Хтось кричав у колодязь, Маруся спершу не могла розібрати, що він кричить, аж поки не виткнулася з-за рогу: німець вигукував "Сдавайс" і "Выходи". Він вигукував ті слова й вигукував, настирливий, наче папуга, аж поки не охрипнув, Маруся ж всміхнулась У відповідь, задоволено й мстиво.
Потім вони кинули ще дві гранати, построчили з автомата, мов забиваючи гвіздками. І Маруся подумала, що їй сюди більше не можна потикатися: вони або подбають, щоб люк більше не зсунувся з місця, або влаштують тут засідку.
Повісила через плече автомат, взяла знову сумку й відро, рушила обережно вперед. Куди йшла, не знала й сама, коридор вів усе далі й далі, часом звужуючись так, що Маруся ледь протискалася: по стінах знову скапували дзвінко краплини, ноги ковзалися на мокрій землі. Пахло вільгістю й цвіллю, темрява була важка та волога, вона аж налипала на руки, обличчя, і Марусі з часом стало здаватися, що і в грудях у неї сиро та чорно, тому так важко дихати, такою втомою налилося все тіло. Мріяла про сухішу місцину, де можна було б лягти відпочити, і, коли коридор раптом поширшав, розгалужуючись на два самостійні ходи, вона нагнулася й помацала підлогу.
Земля тут була наче трохи сухіша. Підмостивши сумку під голову, Маруся лягла й одразу заснула.
І вперше за оці неповні два місяці їй приснився Степан. Не мертвий — живий. Тільки йому було не двадцять чотири роки, а п’ять, хоч Маруся і знала, що він — її чоловік, і зовсім не дивувалася тому, що чоловік у неї — дитина. Якась жінка, з ніг до голови закутана в чорне, швидко вела його за руку, а він, у коротеньких штанцях, у білесенькій маєчці, ледь устигав бігти за нею і все оглядався на Марусю. Маруся вже знала, що ота жінка назавжди забирає Степана, вона щосили поривалася вслід, але ноги її приросли до землі. Тоді вона хотіла закричати, гукнути когось на поміч, але голос у неї щез — вона тільки захрипіла так, що заболіло в горлі. Од безсилля, од жалю за Степаном вона заплакала так, як ніколи ще не плакала, і їй хтось наче сказав: "Та проснися ж! Проснися!" — і Маруся прокинулась.
Голова її аж розвалювалася, а обличчя було мокре од сліз. Вона ще довго лежала, безнадійно втупившись у темряву, а перед очима все плив отой сон: повільно розкручувався, мов стрічка з кінофільму, і чорна жінка зникала у безвісті, забираючи од неї Степана. Пригадала, як він помирав, як мучився в свої останні хвилини, й одразу ж звелася, й рушила вперед, навіть не поївши, хоч її уже й мучив голод. "Як знайдеш вихід, отоді й поїси!" — наказала собі, наче сторонній людині.
Пішла коридором, що вів праворуч, бо здалося, що там не таке затхле повітря. Коридор був іще вужчий, вужчий і нижчий — Маруся боляче стукнулася тім’ям об кам’яне нависле склепіння, й раз по раз їй доводилося протискатися боком, і слиз налипав на неї, та вона пробиралася все далі й далі, аж поки далеко попереду, мов за багато кілометрів, замерехтіло примарно і в обличчя їй наче війнуло свіжішим повітрям.
Пляма, спершу сіра й невиразна, поступово ставала чіткішою, яснішою, і по той бік угадувався якийсь рух, якісь наче тіні хилиталися на світлому тлі,— Маруся зупинилася, придивляючись, але так і не могла зрозуміти, що то таке. Поставила відро, поклала поруч сумку, зняла з плеча автомат.
Аж підійшовши майже впритул, зрозуміла, що то таке. Тіні були од кущів, які росли по той бік отвору — вузького, в зріст людини, загратованого проходу. Грати поіржавіли настільки, що Маруся могла б їх легко зламати, якби захотіла. Вона виглянула обережно назовні і за десяток метрів попереду, на широкій, оточеній високими деревами галявині, побачила кілька великих возів і поміж ними повно солдатів. Одні були в мундирах, інші голі по пояс, а деякі зовсім у трусах — це була якась німецька частина, що зупинилася на відпочинок, скорше на обід, бо Маруся помітила й кухню, над якою вився димок. Світило ясне сонце, повівав вітерець, зеленіла смарагдово трава, вирувало веселе життя, а за плечима Марусиними було вузьке підземелля з чорною, як у могилі, пітьмою, і воно вело у безвихідь, у смерть. І так захотілося Марусі полежати на отій он траві, поніжитись на сонці, подихати свіжим повітрям. І Маруся подумала, що вона може діждатися, поки німці заберуться з галявини, і вибратися з підземелля... Вона одразу насупилась, проганяючи спокусливі думки, і вже іншими, сухими й гарячими очима подивилася на галявину. Вибрала найбільший гурт німців, прицілилась і, відсікаючи собі дорогу до рятунку, до втечі, вдарила довгою чергою.
Не спускала пальця з гашетки, аж поки скінчилися набої.
Сухо клацнув затвор, автомат перестав труситися в руках, з його короткого дула стікав сизий димок, а на галявині все перемішалося так, ніби не одна людина — щонайменше рота вела прицільний вогонь. Лежали вбиті, повзали поранені, кричали, розбігаючись, ті, що вціліли, ховалися за вози, за дерева,— і вже перші постріли залунали звідтіль, хоч німці, мабуть, ще не бачили, звідки і хто по них стріляв. Маруся могла б іще вбити кількох, але набої їй потрібні були для Цитаделі, тож вона, змінивши магазин, подалася в печеру.
Стрілянина густішала, кулі почали залітати й сюди. Ось одна цьвохнула побіля скроні, а друга шарпонула волосся,— Маруся побігла, тримаючись рукою стіни. На грудях ЇЇ теліпавсь автомат, позаду сумка, вода вихлюпувалася з відра, але вона не зупинилася, бо німці наткнулися вже на прохід і стріляли просто в нього.
Її врятувало тільки те, що підземний коридор, яким вона бігла, був звивистий.
. Згодом стрілянина вщухла. Погоні, здається, не було, німці, .мабуть, зрозуміли одразу, що у вузькому підземеллі один зуміє перестріляти стількох, на скільки вистачить у нього набоїв, і не квапилися помирати, але вони, звісно, той хід так не залишать — Маруся це знала напевно. І, коли згодом здригнулася земля і лункий гуркіт прокотився підземеллям, Маруся відчула похмуре якесь задоволення, хоч вихід на галявину був для неї тепер остаточно відрізаний.
Пройшла ще трохи, до розгалуження, й сіла: мусила хоч трохи поїсти, та й захотілося пити. У відрі лишилося трохи води, майже на денці, Маруся її швидко випила, запиваючи суху кашу, але не дуже журилася, бо мала надію ще цієї ночі пробратися до Муховця, а на крайній випадок їй лишалися стіни, з яких можна злизувати вологу.
Поївши, Маруся дбайливо закрила сумку, щоб не просипати жодної крихти дорогоцінної їжі. Зігріта нещодавним боєм, вона не відчувала холоду, хоч затхла погрібна сирість обступила її з усіх боків, липла до тіла,— вона аж здригнулася при одній лише думці, що їй уже не дано вибратись із підземелля, що тут вона й помре, і перед нею, як сонячний поблиск, знову промайнула залита сонцем галявина, і високі дерева, й смарагдова трава. "Годі!" — наказала суворо Маруся й різко звелася: треба йти, поки зовсім не розклеїлась.
Вона знайшла ще один вихід, коли вже стала втрачати всяку надію. Підземелля петляло то туди, то сюди, весь час розгалужуючись, воно ніби все глибше й глибше западало донизу, кілька разів Марусі доводилося навіть брести по коліна у затхлій стоячій воді, а одного разу наткнулася на завал і повернула назад. Ноги гули од утоми, хотілося лягти й непорушно лежати... хоч хвилину полежати... та вона йшла і йшла, наказуючи собі, своєму тілові натомленому, що, поки не вибереться назовні, відпочинку не матиме. Під кінець їй уже стало здаватися, що підземним норам оцим не буде кінця.
Вибралася на поверхню аж на світанку. Хоча не могла напевно сказати, скільки часу минуло відтоді, як вона стріляла по німцях, що були на галявині,— їй здавалося, що вічність.
Це була велика діра. Може, вона утворилася від вибуху снаряда, а може, захисники Цитаделі пробили її, тільки дірка зяяла прямо над головою, а під нею височіла ціла гора з цегли, так що Маруся без особливих зусиль видерлася вгору.
Потрапила в підвальне приміщення. В бік цитадельної площі воно сіріло великою аркою, в отаку арку на початку війни вдерся ворожий танк та й став чавити поранених, а навпроти були невеликі вікна, схожі на амбразури: з них і відстрілювалися захисники Цитаделі. Тут теж валялися стріляні гільзи, обгоріле ганчір’я, цілі гори цегли, бічна стіна зяяла великим проваллям. Маруся заглянула туди: у величезній дірі понуро сіріли стіни першого поверху.
Повернулася до арки, виглянула обережно на площу.
Швидко розвиднювалося, площа виринала, ніби з туману, Марусі не багато треба було часу, щоб роздивитися, куди вона втрапила: прямо перед нею горбилися руїни комендатури, отже, вона вибралася поблизу Холмських воріт. Глянула праворуч і одразу ж побачила двох німців: вони йшли, схожі більше на опудала, аніж на людей, рогаті шоломи на них волого тьмяніли. Німці рухалися в її бік, Маруся запросто могла б зрізати їх однією чергою, але вона мала не тільки їх убити, а й забрати в них набої до автомата, а надворі ж було вже зовсім видно. До того ж вона не хотіла, щоб німці одразу ж знайшли і цей хід до підземелля, вона вже надумалася, як обдурити ворогів і знешкодити їхнього собаку, тому й не стала стріляти, а одступила вглиб.
Вони пройшли, повільно й якось аж натомлено, і Маруся мимохіть подумала, що ці двоє не схожі на тих, яких вона вбила,— ті були аж занадто веселі, а ці мов вертаються з власного похорону. Зачекавши, поки вони відійдуть подалі, Маруся знову спустилася в підземелля: хоч як їй хотілося пробути цей день у сухому і світлому приміщенні, вона не могла ризикувати. Не сходила навіть до Муховця по воду, хоч іще можна було туди пробратися, щоб не зіткнутися випадково з ворогом.
Пожувавши каші, підмостила під голову сумку, лягла.
Спала погано, бо весь час мерзла. Часто просиналася, заходжувалася розтирати плечі, руки, ноги, що аж дубіли, і, трохи зігрівшись, знову падала в дрімоту, тривожну та неспокійну: їй усе здавалося, що діра може якось завалитись і вона вже не вибереться на поверхню.
Врешті не витримала: встала, пішла в тому напрямі.
Був у розпалі ясний сонячний день. Навіть сюди, у підвал, щедро лилося світло, Маруся пірнула в нього, як у ласкаву ріку, одмиваючись од сирості та підземної темряви, Що, здавалося, аж поналипала на неї. Коли ж трохи зігрілася, то вирішила, що назад не полізе.