І, як потім виявилося, ми були дуже близькі до істини щодо неіснуючого на місці злочину презерватива.
Тому він, чим його матір родила, сів просто на сходи. Навіть не підклавшись для цього жіночою одежею, яка густо валялась поруч, будучи при цьому розкиданою.
– Будемо в цяцьки гратись чи в мовчанку? – за статутом по уставу запитав я.
Од чого голий маніяк охопив собі голову голими руками і так же само тихо заридав. Що стало навіть чути, як потихеньку одмикаються замки по всіх присутніх тут поверхах.
При цьому він невпинно тицяв пальцем на ту ж само протилежну стіну, що саме по собі посилювало його ридання.
Так би тривало ще довго, якби вчасно не прибіг дуже собою захеканий Дацько, за якої причини не можучи говорить, то він показав жестами пістолета, що переслідувана ним жіноча особа спритно одірвалася од ввіреної йому погоні аж за лісосмугою.
– Утекла... – гірко зітхнув маніяк.
На цьому місці в нього припинилася ерекція і він почав давати свідчення:
– Шо я, ну, я, ну, йшов собі з роботи і тоді побачив просто перед себе, ну, женщину. Яка, по‑відіму, мені понравилася, тому що я зайшов за ней в у гастроном. Бо чому б я ще, дурак, туди заходив? Оце нас і зближувало тоді, бо вона теж мирно блукала між різними прилавками, такими само, як і я.
Це нас дуже зблизило, особливо мене. Особливо, коли вона різко так одступилася од дуже ковбасного прилавку, наступивши при цьому довгою шпилькою свого каблука мені просто на ногу.
"Ой, пробачте", – сказала вона якось несподівано при цьому.
Я обнімів. Бо всі інші жінки в такому випадку окроми матюка нічого не дають. Так що я подумав, що вона при цьому вихована.
"Та що ви", – вирвалося у мене, – "як іщо хочете, можете ще й наступити і на другу".
І хто б міг подумать? Ну? Бо вона взяла і так легенько й натиснула другою своєю гострою шпилькою на іншу відповідну мою ногу. Так, що ми з нею раптом обоє взяли і засміялись.
Не буду більше розказувать, як ми з нею гуляли подалі од гастроному, як усміхалися при цьому, як отак поки махали різними руками, наші руки раптом при цьому ляснулися. Так точно, що ми ними стиснулися пальцями, що вже ніколи не можучи їх розірвати. Ну, що аж її рука раптом ставши дуже теплою, причому не могла цього приховать, почала чомусь тремтіть. Хоча при цьому не сказала мені ні слова. Так, що ми при цьому чомусь почали озирацьця, щоб не дивитися одне одному в вічі, доки не побачили ними оцьоє самеє параднеє, хоч і був уже вечір ночі.
Не помню вже, як ми сюди потрапили по причині темряви. Особино, як почали цілувацьця, для мене це була загадка, бо, несмотря на мій возраст, я цілувацьця ще й досі не вмію і танцювати теж, хто в таке зможе повірить?
Доказом чого може послужити той факт, що я й досі ще не навчився на велосипеді.
– Ти давай це годі, я не для того через тебе оббігав всі околиці, щоб слухать про велосипед, – нарешті одхекався Дацько, хоч він і був розрядник по спорті. – Не одвлікайся давай.
Побачивши проти себе оголений його пістолет, маніяк хотів заплакати, але, глянувши, передумав, як це буває з маніяками.
– Ви не повірите, ми тоді не стали знімать зі себе одежу, а лише ту, яка мішала, бо не сображали, шо робили. Бо зі мною це було вперше в парадному, і я можу твердити, що в ней теж. Бо вона хвилювалася більше за мене, бо дрож її рук передався вже всійому її тілу, бо поцілунки вже були почали нам обом заважать, і щоб ліквідувать їх, я змушений був повернути її лицем спини од них до себе, тому, певно, усе так швидко почало починатися.
(Дацько вже захотів спитати, що саме, але я урвав його жестом погляду. Бо в нашій роботі особливо важливе є, щоб одним необережним словом легко увірвати щиросердне зізнання в момент прокидання совісті в людині, навіть будь вона при цьому й маніяком.)
– Я ні одної миті мгновєнія не насилував її, повірте, в жилому ж поміщенії, просто все само по собі склалося, так само, як ми тоді в гастрономі настудилися ногами. Шо ми просто не встигли опомницьця раніше, ніж усе проїзошло. Повідіму, вона теж тоді йшла зі своєї роботи.
...і от ми починаємо продовжувать так, що я при цьому не вірю ні собі, й ні їй. До такої міри, що вона вже починає потроху постогнувать, як би даваять мені починать розуміть про це, і я тоді ну, ну, ну, ну, тоді я шоб якось їй за це одблагодарить, починаю свободною од сексу рукою упиратися для цього в оцю самую стіну, да будь вона навіки проклята, бо мені ж нічим було подумать ув темряві, що женщина в цю мить обома руками трясе секції важких металевих перил, які оказались в парадному, будь воно прокляте, ну, я тоді просто не був в состоянії думать про це, до вона вже щосили штовхалася од важкого заліза, за допомогою якого стогін почав переходити в хрипи, і щоб хоч якось їй допомогти, я почав рукою інтуїтивно шукать точку додаткової опори, доки й не знайшов нею цю кляту стіну. Бо я по спеціальності за фахом інженер, мабуть, тому мені в голову прийшла автоматично така ідея. Знайдя її, я теж починаю тихо стогнати, посилая сигнал, що розумію всі її звуки, тим самим їх посилюя, а особливо тим, що хочу щосили для цього кудись упертися в тісному старообрядному парадняку...
(Так він якось по‑своєму почав давати пояснення, що навіть Дацько знову назавжди перестав дихати. Як буває з усіма дітьми, коли, бувши малими, вони слухають страшну казку, при чому назавжди од неї затамувавши подих.)
– Ну! – не витримав усього цього Дацько.
Бо він дуже балакучий, як усі розрядники спорта.
– А. так на чому ж це я?.. – злякався голий посеред парадного чоловік. Доки не намацав тут же голі жіночі труси. – А‑а, тоді я почав ще зручніше для цього упиратися рукою, не думаючи нею, до чого це може її призвести. Бо там на стіні була невідіма мною в темряві дореволюційна електропроводка. Будь проклят царат! Состояща із плетива мідних дротів, що я необережно взяв і роздавив стару їх давно зотлівши по цій причині опльотку ізоляції. З тих її старих ще дореволюційних часів, яка довго ждала своєї черги, бо яка од старості чекавша цього і могла легко вже пересохнуть і од чого розкришитися ще в ввєрєнний їй період. Розсипатися, тобто. Але тут виною є ще й дореволюційна секція залізо‑перил, які од своєї старості теж обсипалася краскою фарби, геть обіржавівши при цьому до голого металу. Чим легко пропустивши мій контакт од фази моєї руки аж до її рученят, якими вона стискала залізо заземлення їх на холодну її сталь.
"Трісдиць!" Цей несподіваний ні для кого електроудар пробіг найкраще де? Там, де влажность особинно солоного мокрого свойства, якими були в той момент наші соприкосновєнія, саме там вдарила іскра, од якого моя незнайомка такого нежданого контакту, раптом одержала по психіці нервів нечуваний нею розряд, в силу чого усього вона так закричала, що й вискочила зі своєї оставшої одежі, щоби хоч якось роз'єднати страшну контактну групу, і коли це їй нарешті вдалося ривком, втекла крізь двері, і крізь несмотря на темноту. Бо ще нема на Землі такої сили, яка би могла пояснити женщині, що ж там насправді проізошло.
Сказав він це, і нарешті видихся, тобто побачив себе голим серед чужих абсолютно одітих йому людей.
– Так он от воно що! – раптом пролунало з верхнього поверху.
– Так ось як! – відгукнулося з третього. – Ось чого вони, суки, щоночі тут безумно кричать, лякаячи нормальних жильцов!
Ми завмерли.
А другий і третій поверхи, побачивши, нарешті озброєного до зубів наряда міліції, од страху геть зраділи:
– Як же тут тепер жить? – кричалося трьома поверхами в один голос. – Скіко раз і дзвонили, і писали про безобразія й подавали заявлєнія, й і ніхто не ремонтірує ці дикі крики. Дак ви ж міліція, дак хоч ви ж наконец приконвоїруйте сюди хоч раз служби ЖЕКа, щоб вони, побравши струмент і відповідні матеріали, прекратілі нарешті цей позорний безпредєл!
Трясучи лісосмугу криком, до далекого гуртожитку дуже бігла дуже гола жінка. Уперлася й зупинилася там, де була стіна. І хоч було темнісінько, вона зняла довгоногі свої шпильки і злякано затулилася, де були груди. Після чого намацала ними протипожежну драбину і вилізла до другого поверху, де штовхнула фрамугу. Ще й досі з очей голови летіли іскри, а не з протилежного їхнього її боку, як би їм належало, ще й досі магнітні поля куйовдилися там і оргазом не одпускав, тому вона скрізь зацьковано прислухалася. Після чого таємно нарешті зісковзнула з підвіконня і, користуючись такою ж самою, як і в її очах, несусвітньою пітьмою, намацала свою постіль, вскочила й почала тихенько одхекуватись, щоби гучним тупотом гупота серця не розбудити сокімнатниць, сплячих на койко‑ліжках. Але сон не приходив чомусь, доки вона, крутячись, не торкнулася холодної труби центрального опалення, її пробило синьою іскрою, ляснуло, після чого розряд попобіг усіма мережами труб аж до стадіону, од чого там рвонуло салютами, і "Євро–2017" почалось. Оргазм умить припинивсь, тому нещасна жінка полегшено скинула туфлі, хутко заспокоївшись й іще швидше замкнулася в собі, одтинаючи назавжди од себе страх неосяжної тепер ні для кого причину правди.
Там, де
Він несподівано почав уповільнювати, так що й Натка одкрила очі:
"Що сталось?"
– Світає, – з докукою вимовив і насилу отямився, й обоє радісно подумали, як швидко минула ніч. Ранок і офіс поволі заломлювався на столі в пляшці мінералки, а вони не наважувалися при світлі зиркнути одне на одного, боялися звикати до розплющених очей, бо якщо буває щастя, то ось воно тут заповнило "стайню", де робочі столи причаїлися, також не вірячи, що відбулось.
– Ти йди, – торкнулася вона, – а я досплю в канцелярії.
Навіть таке страшне слово "канцелярія" з її вуст зринуло музикою.
Вийшовши на вулицю, він уперше глянув на фасад без докуки і лише тоді дозволив думочці одній запитати:
– Що я скажу тещі?
– Ти де був? – заготувала вона споконвіку, карга стара.
Дружина живе за сонячним годинником і ще о двадцятій приймає снодійну пігулку, а от теща не ляже, доки не посвердлить зятька, й отут зятькові спало на думку рятівне: якщо пройтися додому пішки, то, звісно, придумається, вигадається якась пристойна відповідь для відьми.
В очах поставали не вулиці, а знову і знову той фатальний коридор, де він колись був вийшов замикати двері й очима уперся в Натку з канцелярії; вона кумедно, ставши на одній нозі, піднімала інше коліно, розглядаючи його.
– От блін, тіки сьогодні купила.
Він ворухнув очима, намагаючись збагнути логіку.
– Скільки раз казала, не можна купувати дорогі чулки, от не послухалась.
Він зиркнув на коліно й почервонів, не через коліно, а через дірочку на ньому, це ж треба так невдало одкрити двері, щоб подерти людині нову річ; а з іншого боку, чого засиджуватися на роботі, коли, здавалося, коридором ніхто не ходитиме?
– Та нічого, – чомусь почала виправдовуватись, – я дома зашию.