Не вперше ми їздимо цим шляхом, як i батьки нашi, дiди й прадiди, з добром усяким — торгувати, з мечем — захищати межi. Так їхали й ми з великим добром — моїм, твоїм, княгине, вашим, добрi люди, щоб самим його продати, а iнше добро собi привезти.
Полуяр на хвилину замовк, пригадуючи, либонь, як ранньої весни вирушали вони з Києва, довго билися проти швидкої течiї Десною й Сеймом, як волокли подiї вiд Сейму до Дону i як пливли Доном до Саркела, де в бiлих вежах стоять хозари й беруть десятину.
Але про цей довгий i важкий шлях купець Полуяр не сказав, бо хто ж тут, у Києвi, цього не знав, а закiнчив:
— Проте коли добилися до Саркела, то побачили там не бiлi вежi, а великий кам'яний город, i заплатили за волок не десятину, а головою, бо темної ночi налетiли й оточили нас вої. Двох купцiв — Греха i Стогуда — вбили, багатьох покалiчили, все добро наше й твоє забрали, а менi за те, що не випустив меча з рук, викололи очi.
— Що ж то за город?
— Хозарський, тiльки храмина в ньому поганська, грецька.
— А головникiв* (*Головники-вбивцi.) бачив?
— Бачив, княгине.
— Хто вони?
— Гречини...
Над обрiєм з'явився блискучий промiнь сонця. У палату враз увiрвалося багато свiтла, постатi бояр, воєвод i тiунiв стали виразнiшими, на обличчях їхнiх можна було вчитати тривогу й розпач.
— Матiнко княгине! — залунало багато голосiв. — Що робиться? На Iтилi-рiцi вбивають, у Царгородi роздягають, а печенiги хiба не вiд них? Гречини, тiльки гречини...
— Недобре дiють хозари й гречини, — сказала княгиня Ольга, — але маємо з ними ряд, хозарам платимо дань, грекам у Царгородi даємо i все беремо вiд них по укладу.
— У Царгородi, — гомонiли купцi, що не раз за своє життя вимiряли шлях до Константинополя, — з нами не торгують, а глузують з нас. А доки будемо платити дань хозарам? За що? За те, що вбивають наших людей? Нi, княгине, мусимо їхати до iмператорiв i до кагана, чинити суд з ними...
Княгиня Ольга встала з крiсла. Вона знала, що кричать до неї не тiльки тi, що стоять тут, у палатi, кричить, волає до неї вся земля. Та хiба ж можна рвати ряд з хозарами, укладений ще Iгорем? Хiба можна потопити в Днiпрi харатiї з греками, пiдписанi давнiми князями?
— Я чую вас, бояри й воєводи, — промовила вона, — i пошлю слiв* (*Сли — посли.) до Iтиля i Царгорода.
— Що зроблять сли? — крикнули тодi воєводи. — Не з словом до них треба йти, а з мечем.
— Але як iти з мечем? — з болем сказала княгиня. — Iти на хозар, щоб тут на нас напали греки, чи йти на грекiв, щоб пiд Києвом стали хозари. А в полi блукають ще й печенiги — вони служать i хозарам, i ро-меям...
— Не бiйся, княгине! — кричали воєводи. — Пiдемо на хозар, а там i на гречинiв.
Княгиня Ольга, дуже блiда, iз запаленими очима, якусь хвилину мовчала.
— Не за себе боюсь, за Русь. Ряду ламати не стану, слiв посилати не буду. Сама поїду в Царгород.
— Добре дiло зробиш, княгине, — загомонiли бояри.
— А тобi, Полуяре, буде таке, — промовила княгиня, звертаючись до слiпого купця. — Пиши, ларнику... Купцю Полуяру iз нашої скотницi дати все, що вiн втратив, а ще дарую йому боярську гривну, три поприща поля за Днiпром...
Боярин Полуяр упав додолу, проповз на колiнах кiлька крокiв, нiби хотiв знайти руку великої княгинi...
От немовби й розв'язано всi тi дiла, якi турбують Руську землю, якi не дають спати людям на Русi.
Але нi, є ще й Гора, у якої багато своїх власних справ, яка вимагає в княгинi Ольги суду й правди.
На сходах гримлять кроки, iде тiун дворiв княжих Талець, а за ним кiлька гриднiв ведуть зв'язаного закривавленого чоловiка.
— Що сталось? — запитує княгиня.
Тiун Талець низько вклоняється княгинi, витягає голову так далеко вперед, що вона, здається, от-от одiрветься вiд шиї.
— Татьба i вбивство! — каже вiн. — Минулої ночi оцей смерд Векша пiдкрався у Вишньому городi до житницi боярина Драча, утнув* (*Утнути — убити.) на смерть княжого мужа.
— Татьба i вбивство! — гомонять бояри. — Доки це буде?! Роби суд, княгине, по правдi!
Смерд Векша — здоровий, молодий ще, широкоплечий чоловiк iз копицею волосся, що нагадує стигле жито, босий, в однiй сорочцi й портах — стоїть серед палати, дивиться на бояр, воєвод i, либонь, не розумiє, де вiн опинився й що сталося.
А потiм бачить княгиню, й на закривавленому його обличчi з'являється чи то страх, чи надiя — вiн падає їй в ноги.
Княгиня мовчить. Тут є кому розпитати й допитати смерда, буде потреба — мужi й бояри, що стоять у палатi, не тiльки розпитають чи допитають, а зроблять ще й божий суд — кинуть людину у воду i будуть дивитись, чи вона не втоне, змусять людину взяти голiруч розпечене залiзо i дивитимуться, згорiла чи не згорiла на руках шкiра, мужi нарочитi й лiпшi бояри зроблять все, що треба, княгиня ж скаже останнє слово, вчинить суд по закону, по правдi!
— Чого полiз у житницю боярську? Пощо вбив княжого мужа? — допитують мужi. Смерд Векша пiдiймає голову.
— Голодно є в хижi... Жона, дiти... Куди пiду? Купу в бояринi маю — нiчим вiддати, заставу у купця взяв — нiчим платити...
— Чули! Знаємо! Кожного разу те ж саме, — обурено гомонять мужi й бояри.
— Бояри мої i всi мужi! — зупиняє княгиня цi голоси i обводить поглядом бородатих людей, якi ждуть княжого суду. — Як мусимо судити за вбивство?
— За смерть — смерть! — рiшуче промовляє хтось у натовпi. — Як велить покон.
Княгиня Ольга дивиться туди, звiдки лунає цей голос, але не пiзнає, хто це сказав: воєвода Зморщ чи боярин Ратша. Проте хiба не однаково, хто сказав? Смерть за смерть — так велить покон, так думають усi бояри, воєводи й мужi, так думає й сама княгиня.
Вона пiднiмає руку.
— Отже, вбив смерд княжого мужа, то головнику смерть.
Але в цей час виступає вперед боярин Драч — у темному опашнi, з посохом у руках.
— А моя житниця зламана, княгине, — каже вiн. — I то чи перший раз був там смерд Векша? Маю шкоду, княгине.
— Правда, княгине, — гомонять бояри й воєводи, у яких то тут, то там на дворах все частiше трапляються розбої й татьба.
— Векшу на смерть, — закiнчує княгиня, — а двiр його з жоною й дiтьми на поток i пограбування* (*На поток i пограбування — конфiскацiя майна й вiддання родини в рабство.) .
— То є по правдi, — лунає в гридницi.
2
Битим шляхом за Днiпром їде з дружиною своєю княжич Святослав. Як велiла княгиня Ольга, вони повиннi проїхати чимдалi за Днiпро, шукати там печенiгiв, якщо ж знайдуть, — гнати їх з поля.
Княжич Святослав їде попереду дружини, поруч iз ним — Асмус. З дитячих лiт виховує Асмус княжича, куди княжич — туди й вiн. Тiльки все важче й важче Асмусовi супроводжувати Святослава в далеких походах — пусти княжича, то помчить вiн аж за Iтiль-рiку, за Джурджанське море. А куди вже летiти старому воєводi? Не тi лiта!
Проте Асмус нiколи не скаржився та й не поскаржиться на те, що йому важко сидiти на конi i що часом хочеться виїхати на високу могилу, витягнутись на травi, спочити. Нi, воєводi, що пройшов з краю в край цю землю, побував за багатьма морями, стояв пiд стiнами Константинополя, негоже сидiти на землi, лiпше вже їхати на конi до кiнця.
Та й не тiльки це змушує Асмуса супроводжувати княжича Святослава. Йому випала щаслива доля. З дитячих лiт пестить вiн княжича, переказує йому все, що знає, вчить тому, що сам умiє, готує Святослава до вокняжiння.
От i зараз їдуть вони попереду дружини, широко розплющеними очима дивиться молодий княжич вдалину, милується небом i землею, впивається пахощами трав, а вiдтак починає розпитувати Асмуса.
Навкруг них широко стелиться поле. Над ним пробiгає й пробiгає свiжий вiтер, струшує росу з трав, розгойдує, хилить до землi бiлi квiти ромену, жовтi сережки шальвiї; тiльки тирса супротивиться — пiдiймає вгору свої пружнi остi, й мiнлива сивина затягає поле з краю в край.
Княжич Святослав з дружиною своєю їде шляхом, що повився мiж могил, на вершинах яких стоять сiрi, витесанi з каменю постатi богатирiв, якi в давнi часи боронили цю землю. Це — Залозний шлях, гостинець, яким їздять купцi-гостi. Вiн тягнеться вiд города Києва до Iтиля-рiки, ним можна їхати день, два, тиждень, не побачивши людини, тiльки в травi сюрчатимуть коники, високо вгорi спiватимуть жайворонки, на схилах могил iнодi засвистить байбак, а ген-ген на обрiї промчить, як хмара, табун диких коней.
Але i княжич Святослав, i його дружина знають, що це не безлюдна земля. Варто звернути з шляху, проїхати десяток поприщ, i очам вiдкриються села, городища, ниви, сади, колодязi. З давнiх-давен живуть тут люди, орють землю, випасають табуни худоби, б'ють звiра в лiсах, що перетинають поле, ловлять рибу в рiках, якi тихо несуть свої води до Днiпра.
От про цю землю, про поле, яким вони їдуть, про далину, в якiй встають марева, i розпитує княжич Святослав вуйка свого Асмуса.
— I що там? — показує княжич рукою на пiвнiч.
— Тут, княжичу, поле й поле, а там лiси, великi рiки, озера. Коли їхати все вище й вище, буде Оковський лiс, далi Волок, Заволоччя, ще далi верхнi землi, Новгород i Крижаний окiян. А за окiяном вже варяги по морю, далi ляхове, нiмцi, франки, а на островi в морi англяни...
— I всюди до окiяну живуть нашi язики?
— Так, княжичу, аж до окiяну живуть язики нашi, деякi з них жили тут, у полi й над морем, а потiм пiшли у верхнi землi, деякi вийшли iз-за Iтиля-рiки i порiднились з нашими племенами.
— I всi вони тягнуть до Києва?
— Так, княжичу, усi вони чують Київ, бо без нього загинуть. От тiльки в'ятичi, — вiн показав рукою на пiвнiчний схiд, де низько над обрiєм висiла рожева хмара, — дань дають не нам, а хозарам, та ще булгари по Iтилю, що також сукупно з хозарами.
— Звiдки ж взялися цi хозари? — запитує княжич. Асмус замислюється.
— Там, над Iтилем, — поволi вiдповiдає вiн, — жили ранiше нашi люди, нашi племена, а вже потiм iз земель пiвденних прийшли хозари. Не нашої вiри, чужого роду...
— То треба було їх не пускати, бити.
— Не пускали, били, — вiдповiдає Асмус, торкаючись перебитої руки i згадуючи, либонь, про давнi рани. — Але в наших землях було неспокiйно, мусили боротись з варягами, вже кiлька вiкiв боремось з Вiзантiєю, а тим часом хозари сiли над Iтилем, перетяли нам шлях до моря, порiднились, хоч самi юдеї, з iмператором Вiзантiї — християнами, от i мусимо ми їм платити дань...
Святослав зупиняє коня.