Мовчки, не сказавши нічого і не проспівавши глузливої пісеньки.
"А він ще добрий хлопчик", — подумала Галочка.
— Ану тебе! Перебив мені апетит! — пробуркотіла Драконида Семенівна. — Не буду я її зараз їсти.
— Правильно! — наче зрадів Дракон Іванович. — Хай з хлопцями погуляє. А то вони нудяться. А ми ходімо керосину на обід вцідимо.
Дракон Іванович та Драконида Семенівна пішли у палац. І одразу, звідки й взявся, вилетів з-за рогу малюк років п’яти верхи на лозині з дерев’яним мечем у руці.
— Здавайся! — підскочив він до Галочки і замахнувся мечем. Ще мить, і він би вдарив її по голові. Та раптом між Галочкою і задерикуватим малюком опинився отой летючий хлопчик. Він закрив її собою і сказав:
— Драка-Забіяка! Не чіпай її!
Малюк скривився, глянув спідлоба:
— А що ти мені дасиш за це?
— А що ти хочеш?
— Дай мені свою самограйку-розважайку.
Хлопчик вагався всього лише якусь мить (певно, йому була таки дорога ця річ), але сказав:
— На! — і простягнув якусь пласкеньку коробочку, вийнявши ЇЇ з кишені.
Драка-Забіяка жадібно схопив коробочку, підскочив і полетів над деревами.
— Нащо ти віддав? Тобі ж шкода, — сказала Галочка.
— А! — махнув рукою хлопчик. — Він би від тебе не відчепився. Він такий задерикуватий, йому аби когось чіпляти… Тебе як звати?
— Галочка. А тебе?
— Коша.
— А що тебе примушують пити?
— Та! — знову махнув рукою Коша. — Керосин.
— Керосин? — здивувалася Галочка.
— Ага. Всі ж дракони керосин п’ють. Щоб був вогонь з рота.
— А чого ж ти?..
— А я не хочу. Противно. Мене мама до молока привчила.
— А то хіба не твоя мама?
— То мачуха. Мама три роки тому кудись пропала. І тато взяв Дракониду. Драка — це її синочок.
— А-а… — сказала Галочка. — Значить, він тобі не рідний.
— Все одно — брат, — зітхнув Коша. — При мамі гарно було, весело. Тато пісні співав. Він взагалі добрий. М’ясного не їсть. Тільки от керосин п’є.
— А як же твоя мама пропала?
— Та пішла по молоко для мене. І — не повернулася.
— А де вона молоко брала?
— У селі Грушки. У баби Насті. Це наша родичка. Двоюрідна бабуся моя. Мамина тітка. У неї дуже гарна корова Доня.
— То твоя мама з людського роду?
— Ага… Тато дуже любив маму. Через неї вегетаріанцем став, м’ясо їсти покинув. Цілий рік по всіх усюдах літав, шукав маму.
— На машині?
— На машині.
— А чого ти просто так літаєш, а тато на машині? І Драконида не літає, здається. А то б вона швидко тебе впіймала.
— А у Дракондії тільки діти просто так літають. А дорослі лише на машинах… — Він замовк, потім зиркнув на неї і сказав: — А ти симпатична… Подобаєшся мені.
— І ти мені подобаєшся, — призналася Галочка. — Я й не думала, що драконські діти бувають такими.
Він ще раз зиркнув на неї і раптом сказав:
— Хочеш, я тебе врятую?
— Як?
— Виведу з Дракондії, і ти втечеш.
— Тебе ж мачуха покарає.
— Ну й що? Подумаєш!
— Слухай, а давай разом тікати! Ти ж у Дитиндії не був?
— Не був.
— У нас так здорово! Ми у такі ігри граємо!.. Ніякої самограйки-розважайки не треба.
Він почухав потилицю:
— Було б, звичайно, цікаво, але…
— Та чого там "але"… Я нікому не скажу, хто ти. Звичайний хлопець, тільки незнайомий. Незнайомець Коша! Ніхто нічого й знати не буде. Давай!
Він задумався:
— Може, я й маму пошукаю… Я чогось певен, що вона жива. Вона мені часто сниться. Говорить зі мною уві сні, голубить… Я давно хотів полетіти на її пошуки. Але тато не пускає. Каже — підростеш, тоді… Малий ти ще поміж люди йти, пропадеш, каже… А я, по-моєму, вже підріс.
— Авжеж підріс. Так літаєш!
— Ну, тоді давай тікати разом.
РОЗДІЛ V
Котофей Котофейович.
Пан Копайло. "Треба подумати!"
Грайлик вражено дивився на Кошу.
Він ніколи в житті не бачив драконенят, драконських дітей.
Звичайний хлопчик. Ну трохи не дуже гарний. Губатий, носатий, капловухий. Але бувають хлопчики й набагато гірші на вроду. І нічого.
Ніколи б Грайлик не подумав, що Коша дракон. Коша — дракоша. А брат його — Драка. Два дракоші —Драка і Коша. Чудасія якась.
А втім, ніякої, чудасії нема. У Дитиндії, як розіграєшся, і не таке буває.
— Ну тепер ти все знаєш, — сказала Галочка. — Згоден іти з нами шукати Кошину маму? Кажи швидше.
— Ну ти ж знаєш, що згоден, — сказав Грайлик. — Я завжди згоден, коли щось цікаве.
Та Галочка й не сумнівалася. Вона спитала просто так, для годиться. Вона була певна, що Грайлик піде за нею на край світу. І чого ті принцеси такі впевнені? І головне, що вони не помиляються.
— А куди йти, ви знаєте? — спитав Грайлик.
Галочка запитально подивилася на Кошу, Коша непевно знизав плечима:
— Якби я точно знав, я б давно пішов і знайшов…
— Гм, — сказав Грайлик. — Шукати, коли не знаєш де, важкувато.
— Треба порадитися з кимось мудрим і досвідченим, — сказала Галочка.
— А чи не звернутися нам до Котофея Котофейовича? — примружився Грайлик.
— Якщо він дома, — сказала Галочка.
— Я його сьогодні бачив на даху, він грівся на сонці,— сказав Грайлик.
— А хто такий Котофей Котофейович? — поцікавився Коша.
— Кіт, — сказала Галочка. — І не просто собі кіт, а мандрівний кіт. Він дуже любить далекі небезпечні подорожі.
— А той, хто мандрує, той багато знає,— сказав Гр айлик.
— До того ж мати Котофея Котофейовича — котяча фея Мурлина, яку боявся навіть сам мишачий король Семиглав, — додала Галочка.
— Ходімо, — сказав Грайлик. І вони один за одним шмигонули у під’їзд, нишком, щоб не привертати увагу інших дітей.
Котофей Котофейович жив на горищі.
Він сидів біля круглого горищного вікна в окулярах на носі і читав газету "Котячі вісті". Після мандрівки він завжди перечитував газети, щоб не відриватися від життя, знати, що робиться у котячому світі.
— Добрий день! — привіталися Грайлик, Галочка і Коша.
— А-а, здрастуйте! — глянув на них Котофей Котофейович з-над окулярів.
— Познайомся, Котофей Котофейович, це — Коша, — сказав Грайлик.
— А-а, знаю. Синок Дракона Івановича, — хитнув головою Котофей Котофейович.
Грайлик і Галочка здивовано перезирнулися. А Коша глянув на Котофея Котофейовича з неприхованою повагою. Обізнаність, досвід і мудрість мандрівного кота були незаперечні.
— Ми до тебе на пораду, — сказала Галочка, і разом з Грайликом вони виклали суть справи.
— Мурр! — сказав Котофей Котофейович і задумався. Потім зітхнув: — Боюсь, що конкретної відповіді я вам дати зараз не зможу. Взагалі-то я чув про цю сумну історію. Мені розказувала її Сорока Скрекекулія. Це було давненько, років три тому…
— Так-так, — прохопився Коша.
— Скрекекулія казала, що усюди літав тоді Дракон Іванович, усіх, навіть її, питав, чи не бачили його дружини. Але ніхто нічого не знав. Баба Настя раптово теж кудись зникла, корова Доня десь заблукала у лісі й пропала. І ніхто-ніхто не бачив твоєї, Кошо, мами. Ні на землі, ні у небі… Але стривайте, щойно мені спало на думку… Під землею ж не шукали? Не шукали. Тут міг би стати у пригоді мій знайомий кріт Пан Копайло. Живе він на узліссі Загадкового Лісу, на околиці міста. Хочете — одведу?
— Авжеж хочемо! — не задумуючись, сказали вони.
Котофей Котофейович відклав газету, сховав окуляри, і вони вирушили в дорогу.
— А як же вони йшли через місто? — може спитає хтось із дорослих. — Невже ніхто на них не звернув уваги, не перешкодив їм?
Ми нагадаємо такому дорослому, якщо він забув.
У Дитиндії, як у кожній пристойній казковій країні, свої священні закони. Коли відбувається її Чарівна Таємність — Гра, все навколо надзвичайним чином перетворюється. Вся Дорослія виключається, зникає. Тобто не зовсім зникає, а начебто переходить у інший вимір. Дорослі собі ходять, рухаються, говорять, але нічого дитиндячого не бачать, не помічають.
Отже, не хвилюйтесь, ніхто нашим героям не заважатиме, не перешкоджатиме.
І Котофей Котофейович спокійно повів Грайлика, Галочку і Кошу через усе місто на околицю, де починався Загадковий Ліс.
На узліссі Котофей Котофейович показав на маленькі горбочки свіжої землі, що виднілися серед трави:
— Його робота!
Мандрівний кіт почав ходити від горбочка до горбочка, приставляючи вухо до землі і слухаючи. Нарешті сказав: "О!" — постукав лапою по землі й загукав:
— Пане Копайло! Пане КопайлоІ Вийдіть на хвилинку!
Через якусь мить земля на горбочку заворушилася і виліз кріт — у темних окулярах, з лопатою і в шахтарській касці.
— Це ти, Котофею? — спитав Пан Копайло, спершись на лопату і дивлячись мимо кота.
— Я.
— А хто це з тобою? Пробач, не бачу.
— А це мої друзі — Грайлик, Галочка і Коша. У нас до тебе справа.
І Котофей Котофейович розказав, чого вони прийшли.
Пан Копайло уважно вислухав і сказав:
— Під землею — не те, що на землі або в небі. Під землею бачиш тільки те, що перед твоїм носом. Отже, я не можу, на жаль, знати все, що робиться під землею. Але про деякі таємниці я все-таки чув. Є під землею у Великих Кам’яних Печерах країна Темнондія. Править нею зеленоока Чорнавія Темнонда. В одній з печер вона тримає невільниць, які працюють день і ніч, обробляють, шліфують дорогоцінне каміння. Цих невільниць полонили на землі слуги Чорнавії зеленоокі підземні чудиська — чорнави. Вхід до Печери Невільниць заборонений всім. Охороняє печеру Вогнедишний Змій Нокард… Пройти туди неможливо. Може, серед невільниць і є Кошина мама. Хтозна… Більше, на жаль, нічого сказати не можу. Пробачте, мушу лізти під землю, треба копати. У мене план. Хотів сказати "До побачення!", але, оскільки я не бачу, кажу: "Будьте здорові!" — і Пан Копайло зник під землею.
— Вона там! — хвилюючись, сказав Коша, — Я певен! Я полізу у Темнондію. Я знайду Печеру Невільниць. Я звільню маму. Я не боюсь Вогнедишного Змія.
— Стривай! — сказав Котофей Котофейович. — Не гарячкуй! Треба спершу подумати, зважити все. Ти хоч і драконський син, але, як мені відомо, молоком годований і від вогню не застрахований. Отже, згориш, як метелик.
— Що ж робити? — розгублено спитала Галочка.
— Кажу — подумати треба. — Котофей Котофейович почухав задньою ногою за вухом і задумався.
РОЗДІЛ VI
Зникнення Коші.
Винахід професооа Барановського-Лісковського
Навіть у казках час не стоїть на місці, минає.
День проходить, настає вечір.
Поки Котофей Котофейович думав, сонце сіло, звечоріло.
— Боюсь, сьогодні починати пошуки недоцільно, — сказав Котофей Котофейович. — Я дещо придумав, але для цього треба дочекатися ранку.
— А що ти придумав? — спитав Грайлик.
— Я придумав, що уночі треба ще подумати і порадитися з деким.