Так буде краще. Одержите спецодяг. А далі видно буде.
І він написав у книзі наказів, що мене прийняли до праці різноробом. У той же день мені видали спецодяг: ватяні штани, куфайку, валянці і рукавиці.
Наступного дня наказали їхати на височенному авто (МАЗ) по дрова разом із двома іншими чоловіками з гуртожитку. Одним із них був Степан Близнюк. Пішли ми до гаража, звідки мали виїжджати, проте авто виявилося несправне. Шофер узявся лагодити. Ми чекали цілий день. А коли шофер нарешті полагодив, то вже пізно було виїжджати. Так скінчився мій перший робочий день.
Наступного дня ми виїхали зранку. У дорозі авто знову зіпсувалося. Слава Богу, що мороз був невеликий (приблизно —20 °C) і шофер міг голими руками вигвинчувати й загвинчувати рурки. Ми всі допомагали йому як могли. Авто наше стояло поперек дороги, і я все думав: як можна так перегороджувати дорогу? Виявилося, що можна. Бо за дві з гаком години, що ми простояли впоперек дороги, проїхало тільки одне авто.
Щоб прогріти рурку і вигнати з неї лід, розклали багаття: наламали дров, а потім націдили з бака піввідра солярки і облили дрова. Коли вогонь пригасав, поливали його знову з відра соляркою.
Нарешті всі четверо всілися до кабіни й поїхали до пункту лісоповалу. Коли зупинилися на пункті, хтось зауважив, що з бака тече солярка — забулися загвинтити болт. Подумав, що шоферові перепаде на горіхи, аж ні, ніхто й слова не сказав. Він знову заповнив бак соляркою, і ми поїхали на склад, де люди обробляють ліс і складають його в купи на лід річки (для майбутнього сплаву). Навантажили повний кузов обрубків і довго вовтузилися, заки зачинили задній борт. При цьому я смикнув дужче, ніж дозволяє мені серце, і воно заболіло.
Вночі серце також не давало спати. Ще коли був у кімнаті один, може б, і подолав біль, а то ж нас четверо. Ви знаєте, що означає чотири душі в одній кімнаті: той хропе просто у вухо, той хоче, щоб динамік радіотрансляції був ввімкнутий весь час (а то означає, що за вісім годин ночі він бубонить годин чотири), інший звечора хоче довго читати книжку і т. ін. Люди до мене ставилися добре з самого початку, але не могли вони пристосовувати свій триб життя до мене.
Наступного дня я пішов не до праці, а до лікаря (фельдшера). Він дав мені звільнення від праці на два дні.
За ці дні начальником ЛЗП став інший чоловік. В. О. Іванов. Він викликав мене і, посилаючись на слова когось із Парабелі, заявив, що, позаяк у мене немає жодних медичних документів про нездужання, вважає мене за цілком дужу людину і наказує їхати знову по дрова. Я відмовився, пішов до лікаря і взяв спрямування до парабельської райлікарні, аби пройти комісію для визначення міри спроможності до фізичних навантажень.
Щоб вилетіти з Березівки до Парабелі, узяв записку у міліціонера, якою він дозволяв начальниці аеропорту продати мені квиток. Вона прочитала папірець і для певності подзвонила до районної міліції. Звідти дозволили. Березівський міліціонер наказав мені у Парабелі замільдуватися до коменданта, що наглядає від міліції за засланцями.
У Парабелі я зупинився в готелі, відвідав лікарню, пішов до міліції, і комендант мені сказав приходити до нього кожний день і розповідати все про хід лікування.
У Парабелі пробув із 9 до 13 лютого. Либонь, понад 95 % часу провів у чеканні біля дверей трьох кабінетів.
Напочатку були підстави гадати, що мене можуть покласти до стаціонару для більш-менш грунтовної перевірки здоров'я (я хотів зробити рентгеноскопію серця, легенів, шлунка) та полікувати зуби (потрібно вставляти два зубні мости), та вже через два дні внаслідок запаралельності з міліцією цю перспективу рішуче відкинули. На моє клопотання про стаціонар лікар заявив, що я ще тут, у Сибіру, не встиг попрацювати, а вже претендую на стаціонарне лікування. Коли ж я сказав, що мені треба добре перевірити серце для встановлення правильного діагнозу, він глузливо кинув: "Ну, ми не будемо тут для вас організовувати кардіологічний інститут!" І я пройшов тільки одне дослідження — електрокардіограму.
На підставі двох вимірювань тиску крові, моїх коротких пояснень та ЕКГ 13 лютого комісія із двох осіб встановила діагноз — склеротичний кардіосклероз — і написала в довідці, що мені протипоказана важка фізична праця, пов'язана з тривалим ходінням.
У Березівці начальник ЛЗП, прочитавши довідку медкомісії, сказав:
— У нас тут лісоповал. Тут усі роботи важкі. А якщо й є дві-три роботи легкі, то на них працюють наші люди, що все життя тут працювали, вийшли на пенсію і тепер працюють на цих легких роботах.
Мова про кількох сторожів.
— А я не претендую. Ви цілком справедливо чините, що віддаєте перевагу своїм людям, а не мені, по суті, випадковій людині. Лишіть мене на мене самого. Дайте мені спокій. Тут он добра природа, чисте повітря. Може, я трохи оклигаю після в'язниці і сам прийду до вас.
— Тут вам не курорті Вас прислали на заслання, а не на відпочинок, — кинув міліціонер, що теж був у кімнаті, і продовжив: — У нас в Союзі всі повинні працювати.
— Я пенсійного віку і недужий.
— А як же ви будете жити? На що?
— Наразі мені трохи допомогли рідні. Потім буду оформляти пенсію.
— Який у вас стаж? Ви ж весь час сиділи. Ви ж майже не працювали.
— Біля 17 років.
— Це ж ви одержуватимете менше 40 карбованців. Як же ви на них проживете?
— Яке ваше діло, як я розтягуватиму гроші? У мене є друзі, сестра, проживу якось.
— Але ж засланці повинні працювати.
— Я користуюсь правом совітських громадян після шістдесяти років не працювати чи я цим правом не користуюсь?
Відповіді не було.
— Гаразд, — підсумував розмову начальник, — ще пошукаємо вам легку працю.
На початку перебування у Березівці я питав начальників, чи нададуть вони квартиру в разі приїзду до мене жінки. Вони прихильно ставилися до її приїзду і обіцяли надати помешкання. Причому питав я неодноразово, і вони неодноразово обіцяли. Проте з бігом часу ставлення до мене стало мінятися на гірше, бо ставало все ясніше, що я не стандартна особа і ніяк не виходить загнати мене в стандартні рамки: по-перше, до праці не поспішаю і, мабуть, таки працювати не збираюся, по-друге, — що вже зовсім погано, — з другої половини лютого мені почало надходити багато листів, і не тільки від совітських громадян, які з точки зору ревних охоронців старої державності були сумнівної політичної репутації, але й з-за кордону. На всі листи я стараюся відповідати, а в листах дозволяю собі відвертість більшу, ніж її може перетравити шлунок людей закостенілого сталінського гарту.
18 лютого по дорозі до пошти зустрів начальника ЛЗП. Він зупинив мене і сказав, що нарешті знайшов для мене легку працю — приймати й сортувати на складі (за 40 та 100 км від Березівки) деревину. "Нічого важчого від олівця та дощечки для записів підіймати не треба", — сказав іронічно.
— Гаразд, піду.
— Приходьте ввечері до контори, познайомлю вас із майстрами.
— Добре.
Хоч у душі зовсім не радів з такої перспективи. Опівдні з Березівки прилетів комендант з районної міліції. Я години дві гуляв по тайзі і, припускаючи, що він міг мене шукати, пішов до контори, де його бачили люди. Привітавшись до всіх, я сказав, що хотів би з ним поговорити.
— Я теж маю до вас справу, — каже. — Увечері зайдете до кімнати приїжджих.
— Гаразд.
— Ага, — обізвався до мене начальник ЛЗП, — те, що я вранці казав про працю, скасовую.
— Добре. Ми всі в руках Всевишнього, — мовив безбожникам.
З тиждень не було спроб влаштовувати мене до праці, і я взявся писати листи.
Побачивши на столі лист із Німеччини, Володя питає:
— А чи не провокація це?
— Ні, не провокація.
— А може, вони хочуть вас випробувати?
— Вони мене добре випробували за минулі десять років.
Якийсь час пильні погляди пожильців гуртожитку на мій папір та писало стримували трохи мене — не хотілося загострювати стосунки.
І я взявся писати рецензію на "Психологічний словник" за редакцією члена-кореспондента АПН СРСР Войтка 1982 року видання. А потім зважив, що подібні піднаглядні обставини можуть тривати цілих п'ять років і тому безглуздо було б блокувати самого себе. Якщо маю бути заблокований, то в усякому разі зовнішньою силою, а не самим собою. І почав писати стільки, скільки дозволяли обставини у спільній кімнаті. Небагато вони дозволяли, та все-таки листування розширювалося.
Комендант увечері сказав, що з Києва надійшла вказівка до Томська, а з Томська доручили йому підготувати на мене матеріали для помилування.
— Але ж я помилування не просив, — кажу йому.
— А може, ваші рідні написали?
— Ні, мої рідні теж не могли написати.
— Ну, мене це не цікавить. Моє завдання — виконати доручення.
Усе доручення полягало в тому, щоб записати роки народження та адреси моїх близьких родичів.
24.02.88 р. до Березівки навідався співробітник КДБ. Зі мною він не вважав за потрібне зустрітися, зате викликав усіх людей, з якими я бодай двічі побалакав, і розпитував, з ким я спілкуюся, що розповідаю, звідки отримую листи і що пишу. Які книжки читаю і чи немає книжок антисовітського змісту.
Після чекіста міліціонер сказав, що до оформлення пенсії мені доведеться працювати. 27.02.88 р. до Березівки приїхала жінка. Начальник відмовив надати помешкання, пояснюючи відмову від своєї обіцянки зміною обставин. Дві доби ми прожили в червоному кутку гуртожитку, в якому, на наше щастя, зіпсувався телевізор, і тому нічого було робити в ньому пожильцям. Потім добрі люди відпустили нам на кілька місяців кімнату з кухнею, де й знайшли ми бодай відносний затишок.
Жінка розповіла про секцію з національних питань, і зокрема українську групу в ній, "Московского общественного семинара по гуманитарным проблемам", а 1.03.88 р. я одержав від цього семінару пропозицію до співпраці, яку радо прийняв, хоча не знаю, що можу зробити для нього. У той же час редактор московського журналу "Гласность" надіслав мені листа зі щирою турботою за мій стан здоров'я та умови життя. Другий примірник листа спрямував до Томського обласного управління внутрішніх справ.
У Томську цей лист отримали 2.03.88 р. (на день раніше за мене) й відреагували негайно, наказавши березівському дільничному міліціонерові допитати, розібратися, налякати, нейтралізувати і т.