В якій починає домінувати підсвідоме бажання вивільнитись з обіймів, не втрачаючи однак залежности від себе того, хто любить.
Саме певність в іншому дозволяє і навіть провокує доводити до краю усе, випробовувати, ставити питання руба. Тут народжується відчуття певности, відчуття власної сили. Самоствердження за рахунок гейби вбивства чогось, якщо не когось.
Якщо хтось вслухається в іншу музику, дай йому послухати, відпусти, і якщо твоя сильніша чи краща, то він повернеться, а якщо ні — то ніколи й так нічого не буде.
Доля все одно приведе туди, куди має привести. Будеш опиратися, поволочить за собою, але однаково туди ж.
Ентропія, закономірний хід подій, підпорядкованість усього вищому розподілу енерґії, енерґетичних взаємодій.
Що таке життя? Де незнищенність Духу? Де коріниться духовість? І чи має взагалі сенс поняття Кохання, єднання з іншою людиною більше, аніж миттєві екстатичні відчуття. Не лише тілесні, але й духові?
Зупинися, мить, бо ти прекрасна!
Все — лише миттєвості. І коли зникає усе, то на голому тлі особистости виявляється, як засніжене поле в сонячний день, холодна ясність, чистота холодної краси. Краса, як мета, як Досконалість Ідеї, як шлях до Потойбічного холодного світу, в якому раптом знаходиш стежку до Себе.
Бо ж про себе ти давно забув, шукаючи Себе в Іншому, у різновидах іншости, у всьому, що є не ти.
І це головна помилка.
Але розумієш її тільки за межами Болю.
І за межами Кохання.
Непропорційність — найбільший гріх перед собою. Надвіддання енерґетичне, небачення сенсу довкілля. Сенс почуття гіперболізований. Саме через надмір кожен вбиває те, що любить. Хочеться володіти тим, кого любиш. І тут зароджується миттєвість наступного вбивства ідеї Кохання. Колись може визріти.
Гарні люди не рухають поступ мистецтва, поступ науки. Вони надаються для декоративности, і якшо не здеґенеровуються вже в юності, то — для виробництва нащадків.
Негарні, звичайні люди, обростають бородами, як Леонардо да Вінчі, і рухають світом, бо їхні комплекси змушують збудитися в них ту частині головного мозку, яка у пересічної маси не працює.
Отож Леонардо, що явився світові в образі Мони Лізи, мав оту загадкову посмішку, що її надав і "Вакхові" й "Іванові Хрестителю", і вона означала Його Знання.
Хлопці, в яких він закохувався, були лиш квітками, за якими не визрівав овоч, бо вони були пустоцвітами. Хіба що за винятком останнього його учня Мельці. Цього він любив недарма. Пустоцвітіння в людях існує значно частіше, ніж у природі. Забагато людей.
Але ж Леонардо — один з найбільших геніїв людства.
Ще були Мікельанджело, Караваджо, Ель Ґреко й багато інших геніїв з тими самими комплексами.
З чого народилась ідея незавершеної краси у Мікельанджело? Може, досконалість краси підлітка чи юнака є, з іншого боку, незавершеною красою його особистості. Поза Томазо скількома захоплювався Мікельанджело. А Шекспір, а Байрон, а Ґарсія Лорка…
В одному із своїх романів американець Уільям Берроуз пише, що його герой належить до приречених пожиттєво захоплюватися красою хлопців і відтак носити тягар страху, що відкрившись комусь, зустріне в його очах відразу до себе і жах більший, аніж коли б зізнався у страшному злочині. Традиція переважно сильніша за клич душі. Емоційна беззахисність небезпечна для життя. І якщо треба знищити когось такого, то це — найпростіший шлях. Літньому Параджанову підставили хлопця, красі якого він не зміг опиратися. А потім суд, ув'язнення, соціальна смерть, за якою внезабарі прийшла й фізична.
Що є за митцем? Що є за мною? Хто є за мною? А хто є за ним?
Через сто років нас усіх не буде на цій землі! І мене, і його, і всіх наших друзів та близьких. Чи лишиться, і як лишиться те, що ми зробили?
Хтось це побачить!
А зараз — яка кому справа до того, кого я люблю і хто любить мене? Чи не любить.
За питаннями відкривається провалля, дорога в ніщо, в нікуди, втрачається сенс нервувань і переживань.
Життя таке коротке!
Так багато хочеться встигнути, а вже загукала перша варта на дорозі у Ніщо — начувайся, менше половини попереду!
Коли гукне друга — відгукнеться вже всередині втомою організму, а коли третя — то вже при брамі.
Як от зараз лежить паралізований Мікельанджело Антоніоні, світової слави кінорежисер. "Професія репортер" — це ж його фільм, у який я був просто закоханий. Там якраз про сутність і водночас марність усього нашого буття. Що зараз хворому Антоніоні оця наша марнота марнот!
Набридла так звана цивілізація, набридли упорядковані, усталені європейські закордони! А у нас так старанно починають у них гратися. Як діти, що вдають дорослих. Хочеться на волю — в пампаси, в Катманду, на Таймир, в джунґлі, в тайгу, в Сахару!
Боже мій, я хочу всього, я ще так багато можу, аби лиш мати спокій, аби лиш, як міфічний Антей торкнутися землі! І я все зможу, я переверну землю, дайте мені лиш крапку опертя.
Це для мене він. Ні, це був він!
А зараз я маю знайти крапку опертя лише в собі, лише і тільки в собі. І я таки знаду її, здається, я таки можу.
Але як боляче розлучатися з міфом, який створив собі сам!
Ґанімед ніколи не виріс, назавжди лишився підлітком,тому й лишився при Зевсові назавжди.
Я не Зевс, а він виріс, і його вкрали, як украли колись німфи юного Піласа, коханця Геркулеса. Пішов красень-юнак набирати води у джерелі. Чому саме в цьому джерелі на острові Ео, де зупинились арґонавти, жили Німфи? Чому саме туди прийшов Пілас і вони, зачарувавшись юнаком, заворожили його і забрали до себе. Може, тому, що прийшов його час йти до жіночої ласки від чоловічої? А може, тому, що волею богів Геркулес, що зібрався в похід з арґонавтами, мав полишити їх, довго і марно шукаючи Піласа на острові, і врешті податися творити уславлені свої дванадцять подвигів?
Відтак, кожен з них мав свій шлях!
А що було рушійною силою Геркулеса в його подвигах? Чи не непогамована туга за Піласом, чи не брак коханого, якого він виплекав з дитинства?
Чи я не краще творю зараз з болю і розпуки?
Може, так мало бути, аби щось рухало мною, аби я не замикався закохано утупившись в плече коханого, і вже не бачачи нічого і нікого довкола, і нічого не бажаючи?
Наркотик? Може, й так!
Але за його межами ота сонячна снігова пустеля, яка жахає мене холодом, але я вже йду до неї, йду!
Може, там, у ній вдасться сягнути Краси Досконалости у тому, що я роблю, щоб зустрітись із своїм правдивим "я"!
Геркулес сягнув своїми подвигами світової слави, а Пілас щез у глибині джерела, піддавшись чарам німф, і ніхто ніколи більше про нього нічого не чув.
Що буде з ним?
Чи він теж щезає назавжди у глибинах світу добробуту і простих задоволень?
Міфологія дає багато відповідей на питання про людське життя. Але не на всі, і не на кожне. Бо усяке може трапитись.
Але його немає зі мною. Його просто немає.
А я тримаю перед собою чисте полотно, де хочу, ні, мушу про все сказати!
Мушу!
Віталій не з'являвся у мене досить довго, і я сам зателефонував йому, коли раптом, за наших химерних нинішніх умов появилась у мене можливість видати невеличку книжку. Чому не попросити його про оформлення. Адже він таки зробить найкраще і саме те, чого я прагну.
Він радо погодився, і ми домовились про зустріч. Ольга якраз поїхала до Львова у своїх телевізійних справах, і Віталій прийшов навдивовиж доволі рано, десь одразу по сьомій.
Він стояв у дверях і широко усміхався, мить ще не заходячи, і я здивувався виразові його обличчя, якого віддавна у нього не бачив. Він справді дуже змінився.
Вже потім я намагався з'ясувати собі, що ж в ньому змінилось, і лише в ході розмови збагнув — з нього линув зараз спокій, інший, внутрішній спокій, навіть трохи якийсь моторошний, бо ніби не мав відношення до нашого буденного життя, до сьогоднішнього дня, до минулого і майбутнього.
Щось у цьому спокоєві нагадувало людину вже роковану на смерть, що змирилась із своїм відходом з реальности життя, а може, точніше, ченця, який спізнав єдність духу і матерії, а може, буддівського послідовника, що зустрів Будду.
Окреслити стан людської душі важко, особливо, коли тобі він не осягальний по суті, отож я збагнув, що Віталій перебував у якомусь іншому вимірі, і після недовгої розмови про мою книжку і що й як я хотів би бачити у її оформленні, ми замовкли на мить. Здивувавшись, що Віталій не починає сам своєї улюбленої теми, я врешті спитав його сам.
— Ти якийсь інший, я тебе не пізнаю, Віталію. Що у тебе сталося?
Він знову широко усміхнувся, саме отак, як тоді, коли стояв на порозі моєї квартири, і я ще раз відзначив в ньому цей моторошний буддистський спокій.
— Я вільний, Андрію, розумієш, я досяг волі у сприйманні себе і світу. Нічого особливо в мені не змінилося. І якщо ти гадаєш, що я змінив своє ставлення до Олега, якого давно зі мною нема, то теж ні. Тільки опісля всіх своїх кількарічних страждань, назву це таким банальним словом, але десь воно таки правда, я дійшов крапки, з якої раптом побачив себе і все, що зі мною діялось, ніби з вершини гори.
Пояснити усе важко, але треба, мабуть, дійти до такого стану, коли дрібниці вивищуються до стану космічного, а великі речі займають їхнє справжнє місце у, сказати б, космічній системі духу і живої матерії.
Мені стало трохи не по собі, я навіть пошкодував, що немає Ольги, бо Віталія часом заносило задалеко, а присутність Ольги його завжди стримувала від надто розлогих філософствувань.
Він ніби помітив моє занепокоєння.
— Та не бійся, не буду я тебе мучити задовго. Ти сам спитав, тому я намагаюсь розповісти…
Тепер ніяково стало мені.
— Та ні, продовжуй, говори, мені все ж цікаво знати, і про тебе,та й про те, що ти говориш. Хоч це для мене ніби вища математика, а я все ж філолог.
— Немає тут вищої математики. Все і складно, і просто водночас. Просто до біди, до внутрішньої катастрофи слід ставитись, як до випробовування, яке тобі посилає доля чи вища сила чи карма, як зараз модно говорити, чи просто ти зі своїм духом прийшов у цей світ, бо заслужив на спробу вивищити свій дух над буднем, піднестися ним у іший вимір…
Ні, це заскладно! Але слухай, ось з іншого боку!
Що таке любов, як не потреба в іншому, як не відчуття браку чогось в собі, потреба заповнити внутрішню недостачу іншою енерґією, іншою особистістю.
Якщо звичайний, традиційний зв'язок між чоловіком і жінкою будується передусім на природному інстинкті розмноження, і це природа поставила тяжіння самця до самки в основу усіх видів живої матерії, то вивищитися над цим і чоловікові, і жінці непросто.