В тій стороні, де всходить сонце, знайшов я місто, так велике і так красне, що ні передню ні потому я не видів такого. Доми взносилися як гори, народ котився по вулицях як море; багацтва було тьма, і всякого достатку було так много, як води у яри: но всі желали – гаразду.
Я запитав:
– А де ж є сад?
А мені сказали:
– Ту жиєм ми, ту жили наші отці, жили діди і прадіди наші, і ніхто не тямит, аби коли був тут який сад.
І я вернувся вп'ять в мою пустиню.
І ще одного дня я встав рано, дуже рано, і погадав собі: піду я там, де всходить сонце. І пішов я. В тій стороні, де всходить сонце, увидів я широке море, покрите огромними лодіями. Лодії були наповнені багацтвом, весь народ плаваючий суєтився, розбивався і шумів, пливучи на всі сторони і перебігаючи один другого. Я запитав:
– А куда гоните?
А мені одповіли:
– Там де гаразд.
Я знов запитав:
– А де ж гаразд?
А мені показав один там, другий там, а третий там. І я порозумів, що всі вони тілько желали гаразду, а ніхто не знав, де його знайти. Тоді-м ще запитав:
– А де ж є місто?
А мені одповіли:
– Ту пливем ми, ту пливали наші тати і наші діди і прадіди, і ніхто не тямить, аби ту коли було яке місто.
І я вернувся вп'ять в мою пустиню.
І ще одного дня я встав рано, дуже рано: і погадав я собі: піду ще раз там, де всходить сонце. І пішов-ям. В тій стороні, де всходить сонце, я зобачив поле, широке як море, а глухе мов могила; од краю до краю засіяне було воно гробами і надгробними пам'ятниками. Все було так старе і так дике, що здавалося, же віки перешуміли від того часу, як замешкала смерть на тім широкім полі. І я підішов до одного пам'ятника і глядів напису, і я знайшов і прочитав: на нім було написано: "Гроби гаразду". І я запав в сумную задуму і запитав:
– А де ж єсть море, де суть лодії і народ плаваючий?
Но ніхто не одповів мені, бо уже ніхто – не желав гаразду. І я вернувся назад в мою пустиню; і від того часу я позираю частіше на захід як на схід мого життя.
– Там же то, на заході нашого життя, наш гаразд, – зачав далі старець, укінчивши повістку свою. – І так бувало з первовіка, і так завсе буде. Віки плинуть по віках, покоління настають по поколіннях, землиця святая зміняє лице своє, а душа людська все однакова. На місце, де процвітали красні огороди, понарастали гроби, наповнені людськими кістьми, а по тих гробах воздвигаются знов величественні міста; міста розпадаются в розвалини знову, а землю, де вони стояли, підлизують морські води; а ті води знову тручає велетовая рука времен на другі сторони, і там, де шуміло бездонне море, знов свіжі люди і свіжі гроби. А через всі ті віки, через всі ті покоління, понад всі ті гроби лиш одна червоніється згар людського серця, одно желаніє, одна туга за гараздом, і не утихне вона і не угасне вона, хіба по заході житейського сонця, хіба в гробовій могилі.
– Але молодь того не знає, бо молодому завсе сонце на сході, і не увірить тому, бо кожне нове покоління гадкує, що аж воно знайшло камінь премудрості світа, за котрим його діди і прадіди бездільно гляділи.
Так розправляв Єфрем, а його зіниця, хоть так слаба, ясніла як лице Мойсея, коли ізбранний люд божий до приобіцяного провадив краю.
Тим часом взмагалася на дворі чимраз більша буря, чорні хмари розлягалися чимраз ширше понад мале наше село, громи били за громами, а вихор як літавиця лютився помежи маленькі хати.
Дівчина встала, накрила стіл чистим обрусом, і звернулася до дверей; но ледве вийшла за двері, вертає также й назад та й каже сквапно:
– Дідуню, якийсь гість!
– Богу слава! – одповів Єфрем, – гість в дім, радість з ним! мовляли старі люди.
Но ледве те слово вирік, аж ту садить якийсь геть-геть уже підстарілий товстий єгомосць, которого одежа щось ніби на якогось вислуженого військового заносила. Ледве втиснувся через тісні двері і ноги через поріг пересадив, та й зараз крикнув на цілу хату, як би до цілого батальйону:
– Старий! а чи дихаєш ти ще, ге?
– Чи то ви, пане гетьмане? – відповів старий з-під віконця, та й схопився що сила з лавочки, та й ну ж свого гетьмана цілувати та й стискати за руку та й обнімати, та й за здоров'я звідувати та й до стола просити, що аж гетьман крикнув:
– Буде уже того, діду, буде; бо і я мав якусь маму, що мя не з каменя витесала, але тепер преч з тим. – Де ти, Яцьку, ге?
Ту вбіг Яцько, тот сам, которого недавно виділи-сьмо у Єфрема.
– Слухай-но, кметю, – зачав до нього капітан, – іди поможи виложити коні та й натокмити до стайні. А тоді прийдеш до мене, аби-м ти подякував за те, що-сь чоловік чесний.
Потому обернувся до старого та й каже:
– Тот чоловік стрітив нас над тим проклятим вашим ставом у кінці села, і коби не він, то би-сьте нас були шукали завтра під лотоками. На самій греблі, куди ледве два таких худеньких, як ось я, могут попри себе перейти, напала мя так страшна буря, що туй-туй мене разом з возом та й з кіньми в став не всадила. А до того як яли бити громи, а дощ гнати в очі, що тяжко було учинити кроку, не скупавшися в ставі. На щастя надбіг тот чоловік, пірвав коні за ліци та й перепровадив через греблю.
– А де ж ви ся вибрали, пане гетьмане, такими дорогами? – запитав Єфрем.
– Та чей не на зальоти, старий, – одвітив капітан. – Ще раз, брате, зобачитися з тобою, ще раз, каліко, поговорити з тобою, те мене привело сюди.
– Та най вам Бог всемогущий продовжить віка за те, – сказав Єфрем, – що-сьте не забули на давнього свого товариша, що через двацять літ служив з вами цареві і поділяв разом і зле і добре, і долю і недолю.
– Єфреме! – озвався капітан, – і щось ще більше учинив як те, бо виратовав від смерті – о ходи сюда, брате, най тя поцілую.
І знова ялися обидва старушки обнімати та й цілувати, як два сивенькі голуби, та й посідавши собі на лавці яли розповідати за давні часи: як то вони разом служили, як ся розлучили, коли Єфрем дістався зараз в першій французькій війні в неволю, як капітан дослужився достоїнства, хоча був також простого стану, як пішов в пенсію, як вони знов припадком знайшлися в Львові, та й знов не виділися через довгі літа, як один о другім звідувався через люди, чи ще живе на світі, як з того регіменту лиш двох товаришів найдавнішої бранки ходить ще по світу, – і знов стискалися за руки та й обнімалися, як ті маленькі діти.
А ми слухали з Ганнусею тої бесіди і любовалися тим дружеством двох старушків, і нараз видів-ям, як сльоза закрутилася в її очах, коли учула, як Єфрем перетерпів много на світі. Напослідок, коли уже виговорилися до волі наші старенькі, зачав капітан і за нас звідуватися, а Ганнуся розпочала глядати за почесною для так несподіваного і так почтенного гостя.
Я не забавляв довго і забрався, скоро надстала буря, до сестри.
На другий день з полудня пішов я ще раз до Єфрема, аби з ним попрощатися, бо ж і мене кликали мої обов'язки до Львова. Знав я, що моє прощання буде болезне, бо-м ся мав попрощати з чоловіком, якого другий раз заледве здиблю на світі і которого душа моя так любила, як любить земля пораннюю росу, що її цвіточкам і корм і силу надає. Але-м не гадав ще застати старого вислуженого капітана, ані не предчував-ям того, що-м ту обачив.
Ще здалека увидів-ям коні капітана запряжені на подвір'ї перед хатою Єфрема. Приходжу до хати, а там стоїть Ганнуся перед старушками, та й заливається сльозами.
– Чи ж мені такой лишати вас, татунечку мій дорогий, – лебеділа вона, – чи ж мені знов іти межи чужі люди? Та чому ж не дозволите, аби я коло вас пробула, доки божа воля, та вас пильнувала та вас заходила? Я піду, а вам хто ту їсточки зварить та ліжечко постелить, та хатину замете та рубаточку випере? Хто вас догляне, як, хрань Боже, слабість яка звалить вас цілком на постіль? Хто подасть водиці, як занедужаєте? Ах, не буде кому, татунику, не буде!
– Я маю другого тата, – зачала шлохаючи ще більше і всказала на капітана, – бо хто Єфрема любить, хто вашим єсть другом, той певне і мені татом буде; але ж хто вам буде тепер донькою, хто вам замкне очі, як Бог годину пришле! О, не віддаляй мене від себе, дідуню солодкий. Я не багну за світом; у мене тільки світа, що в хаті Єфрема. Я не хочу межи люди, люде не привернуть мені Єфрема. О, не віддаляйте мене від себе!
Так лебеділо бідне дівча, а сльози її точилися горохом по блідавенькім личку. А Єфрем боровся сам з собою, і видно було, що та розлука була тяжка для нього печаль. Але його воля була сильна, хоть серце чувство зломило.
– Не плач, дитино, – озвався він до неї, – мені уже не много потреба на світі – чотири дошки та кілька п'ядей землі. І хто знає, може завтра Бог пришле годину. А до тої години приладив я ся, Богу слава, а за решту я не дбаю. А тобі ще лиш сонце всходить, тому ж іди в світ; ту маєш другого тата, як-єсь сама казала, а сли-би і того закликав Бог до себе, бо старому доконче умирати, то єсть ще отець на небі, що о сиротах ніколи не забуває. Хто знає, чи я тебе уже коли ту обачу, дитино моя солодка, але там узримося певно.
Не годен я дальше виписати тої хвилі, що тепер наступила. Якби ріднесенька дитина від рідної матери, так розлучалася та чуженькая сирота від чужого старця. То цілувала го в ноги то в руки; то відходила, то знов ся вертала; то знов просила, аби могла хоть на зиму прийти назад до нього, то знов цілувала то в руки то в ноги, що ми аж дивно було, як може вдячність прив'язати нас так сильно до чоловіка, которого передше ні знали-сьмо ні виділи-сьмо на світі. Напослідок крикнув капітан:
– Дівче, сідай! бо я виджу, що тому далі кінця не буде; а ти, товаришу, бувай ми здоров! Ачей же уже не зобачимося, нім ся заберем спати, – і притиснув го сердечно до грудей і виточився полегки з хати і посадивши коло себе Ганнусю, пошумів назад до Львова.
Довго глядів за ними Єфрем, доки слабе старушка око могло дослідити їх в далі. Потому обтер сльози з очей, глянув на мене та й каже:
– Тепер коби смерть, то би чоловік закінчив своє на землі діло, – та й попрощавшися зо мною, звісив білую як молоко голову, та й поліз полегоньки до хати.
Таким то був чоловіком Єфрем старий, і такі його розговори. Много розповідають за нього сусіди, а все, що розповідають, заслугує на пам'ять у людей; бо його слово було чисте і здорове зерно, виросше на ріллі великого досвіду.