Митрофан Онисимович порадили назвати нашу артіль іменем нашого дорогого вождя і навчителя товариша Сталіна.
І закінчаться збори, і розходитимуться люди у важкій, у мовчазній задумі. А потім зводитимуть до гурту худобу, звозитимуть реманент та насіння, а потім розбиратимуть все те назад, бо появиться стаття товариша Сталіна "Запаморочення від успіхів", де чорним по білому буде написано, що колгосп — справа добровільна, і даремно почорнілий од горя Володька вмовлятиме односельчан, хапатиме їх за руки, за поли, щоб одумались та не розвалювали милої його серцю артілі: залишиться усього півсотні дворів.
Ото так тобі й треба! Не урядуй, не заганяй силоміць, не перекручуй політики партії.
І за оте перекручення суворо покарають Володьку: винесуть йому на бюро райкому догану. І товариш Путько, дивлячись на Твердохліба такими ж ясними, як і в першого, очима, буде на отому бюро строго допитуватись, як він, комуніст Твердохліб, докотився до непартійних методів колективізації, порушив вказівки дорогого нашого вождя і навчителя товариша Сталіна.
Та й сам Митрофан Онисимович не врятується од суворої догани, це вже трохи пізніше, коли його і першого викличуть у область, і вже інші дивитимуться на них праведно ясними очима і запитуватимуть, як вони докотилися до оцих помилок. Інші, що тиждень тому дзвонили — надзвонювали, нажимали й натискували, вимагаючи круглої цифри. Тільки круглої! Такої круглої, щоб докотилася аж до Москви.
Але мудрий Митрофан Онисимович про те й не заїкнеться. Не заїкнеться, не обуриться, а подякує за оту сувору науку, за те, що підказали, наказали, та й двигоне назад, у Хоролівку, "виправлять положеніє".
І буде весна, і скреснуть сніги, і зачорніє зоране поле, що просить зерна із теплих рук хлібороба.
Все те буде, не мине, не пройде собі мимо. А поки що Тетяна, провівши у далеку дорогу розкуркулених господарів своїх, повертається до хати.
Порожньо, голо. Лише ослін, та ліжко, та стіл: решту забрала комісія по розкуркулюванню. Навіть рушники із стін позривали, бо то ж не учительчине, а Приходьків.
Сиділа, згадувала чомусь Олега.
Де він зараз, що з ним?
"Коли б ішлося лише про дружину, я й хвилини не вагався — перейшов би жити до тебе. Але ж діти, Таню, діти!"
"Як же ти, не люблячи, на ній одружився?"
"Ах, Ташо! В житті так переплутано... Так усе складно..."
Дивилася в його безвольне, нещасне обличчя, і їй було жалко його... і досадно на нього.
Може, тому, що був такий жалький, і не сказала йому нічого. Що завагітніла, чекає од нього дитини.
Тільки сказала:
"Що ж, у тебе сім’я, і ти повинен повернутись до неї".
Тільки всміхнулася гірко, коли він вигукнув:
"Ти женеш мене?!"
Провела по його м’якому, покірному волоссю долонею, втішила, як хвору дитину:
"Це пройде... Ну, йди".
Відштовхнула од себе, боячись, що не витримає — закричить.
"Іди ж!"
Він так і пішов, не зрозумівши нічого. Пішов, ображений, і після того жодного разу не був у Тарасівці.
Що ж, це, може, й краще. Рвати так рвати: одразу, не лишаючи бодай найтоншої ниточки.
Таця все ще стоїть посеред кімнати, і Андрійко несміливо підходить до неї. А коли вона проводить долонею по його голові, сміливішає:
— Ма, намалюй чоловічка!
І тягне її до вікна.
Таня не запитує, якого чоловічка хоче бачити син: уже малювала. Хукнула на шибку, повела пальцем по колу. Контур обличчя, брови, очі, ніс, рот.
Та Андрійко чимось незадоволений. Супиться, неприязно дивиться на чоловічка.
— Не хочу! Затри!
— Чому?
— Він поганий. Він не сміється. Він плаче.
Таня придивилася — і справді мов плаче. Не усміх — болісна гримаса перекосила його обличчя, як у того клоуна, що змушений потішати людей, ховаючи під гримом власне розчавлене серце.
— Зараз намалюємо веселішого.
Стерла, хукнула в іншому місці, повела пальцем по колу. Але і цей не стільки усміхався, скільки плакав. І чим довше стирала, хукала, малювала Таня, тим сумнішими і сумнішими ставали намальовані нею чоловічки.
II
Не можна сказати, щоб цього року погано вродило.
Рік видався як рік: із травневими дощами, з червневими грозами. Коли набухала каламутними хмарами пропечена сонцем просинь і понад селами, понад гаями, долинами, понад безмежними степовими просторами гойдалися сизі хустини дощів.
Люди ховалися під стріхи, під вози, накидали на голови й плечі літню легку одежину, а коні й воли спокійно підставляли паруючі боки під прозорі водяні батоги і лише здригалися, коли над самісінькими головами, роздираючи заклубочене хмаровиння, із страшенним тріскотом спалахувала зла блискавиця.
— Свять!.. Свять!.. Свять!..— хрестилися зблідлі жінки та й одганяли дітей од вікон, щоб не притягали на себе небесний вогонь. Бо позаминулого року у сусідньому селі отак о визирали, то як ударило, так хату наскрізь і прошило. Спалить не спалило, тільки всю сім’ю поклало. Отакечки рядком і лягли: батько, мати і троє діток. Чорні, як головешки. А блискавку аж за хатою знайшли: кам'яна стріла із сажень завдовжки і ще така гаряча, що й до рук узяти не можна.
— Свять!.. Свять!.. Свять!.. Не доведи і помилуй!
Хрест поспішний на вікна, на двері, на перекриту заслінкою піч. А кому здавалося мало, ще й ікони виставляли на вікна: не підніме ж святий Ілля руку на Христа чи Богородицю!
Одгриміло, одблискало, пронеслось найстрашніше, і вже вискакують під рівний веселий дощ дітлахи, стрибають по мокрій траві, по киплячих озерцях, верещать у несамовитому захваті:
Дощику, дощику, припусти
На бабині капусти!..
Припусти, дощику, припусти. Не мини жодного поля, жодного клаптика зораної, скопаної, засіяної землі. Хай росте, хай квітує, хай наливається важка наша праця, радісна кривавиця наша. Весь світ же стоїть за нашою спиною, чекаючи, поки ми його нагодуємо.
Сійся, дощику, сійся, а ти, земле, роди. Роди овес і ячмінь, жито-пшеницю, всяку пашницю. Щоб хватило усім: і отим, що кричать, і отим, що мовчать, та ще й щоб нам лишилося.
І росли пшениці та жита, й дозрівали хліба, дозрівали та й схилялись покірно під серпи, коси й жатки. У великі, підперезані туго снопи, у полукіпки й копи, а потім — на гарби, вози.
І рипіли-вигравали дубові колеса, пливли гори хліба до колгоспного току. І гула день і ніч молотарка, невпинним струмком текло золотеє зерно. Щоб, провіяне,— у мішки, у чували, та й на підводи: у першу валку по здачі хліба державі.
У першу в районі.
За сім днів план — як із пушки! Це не те, що було раніше: триста дворів, триста дядьків, і кожен так і дивиться, щоб не повезти раніш од сусіда. Завезе до садиби, до клуні та й вигупує ціпом до нового року: встигну, не горить.
Уже двісті тридцять хазяйств об’єдналось в артілі. Лишилося сімдесят. Найупертіших. Найзатятіших. Отих, що не злякалися великих податків,— як їх не душили, а вони стояли на своєму, не приповзли записуватись у колгосп:
— Пишіть і мене до гурту, бо вже сил моїх більше немає! Хоч так, хоч сяк — розор все одно!
— Тож-то, дядьку, й воно! Ти що ж собі думав: панькатись із вами, з індусами, будемо? Пойняв тепер всі переваги колгоспного ладу?
— Та пойняв. Як же було не пойняти, коли податком придушили таким, що й очі на лоба лізли!
Ці ж опиралися, що було сил. Чіплялися за своє, не хотіли гуртового, бо гуртове — чортове, бо там тільки ледарям добре — отим голодранцям, які зроду-віку ходили з великою ложкою і малою лопатою.
Намучившись із ними під час хлібоздачі ще в минулі роки, цього разу порозумнішали: виділили для індусів два громадські токи, прямо посеред поля. Строго-настрого наказали не розвозити снопи по дворах, а обмолочувати на отих спільних токах.
— Та для чого ж мені аж туди везти, коли осьо моя хата! — опирались індуси.— Завезу, обмолочу, прикину, скіки на посів, скіки для сім’ї, для худоби, щоб до нового врожаю дожити, а решту здам. От хрест святий — здам!
Не вірять. Ні слову, ні хресту святому не вірить.
— Ти, дядьку, оцю казочку комусь дурнішому розкажи, бо ми її ще торік чули.
Завертають на тік, до молотарки!
— Вези та й не оглядайся! Спершу здай, що положено, а тоді вже прикидай, що на посів, а що сам будеш гризти.
Хочеш — не хочеш, а мусиш таки завертати. Це вже, видать, кінець світу приходить, коли сам собі не хазяїн! Зупиняв на тім тоці гарбу, скидав на землю снопи, чортом дивився на молотарку, що зажерливо вила, випльовуючи пожовану солому, похмуро чекав своєї черги. Щоб ізсипать іще тепле зерно у мішки та на підводу: до заготпункту в районі. І то не сам по собі, а зорганізовано, валкою, щоб і сліпому видно було, які ми всі дружні та одностайні у прагненні виконать першу заповідь.
Ладно, здали. До зернини. Виконали і перевиконали по одноосібницькому секторі на сто дев’яносто відсотків. Ще й у газеті про це написали. Твердохліб привіз із району цілий десяток, роздав агітаторам. Наказав іти по десятихатках та вголос чигати: хай слухають та радіють, як нас похвалили!
Слухали.
Про нарощування темпів хлібоздачі.
"Коли в нас багато районів дало багато менше хліба, ніж торік, і тепер скаржаться, що вони не можуть виконати пляну, то це говорить, що там засіли ворожі, куркульські елементи, колишні петлюрівці..."
— Ти диви! Там, видать, іще й не розкуркулювали.
— А що ж їм, отим твердоздатникам, буде за те, що не виконали?
— І про це напечатано. Слухайте.
Слухали постанову РНК УСРР і ЦК КП(б)У про занесення на чорну дошку таких сіл і районів:
"Щодо занесених на чорну дошку сіл і районів вживати таких заходів.
1. Припинити довіз товарів, цілком припинити державну й кооперативну торгівлю, вивезти усі наявні товари.
2. Припинити кредитування, провести дотермінове стягнення кредитів.
3. Перевірити й очистити колгоспи цих сіл від контрреволюційних елементів".
— Це ж колгоспників... А що тоді з одноосібниками!
— Є і про них.
"В селі Юрчихи велика зграя підкуркульників зривала план хлібоздачі. Виїзний суд засудив усю зграю до ув’язнення на строк від двох до п’яти років із конфіскацією усього майна. Після арешту цієї зграї темпи хлібоздачі зразу ж почали підноситися, і на перше січня 1933 року, тобто на день суду, одноосібники план хлібозаготівлі виконали на 90 відсотків".
— Ага, таки виконали.
— Виконав би й ти!
— Так воно, звісно...
Наслухавшись, розходилися. Не можна сказати, щоб дуже веселі розходились, однак кожен ніс заспокійливу думочку: "Слава богу, що я уже здав.