Ще важливіша, ніж похвальний лист. Ніби рекомендація в семінарію. Щоб, значить, приймали безпремінно, не дуже допитуючись — з нього, мовляв, вийде колись не лише ритор чи філософ, а й богослов.
— Це хто?
— Дідько їх знає. Кажуть, є такі в семінарії. От, значить, і Сазон силкувався доскочити їх. Не вийшло. На випускних іспитах зарізали.
— Зарізали?
— Не насправді, а запитаннями. Він ніби не мав наравственої зрєлості.
— Як це?
— Значить, не наравився їм, то й забили його всілякими питаннями і залишили на повторний. Не витримав того Куць та й врізав дуба від розриву серця зразу ж по екзамені з богословія. Отож дивіться, хлопці. І пам'ятайте: блажен тільки той, кого обрящет бдяща. Не напинайтесь, єпіскопами все їдно не станете. Що зубрите?
— Зараз переходимо до заповідей блаженства, — відповів Бодяк. — Слухай, Грицю, ти вже давно в училищі. Поясни нам дев'яту заповідь блаженства.
— Яку?
— Оцю: блаженнії єсте, єгда поносят вам, і іжденут, і рекут всяк зол глагол на ви, лжуще мене раді: радуйтеся і веселітеся, яко мзда ваша многа на небесах .
Любинський глянув на безхмарне небо і розсміявся.
— Чого ж тут не розуміти? Все ясно. Радуйтеся, веселіться.
— А єсте?
— Ну, їсте.
— А єгда?
— Їда.
— А поносят?
— Приносять.
— А іжденут?
— Така страва. Панська.
— А рекут?
— Річка.
— А зол?
— Ох і пуцьверінки ж ви! Золійник, золільник, золійник, або просто — жлукто для зоління полотна.
— А глагол?
— Ім'я святого.
— А лжуще?
— Так називається горілка, ніби наш первак.
— А мене раді?
— Ну, раді, радісні, щасливі.
— А яко мзда?
— Кухарка.
— А як звести всі ці слова докупи, щоб зрозуміти?
— Вони й так при купі, і розуміти дуже просто: сидить собі святий Глагол на березі річки, Якомзда приносить йому багато лжущі та іжденуту, а він хилить чарку за чаркою, закушує і блаженствує, наче на небесах.
— Хіба ж святі п'ють горілку?
— Ого, ще й як! Усі пиячать — і боги, і попи, і дяки, і наші вчителі. Навіть у церкві дають ложечкою вино.
— То ж кров Христова.
— Христова. Я не раз куштував ту кров, коли мій тато готував причастя.
— Щось тут ніби не те, — вагається Бодяк. — Для чого Глаголові жлукто?
— Не Глаголові, а Якомзді. Вона не тільки куховарить, а й пере шмаття святим. Бідна жінка. Сам Глагол дудлить первачок, а вона, сердешна...
— От ти казав: сидить на березі... Хіба на небі є річки?
— Не знаю, — чесно зізнається Любинський. — Нащо воно тобі, все оте? Одтарабань заповідь по книжці та й амінь.
— А як спектор запитає? А отець Агафон?
— Мели що-небудь, тільки голосно, без запинки, зводь очі д'горі і хрестися.
— Вони ж знають.
— За те їм великі гроші дають. Не такий я йолоп, аби задарма... Добре тому Глаголові, розсівся, цмулить, обжирається, а в мене кишки дрібушечку витанцьовують, їсти хочу, аж у голові макітриться.
Ткаченко бере приятеля за руку.
— Ходімо в місто. Я маю рубель, щось перехавкнемо.
— Ні, Матюшо, давай трохи поспимо або перекинемось у святці, потім пообідаємо, а надвечір заглянемо до трактиру.
— Хай буде по-твоєму.
Вони обнялися й поплентали в інший бік подвір'я, а Грабовський та Бодяк знову взялися до діла. Тепер роль екзаменатора виконував уже Павло.
— Перша заповідь блаженства?
— Блаженні нищії духом, яко тих єсть царствіє небесне.
...Черговий по кухні гукнув на обід. Скоро подвір'я спорожніло — все училище зібралося в їдальні. Інспектор проказував молитву, а учні хором повторювали:
— Отче наш, іже єси на небесах, да святиться ім'я твоє; да прийде царство твоє; да буде воля твоя, яко на небесі і на землі: хліб наш насущний даждь нам днесь...
11
Першим привітав його на рідному подвір'ї Кундель радісним скавчанням. Підвівся, крутнув зареп'яшеним хвостом і пішов назустріч.
— Ну, старенький, як поживаєш?
Пес став передніми лапами йому на груди.
— Скучив?
З садка вибігли Михайло й Марійка, за ними дрібуляв Тишко.
— Павло! Павло! — гукали навперебій. — Приїхав!
Захопив їх разом в обійми, поцілував у голівки, потім узяв Тишка на руки і поніс до хати.
У хаті ніякої обнови не побачив. Усе було, як і раніш, — образи, стіл, лава, ліжко, відро з водою, накрите дерев'яним кружечком, горщик на припічку.
Глянув на полицю під стелею й зітхнув — там жодної хлібини.
— Їсти хочете? — запитав.
— Ми їли вишні, — похвалився Михайлик. — Зараз тобі теж принесу. — І вихопився з хати.
Марійка і Тишко не зводили очей з старшого брата — чекали гостинців. Дав їм по грудочці цукру, який приберіг, не пивши чаю цілий тиждень.
— А це Михайликові, — витягнув з торбинки чорну дощечку.
— Нащо вона Михайликові? — спитала Марійка.
— На ній пишуть.
— Чим?
— Оцією штукою, — вийняв темно-сіру паличку. — Називається грифелем.
— А мені можна написати?
— Спробуй.
У хату забіг Михайло, несучи повний підситок м'ясистих вишень.
Павло їв ягоди і згадував охтирські садки, що завжди вабили очі. Деякі бурсаки шастали по тих садках, не раз кликали з собою Павла, але він не ходив і стримував Степана Бодяка.
— Де мама, Олеся?
— На роботі в старосільського пана, картоплю підгортають.
Прийшли додому Ксеня Григорівна разом з дочкою по заході сонця.
Мати глянула на Павла і журно похитала головою.
— Ох і вимучили ж тебе, синку!
Павло тільки знизав зніяковіло плечима.
— Може, хворів?
— Ні. Іспити готував.
У хату ступив Кузьма Одновухий.
— А то вже так, — ствердив. — Кажуть: без муки нема науки... Перейшов з класу в клас?
— Перейшов.
— Колупаїв теж?
— Залишився на повторний.
— Чому?
— Не хотів учити. На першому ж іспиті заробив нуль, а потім й інші пішли шкереберть.
— Лихий не вхопить його, — кинула Олеся, що поралася біля печі. — Бачила його вчора — така мордяка, хоч цуценят бий. Йому потрібне те вчення, як свині музики.
— А Любинський перейшов у третій клас? — питає Ксеня Григорівна.
— Ні.
— Він же нахвалявся тобі, що смотритель усе зробить.
— Може б, і зробив, та смотрителя перед іспитами забрали з училища...
— А як наш Бодяк? — цікавиться Кузьма долею свого односельчанина.
— Теж перейшов по першому розряду.
— Що то значить?
— З найвищими оцінками.
— А ти ж з якими?
— Ми обидва. Разом учили, разом...
— Молодці. Заганяйте дуків на слизьке, може, й нам прийде полегкість від вас, молодих. А що думаєш робити на вакаціях?
— Не знаю. В дядька Івана є всі підпасичі?
— Є. Ті, які ще весною найнялися. Може, підеш до мене погоничем на оранку?
Втрутилася Ксеня Григорівна:
— Хай трохи спочине, сил набереться.
— Думалось...
— Добре, — каже Павло. — Піду. Завтра ж.
— Тобою ж, синку, вітер колише.
— На полі поправлюся.
— Такий, як батько, впертий...
Толока в старосільського пана велика: ширина її гін на двоє, а в довжину й кінця не видно — аж ген-ген побігла через видолинок, де пасеться череда. Кажуть, десятин за тридцять сягає. Для шести плугів, що зараз ведуть борозни, діла тут вистачить десь на півмісяця.
— Що ж, дядьку, робитимемо, коли виоремо цю толоку? — клопочеться Павло, підганяючи волів, які ліниво поскрипують ярмами.
Кузьма збив істиком жмут бур'яну з чересла, уперся в чепіги, переорюючи огріх, залишений переднім плугатарем, виплюнув недокурок.
— Не журись, козаче. Були б руки, мука для них знайдеться. Невдовзі почнемо жнива, потім підійдуть буряки, кукурудза... Про Оксану Петрівну нічого не чув?
— Нічого.
— А я трохи чував.
— Що?
— Вчителювала вона ніби на Чернігівщині, доки не втрапила на її слід наша охтирська управа. А втрапивши, написала чернігівській управі, змерзила дівчину, то й звідти випровадили, сердешну. А наш бугай спився.
— Хто?
— Обухівський, учитель. Перевів, п'янюга, школу на пси: з причілка обвалилася, вікна потрощені, парти розламані. Ніхто паливо не завозив, отож після водохрещі всі школярі переслабували. Нема пуття і, видать, не буде.
Кузьма зітхнув, змовк.
Павло глянув на смужку свіжої ріллі, яка під гарячим сонцем поволі вже губила свій масний полиск, обертаючись з чорної на сіру. Там тирлувалася сила-силенна гайвороння. Вони перестрибували зі скиби на скибу, хазяйновито оглядаючи кожну грудку, довгою вервечкою тяглися понад борозною.
Потім перевів погляд на Кузьму. Його великі руки, пересотані товстими жилами, лежали на вигнутих дерев'яних чепігах, наче приковані, а схилене костисте тіло під косим промінням надвечірнього сонця скидалося на гору. Міцний дядько Кузьма, міцний, як дуб. Колись, кажуть, ніхто з старосільських парубків не міг подужати його. Та й тепер сам перекидає хуру гною, а плуг одною рукою викидає на воза.
— Агов! — гукає передній плугатар, що вже вийшов на суголовок. — Кінчаймо. Субота ж, скоро до церкви покличуть.
— І то правда, — відгукується інший. — Усього не переробиш.
— Та й пан більше не заплатить, хоч ти тут і до самої півночі сліпай.
На старосільській царині, що бралася ріденькими сутінками, орачі побачили гурт людей і спинились. Посеред гурту сліпий кобзар торкав пальцями струни бандури, тихо співав надтріснутим голосом, а йому підтягував хлопчик-поводар.
Ой летіла качечка, в очереті впала,
А в місяці у лютому панщина пропала.
Пішла вона, повіялась темними лугами,
А за нею вражі пани біжать з ланцюгами.
До гурту під'їхав на баскому коні лановий. Перехнябився в сідлі і приклав вижолоблену долоню до вуха. На нього ніхто не звертав уваги — слухали.
Пішла собі, повіялась, аж луги тряслися,
А за нею дармоїди: "Матінко, вернися!"
— Не вернуся, не вернуся, — та відповідає,
— Мордували ви кріпаків...
— Досить! — одірвав лановий руку від вуха і висмикнув з халяви нагая. — Зараз же забирайся звідсіля, старцюго! Верзе, паливода, всіляке...
Він люто приострожив коня, і той звівся передніми копитами прямо над людськими головами. Але ніхто не рушіїв з місця. Кузьма метнувся до коня, схопив за вуздечку і поставив його на всі чотири.
— Чого треба? — гнівно запитав напасника. — Завітав божий чоловік... Таких сам господь велить не чіпати, а ви... Ми ж не в загоні.
— Не в загоні... — схопився лановий за слово. — А воли стоять посеред дороги. Чому не загнали у двір?
— Нічого з ними не станеться. Заженемо. Їдьте собі з богом та миром. Агей там, хлопці!
Орачі пішли до волів. Кузьма покликав Павла.
— Що, дядьку?
— Веди діда та поводиря до мене, а я оджену волів.
Повернувся Одновухий додому, коли вся його родина та гості сиділи за столом. На столі — нехитра вечеря: молоді огірочки, цибуля, часник, товчена картопля і вареники з вишнями.