досі не битий? І не "мативирований"?
— За віщо?
— Як за віщо. А от бачу, вам, наприклад, дають суниці, дають курку, дають он різні пироги з ягодами, а я вже п'ятий день на самому молоці сиджу. Що, я не однаково з вами плачу?
— ??
— Тактак. Вас он і в ванни водять, і душі різні вам роблять, і електрикою вас лікують, а мене поклали і нічого мені не роблять.
Прийде та снитає:
— Gut?[33]
І пішов далі.
Що це за ставлення?
Що ви от в моноклях ходите та через годину краватки міняєте, так до вас так, а як у мене один костюм, так мені молоко та лежать? Що це таке?
Місцькома нема, КРК нема, ящика для скарг ніде не бачу, що ж робити?
Знизують плечима.
— Та ви, кажу, плечима не знизуйте, а давайте сьогодні ввечері, отам під берестками, як він з купання йтиме, я на його ковдру накину і почну… А ви поможіть, бо сам я, мабуть, не подужаю. Та одмолотимо так, що аж кректатиме, — тоді знатиме як лікувати…
Нічого з моєї агітації не вийшло: не погодились. І хай! Самі потім жалкуватимуть, як їх на молоко посадять.
* * *
Якось увечері, після десятої, коли вже хворі лягають спати, я через вікно потихеньку лізу в садок. Чую регіт.
— Куди то ви, гер?
— Як куди? В садок!
— Так чого ж через вікно, хіба дверей нема?
— Так уже ж, кажу, десята година!
— Так що ж?
— Як так що ж? У нас по санаторіях після десятої у вікно ліземо, щоб лікар не побачив! А потім, вертаючись, до сестри, як вона побачить: "Сестричко, не кажіть же лікареві! Я вам уже… той!"
— Ходіть через двері краще! Як ви самі не хочете зрозуміти, що для вас корисно, а що шкідливо — ніякими ланцюгами вас у кімнаті не вдержиш!
І з санаторія не викинули! От чудаки!
* * *
Взагалі, якийсь такий санаторій не такий, як у нас і Усе тобі дозволяють, ніхто на тебе не кричить. Хочеш лікуватися — лікуйся! Хочеш дурня валяти — валяй.
"ШЕФ"
Власне це буде "пісня" не про нашого шефа, а про шефову працю.
Але самої праці без шефа, так як і шефа без праці, не можна собі уявити, через те, мабуть, тяжко буде одрізнити, де наш шеф, а де його праця.
Шеф наш зветься — доктор медицини, Grabley (Грабляй, доктор).
Він хазяїн нашого санаторія, він нас лікує, крім того, він іще й шеф арцт (головний лікар) усього Зааровакурорта.
Його вважають за досвідченого, тямущого лікаря, з великою практикою і з великою лікарською умілістю.
Говорять, що він був раніше за головного лікаря десь у клініці, але він не любить великого міста, любить землю, любить хазяйство: через те купив собі тут маєток, влаштував санаторій і тепер лікарює й хазяйнує.
* * *
Перша зустріч із шефом.
Під'їхав автобусом до санаторія, чекаю у вестибюлі. Раптом якось так рвучко й енергійно підходить людина в білому коротенькому халаті. Міцно тисне руку:
— Др Grabley!
Здався спочатку молодим дуже..
Потім придивився: великий лоб, черепахові окуляри, широка лисина, молоде обличчя і сиве поза лисиною волосся.
Рухи бистрі, певні.
Коротенька балачка. Потім:
— Біте шен!
Бере мою валізу, несе до автомобіля, садовить мене в машину, сам за шофера — прожогом до вілли:
— Біте шен!
Біля вілли вискакує з авто, за валізу й у віллу на другий поверх.
Привів до кімнати, поправив постіль, кинув оком навкруг:
— Лягайте.
І вже, чую, загула машина назад…
Шефові нашому п'ятдесят літ, або, як кажуть, у нас:
— Funfzig jahre!
Але це абсолютно нічого не значить, їй-богу, він буде такий самий, як йому буде й сто літ або, як у нас кажуть:
— Він, мабуть, двожильний. Він устає, як іще всі сплять. Він усе робить сам.
І він усе вміє робити сам.
І ця робота в його, як іграшка, як забавка.
* * *
До 10 год. ранку він уже скупався в озері (ні холод, ні дощ тут ніякої ролі не грають), обійшов хворих у санаторії, поснідав, обійшов хазяйство, подивився, як снідають хворі.
О 10 год. він уже в машині за шофера. Точно.
1 вже реве його "бенц" — скликає хворих, що він їх везе до MoorBad'y — купати, електризувати і т. д.
Крім того, він же ж директор.
Там він прийма хворих, там він лікує хворих.
Він везе.
Але як він везе?!
Коли сидиш поруч його, в передку, — очі заплющуєш. В його кепка набакир (я ніколи його не бачив у шляпі), козирьок — набік.
Він править машиною одною лівою рукою. Сигналів ніяких. Він проліта повз вози, як вітер…
Своїм "бенцом" він врізається у суточки поміж возами на дорозі, так що думаєш, що полетять к чортам і вози, і "бенц", а сам летітимеш кулею понад усіма дубами, понад високими соснами.
А він лівою рукою стерно крутне, машину виправить, подивиться на нас і усміхнеться.
На крутих віражах чіпляєшся за нього, за дверці, за сусіда, бо, їй-бо, здається, що своєю власною персоною переб'єш стовбур придорожнього берестка.
* * *
Я спитав колись у сестри, скільки часу треба їхати автом до Берліна.
2 1 /2 3 години, — вона каже. А др Crabley їде годину, а найбільше годину з чвертю.
* * *
О першій годині він мчить назад. Обід.
Подивився, як їдять хворі, пообідав сам, обійшов хазяйство і о третій уже летить знову "бенцом" до Баду (це кілометрів 3–5 від санаторію) на вечірнє приймання хворих.
О четвертій мчить назад.
Ви думаєте, що він удень одпочиває? Ніколи в світі. Завжди в нього робота.
Ось ви його бачите в якомусь "морському" картузі. Летить кудись автом.
Прилетів назад, тягне на плечах до озера пудів зо три бензину.
Лаштує моторного човна. Уже він моряк.
Уже літає мотором по озеру, а потім подавсь кудись на острів і тягне мотором баржу з сіном.
І командує, як каштан.
Привіз сіно, полетів мотором на той берег — одвідати хворого. Прилітає.
Миє човна, витирає його, заводить у док.
Піт градом котиться з нього.
Дивиться на вас, усміхається й говорить:
— Як багато треба робити, щоб на кусок хліба заробити.
* * *
Побіг.
Через п'ятнадцять-двадцять хвилин уже на ньому чобітки з острогами, якась жокейська куртка. Вже він верхи на коні гарцює.
За ним їде теж верхи докторша, а за ними ціла зграя собачат: англійський дог, вовк, пудель, і дві такси. Через годину їдуть уже назад.
Сплигнув з коня, оббіг стайні, коровник, і вже біга з садівником по садку та по городі, щось там дивиться, щось підкопує, викопує, розпоряджається.
Не встигли ви сісти вечеряти, вже його лисина в дверях:
— Маль цайт[34].
Уже він тут.
Одного разу всі бачили, що він подався на вгород. Один із хворих, жартуючи, голосно сказав:
— Гер доктор.
А він на дверях:
— Вас? Бітте!
Він скрізь. І завжди.
* * *
Сидимо якось над озером.
Біжить. У купальному костюмі, шапка набакир. За ним зять — німецький актор і донька. Він з граблями й з вилами. В чім річ?
Чистить озеро від водоростей. Годин дві лазив в озері, косив, витягав. Вичистив. Викупався, а через десять хвилин помчав верхи до лісу.
* * *
Нашому шефові 50 літ.
Він доктор прекрасного санаторія.
Він — директор першорядної водолікарні.
Він — шеф-лікар великого курортного міста.
Він — доктор медицини.
* * *
Я не знаю, чи він великий капіталіст, чи він зовсім не хапіталіст.
Язнаю тільки, що його не може перелякати ніяка праця. Він самбо наздоганяє ту працю, вона в нього тремтить і падає переможена. І йому п'ятдесят літ.
БЕРЛІНСЬКІ КОНІ
Коней у Берліні є ще чимало, але вони так з усіх боків стиснуті підземкою, надземкою, автобусами, трамваями, автомобілями, що не "воскресать" їм уже!
Скороскоро в Берлінському зоологічному садку провідник, показуючи на гнідого в яблуках коня, казатиме екскурсіям:
— Кінь!~Латинська назва "equus"! Колись дуже розповсюджена в Берліні тварина, а тепер от залишився один екземпляр, та й той з козинцями…
Живуть коні в Берліні найбільше на пиві.
Чи то воно така традиція, чи, може, пиво треба возити не швидко, щоб воно не хлюпалось, а тільки ж факт: пиво чомусь розвозять кіньми.
Великівеликі куцохвості equus'n волочать великі гарби з пивом.
Коні розгодовані до неймовірного: очевидно, вони пиво п'ють.
А безхвості. І не те, щоб у них хвости поодрізувано, ні, видно, що так вони й плодяться без хвоста…
"Усихає" берлінський кінь, з хвоста починаючи, і нічим йому, нещасному, перед смертю й мух одганяти.
А що у нас, у Берліні, сум викликає — так це візники.
Є й вони ще, але їх небагато: машина нищить їх.
Візники — старістарезні, як і їхні коні.
Вони ще мають своїх пасажирів.
І пасажири, ж такі літами, як і коні, як і візники.
То ті пасажири, що бояться машини, не люблять її, не визнають її і демонстративно їздять кіньми.
Ви б подивилися на берлінського візника, коли він підтюпцем проїздить берлінською вулицею.
Здається, що щось химерне часів середньовіччя вдерлося в машинізовану юрбу.
Невеличка конячина, сумна, як "успеніє богородиці", тягне величезного, такого, як колись наші поміщики шестериками їздили, фаетона.
А на високих козлах сидить сумний і сердитий, старий літами і поглядами "Kutscher"[35].
Він у циліндрі й у лівреї.
А ще вище над ним, як радіощогла, стоїть застромлений у спеціальну дірочку батіг.