Мжичив дрібний дощик. Мало не по всіх хатах блимали каганці. Десь гризлись, схопившись не на життя, а на смерть, два пси, й це, очевидно, тривожило інших собак: зі всіх кінців чути було виття й брехню. Якась жінка праворуч (можливо, й чоловік) не встигла набрати води, й тому праворуч рипів журавель. І всі ці звуки осінньої ночі, раптом збившись докупи, зробили Степанові Трохимовичу найсумніший сум.
Він згадав свою молодість, згадав парубкування й багато дечого згадав.
"Словом, було діло, — подумав старий коваль, — а тепер от нема! Старість прийшла: сиві вуса, широка лисина, навіть темні очі вицвіли (тільки-но вчора дивився в дзеркало!) — нема молодого часу".
Тиждень тому, йдучи з полустанка, Степан Трохимович в цьому остаточно переконався, — він побачив, що вже йому не наздогнати молодиків. І коли Явдоха Гарасимівна запевняє, що він ще дуже непогано наздоганяє молодиць, то на те ж і приказка приказує: сивина в голову, а чорт в бороду, чи то волос сивіє, а голова шаліє.
Степан Трохимович, так би мовити, уявно розмовляв з Кліщем: бачиш, який я старий, а ти мене в шефи! Мені, голубе, тепер на гітарі грати, а ти мене — он куди! Синицю й на салі поклади, то синиця синицею.
Після довгих вагань на випадок зустрічі з Кліщем Степан Трохимович нарешті постановив перейти в контратаку: так він розчулився, згадуючи свої молоді літа, й так йому обридло це осточортіле шефство… Ну, попрацював, ну, й буде! Говорив з редактором, говорив…
Тут коваль згадав, що він ще й вроді як би взявся виконувати обов'язки сількора, і ця згадка остаточно зіпсувала йому і без того поганий настрій.
— І-і-і! — вголос подосадував Степан Трохимович і зупинився перед калюжею: він метикував, як би йому її обійти.
— Ач, як не люблять ходити до сільради! — сказав ззаду сільський виконавець (в таких випадках він завжди йшов ззаду). — Ач… А як же мені, старому, кожного дня бігати по дворах?.. Ну, ну, йди! Чого огинаєшся?
Степан Трохимович хотів був огризнутися, але й тут же передумав: по-перше, сільвиконавець і справді був трохи старший за нього (старіший років на двадцять), по-друге, дідок воістину не знав спокою, і вдень, і вночі, коли загадають, бігаючи по дворах, по-третє, революціонерові, батькові великих дітей, до того ж старому робітникові, зовсім не личить входити в конфлікт із сільською біднотою.
У сільраді зустріли Степана Трохимовича здивованими очима: такими очима зустрів його, саме секретар сільради.
— Нічого не знаю! — сказав секретар сільради. — Я вас не викликав! — І, звернувшись до сільвиконавця, секретар поцікавився: — Хто ж це тобі загадував?
— Та Митька ж загадував! — відповів дідок. — Казав, щоб я його сюди привів.
— От, от: "привів"! — секретар сільради помахав руками, набравши в легені повітря, промовив:
— Слухайте, діду! та доки ж ви будете по-старорежимному висловлюватись?.. "Привів"! Що вони (секретар вказав на Степана Трохимовича), арештовані, чи що?
— А як же я їх взиватиму? — спитав збентежений — Скажіть мені, старому, то я й знатиму.
— Та нічого, я не ображаюсь! — махнув рукою й Степан Трохимович. — Старій людині важко звикати до нових порядків… Так куди ж це мені йти?
— Ви підіть, мабуть, до сільбуду, — сказав секретар — Це вас викликав голова комнезаму. Зараз у них зібрання.
"От тобі й маєш! — подумав Степан Трохимович, виходячи на вулицю. — Передчуття не помилилось: хто ж, як не Кліщ, викликає мене? Наказав голові комнезаму — той і потягнув із хати!"
Особливо ж неприємно було Степанові Трохимовичу, що мав він розмовлятити з Кліщем не віч-на-віч, а в присутності всього активу незаможників. Степан Трохимович уже уявляв, як його зі всіх кінців закидають запитанням: мовляв, що ж він зробив в напрямкові своїх обов'язків як кармазинівський шеф? Уявляв, як посиплються на нього нарікання й, можливо, навіть глумливі репліки, як, нарешті, його, досі поважану людину на селі, висвистять не тільки на весь сільбуд, але й на всю Кармазинівку. Степан Трохимович добре знав Кліщів норов, і він знав, як впливає цей норов на комнезамівський актив. Можна вскочити в таку неприємність, що потім цілий вік будеш шкодувати.
Степан Трохимович озирнувся: дідка з костуром позаду й справді не було. Чи не крутнутись додому? Яке йому діло до комнезаму, та й… що йому комнезам? Влада сидить у сільраді, а комнезам вроді як би якась приватна організація. Чого це він має вислухувати її накази? Нарешті, хто це дав право комнезамові тривожити його?
Степан Трохимович був уже в п'ятдесяти кроках до сільбуду. Крізь куряву темної осінньої мжички світлі квадрати сільбудівських вікон виступали соковито, бадьоро й задерикувато: наче шість веселих демонстрантів, вишикувались серед темної ночі й, іронічно посміхаючись, глузували з чиєїсь нудьги й з чийогось незадоволення. Степан Трохимович рідко бував на цьому краю села, але, коли йому доводилось тут проходити, скажім, з Мотузкою, й коли вони бачили такі вікна, Мотузка завжди говорив:
— Неначе як голота засідає… Могло буть, що й комсомольці лапаються.
Степан Трохимович з такою характеристикою не погоджувався, але він не любив і сперечатися з Мотузкою, себто з людиною, що з нею він от уже кілька років ходив у супрязі.
Не сумнівався Степан Трохимович, що і тепер зібралась голота. Що ж до крутнутись додому, то старий коваль все-таки не наважився: сьогодні крутнеться, завтра, припустім, крутнеться, а на третій день? А на третій день все їдно ж задибають. І вирішив тоді Степан Трохимович набратися якомога більше нахабства й, набравшись нахабства, — справді-таки перейти від оборони до наступу. Словом, постановив коваль, зайшовши до сільбуду, кинути зневажливий погляд хоч би на того ж Кліща й сказати:
— Слухайте, хлопці! Що ви зорганізувались і захищаєте свої комнезамівські інтереси — це дуже добре, й я, революціонер і батько партійних дітей, цьому цілком співчуваю. Але покиньте мене, старого, тривожити й нервувати, бо це може погано вплинути на мою заводську роботу, і вам за це Радянська влада не подякує.
І грізно подивившись хоч би на того ж Кліща, старий коваль, згідно категоричного вирішення, мусив негайно ж залишити сільбуд й негайно ж піти додому.
Так складно Степан Трохимович не думав, але сенс його думок наблизився приблизно до цього.
Степан Трохимович ступив на сільбудівський ганок, поскидав з чобіт багно (поскидав віником, що стояв коло дверей) й відважно рушив до хати.
VII
Ч и м з у с т р і л и С т е п а н а Т р о х и м о в и ч а
в с і л ь б у д і. В и с т у п М и т ь к а-к о м с о м о л ь ц я
й К л і щ а. С т е п а н Т р о х и м о в и ч г о в о р и т ь
п р о м о в у. К л і щ п р и к о л ю є ч е р в о н о г о
ш е ф с ь к о г о б а н т и к а.Несподіваний (себто рішуче несподіваний!) грім оплесків зустрів Степана Трохимовича. Грім оплесків був такий раптовий, що старий коваль навіть перелякався. Зупинившись біля порога, він дивився розгубленими очима на присутніх і не знав, що йому робити.
Але оплески не стихали. Вони лютували, вони, можна сказати, безумствували й перейшли, нарешті, в найсправжнісіньку овацію. І тоді ж (о жах!) — з лав зіскочило кілька чоловік і, підбігши до Степана Трохимовича й схопивши на руки його маленьку старечу худобу, понесли його до президії. І тоді ж (о жах!) — зі всіх кінців сільбудівської зали закричало кілька голосів несамовитим голосом:
— Хай живе наш дорогий шеф! Хай живе найстаріший кармазинівський робітник! Хай живе Степан Трохимович! Слава йому, слава! Слава!
Степан Трохимович, власне, нічого не бачив. Він, можна сказати, осліп на мент. Тільки якісь червоні плями бігали перед його очима: очевидно, стрічки гасел, що їх розвішано було по стінах. І тільки коли коваля донесли до трибуни й поставили на ноги й коли, нарешті, сільбудівська зала стихла, — тільки тоді Степан Трохимович опам'ятався.
Перед ним була повна кімната людей(чоловіка з пітораста-двісті), і всі ці люди (незаможники) посміхалися до нього такою люб'язною, такою приємною посмішкою, що розчуленому Степану Трохимовичу навіть сльози виступили на очах. Він зиркнув убік: поруч його за столом (на столі лежала червона сукня) сиділи: Кліщ, Митько-комсомолець (його коваль добре знав, бо й Митько працював на тому ж таки заводі) й ще кілька незаможників. Це була, так би мовити, президія зборів. Але й президія дивилась на старого коваля тими ж люб'язними очима. Навіть Кліщ не менш симпатично посміхався до нього.
— Товариші! — звернувся Митько-комсомолець до волелюдних зборів. — Хто за те, щоб Степана Трохимовича обрати до президії, підніміть руки!
Замість піднятись, руки знову зробили грім гучних оплесків.
— Отже, — зрезюмував Митько-комсомолець, — дозвольте вважати Степана Трохимовича обраним до президії! — і, звернувшись до старого коваля та вказуючи йому на порожнього стільця, Митько-комсомолець сказав: — Степане Трохимовичу, займіть, будь ласка, своє місце!
Степан Трохимович розгублено подивився на присутніх (присутні й досі посміхалися до нього тією ж симпатичною посмішкою), вийняв з кишені хустку й, витерши з лисини піт, сів.
Таким чином старий коваль вскочив уже не тільки в якесь нове навантаження, — він несподівано влетів, можна сказати, в найсправжнісінькі герої.
Але овації оваціями, а діло ділом, і збори, зробивши овацію, тут же забули про Степана Трохимовича й приступили до чергових питань своєї чергової повістки дня. Найголовнішою темою зборів була та ж таки комуна, що мусила "строїться". Обговорювали це питання дуже довго і не менш гаряче. Степанові Трохимовичу, до речі, не раз здавалося, що присутні перегризуться й навіть, можливо, посхоплюються з лав й почнуть битися. Але це тільки здавалося: за мить все це стихало й обговорювання набирало високої пристойності.
Залишившись без догляду люб'язних усмішок аудиторії, Степан Трохимович, кінець кінцем, опам'ятався — й, опам'ятавшись, став розглядати присутніх. Спершу його дуже тривожило те, що він у президії, — не тому, що його все-таки "запрягли" в шефи (про це він зараз ще не міг думати, хоч би дякуючи тим же люб'язним усмішкам, які його так зворушили), а тому, що до цього часу він ніколи не бував у президії, — спершу це його дуже тривожило, і він, поглядаючи на присутніх, майже не пізнавав їх.