Захоплені "поклонники" цю дію вважають за прояв безпосередности й оригінальности.
Однак до справи. Ви прохаєте мене, вельмишановний Тарасе Григоровичу, написати Вам про наше сучасне громадське життя, про мистецькі справи, про долю героїв Ваших творів. Ви питаєте, чи й досі ще царі та пани п'ють кров народну з такою зажерливістю, як за Ваших часів.
Тарасе Григоровичу! Любий! Та хіба Вам і досі ніхто не переказував? Чи у Вас там, на Олімпі, немає радіоприймача? Немає в нас більше царів! І панів немає! Вже десять років, як викинули в помийницю те сміття. За словом Вашим, "окропили ми волю вражою злою кров'ю". Здійснились Ваші, Тарасе Григоровичу, найпалкіші бажання. Не пізнали б Ви тепер того замученого люду, бо нині він сам, як то кажуть, будує своє щастя і керує своєю державою.
Ех, коли б Ви були серед нас, Тарасе Григоровичу! От написали б поему! Не знаю тільки, чи пощастило б Вам вступити до якоїсь сучасної літорганізації. До "Авангарду"[23] Вас Валер'ян Поліщук напевно не прийняв би, бо у Ваших віршах не почувається індустріалізації фемінізації. Довелося б Вам, напевно, йти до "Нової генерації"[24], до Семенка. Тільки там треба вірші свої робити в такий спосіб, щоб у кожному рядку було не більш двох літер. "Остальное приложится", як каже старе наше українське прислів'я. А втім, у нас існує ще і ВУСПП[25], і "Молодняк"[26], так що можна найти собі літорганізацію до смаку. Існують у нас, до речі, ще й неокласики. Вони запевняють, що відрізняються від класиків тільки першими трьома літерами, але їм ніхто не йме віри.
Дехто з героїв Ваших поем живий ще й досі. Недавно оце мав звістку про Залізняка й Гонту. Живуть вони зараз у Польщі, горять бажанням помсти за свій нарід, що стогне під польським панським чоботом. Кажуть, що ніякі суди, ніякі дефензиви[27] не врятують панів від гніву народного. Завзяті хлопці.
За Катерину не турбуйтесь, Тарасе Григоровичу. Вона акуратно дістає аліменти й почуває себе прегарно. Її малий вже в піонерах. Дуже здатний хлопчисько. Побий мене блискавка, коли за десять років він не буде головою окрвиконкому[28].
Назар Стодоля кинув романтику і працює зараз в кооперації. Вчора зустрів мене на вулиці і, пригладжуючи довжелезну бороду, прогримів:
– Ати, поете, все мрієш? Знай же, мрійнику: жодна волосинка не впаде з голови твоєї без найближчої участи кооперації.
Тепер, здається, він поголив бороду і пішов працювати у ВУФКУ.
Трохи не забув: той богомаз, що вчив Вас малювати, живий ще й досі. Зважаючи на об'єктивні обставини, він спішно перемальовує своїх богів на портрети вождів, вступив до АХЧУ (Асоціація художників Червоної України), мріє про заслуженого художника республіки. Єрмілов, Петрицький і Падалка[29] сумно хитають головами.
Українські театри дуже Вас шанують. Ваші роковини вони завше відзначають постановками інсценізацій Ваших творів. "Березіль" відновив Ваших "Гайдамаків", і так вдало, що навіть досвідчені театри не можуть відрізнити їх від "Седі" чи "Золотого черева"[30].
А ВУФКУ надіслало до Москви примірник своєї постановки "Тарас Шевченко". Дотепні московські кінематографщики з цього приводу порозліплювали скрізь жовто-блакитні плакати з волами, гопаком, медом та горілкою. Дуже вдала реклама. Думаю, що в подяку за таку рекламу Ви потиснули б московським кінематографщикам руки. Так потиснули б, щоб вони, оті руки, захрустіли та й поодсихали б.
А взагалі наше кіно й театри процвітають. Виставляють здебільшого п'єси сучасних українських драматургів: "Седі" Моема та Колтона, "Мікадо" Саллівана, "Золоте черево", "Джиммі Гіґґінз"[31], "Сон літньої ночі" Шекспіра. Класичні автори – Дніпровський, Мамонтів[32] – зараз не в пошані. Щасливим винятком є тов. Куліш. Його п'єсу можна вважати за прийняту до постановки уже в той момент, коли він, позіхаючи, говорить до товаришів:
– Щось скучно мені стало. Я так гадаю, чи не написати мені якусь п'єску, га? Однаково ж її ніхто не побачить.
Ви ще запитуєте, як тепер пишуть наші поети? Добре пишуть. Дуже добре. Часом читаєш вірша якогось молодняківця чи вусппівця і дивуєшся:
– Ну і здорово ж пише хлопець. Просто тобі від Шевченка не відрізнити.
– Та тут і відрізняти нічого, – каже хтось. – Бо він цього вірша у Шевченка повністю "здув". Підмішав трохи індустріалізації – та й годі.
Ну, прощайте, Тарасе Григоровичу. Вітайте там Пушкіна, Шекспіра, Льва Толстого й Гете. Другого разу напишу Вам більше і докладніше, а писати є про що.
А може, Ви сидите оце зараз на Олімпі біля радіоприймача або біля гучномовця і слухаєте мене? Ах, як би мені це було приємно.
Я часто читаю свої твори по радіо, але до цього часу не чув про них путнього одзиву. Чую тільки такі, від яких у мене тихо й безболісно в'януть вуха.
Прощайте, Тарасе Григоровичу. Або краще – до побачення.
З глибокою пошаною до Вас –
Ваш Леонід Чернов
__________________
("Бюлетень Авангарду", 1928).
Другий лист до Т.Г. Шевченка
Вельмишановний Тарасе Григоровичу!
З моїм першим листом до Вас вийшла неприємність.
Якимсь чином він потрапив до рук Валер'яна Поліщука, і цей видрукував його в "Бюлетені "Авангарду"". Євген Касяненко[33] в "Культурі й побуті" негайно назвав мій лист "одверто халтурним" і натякнув, що коли раніше він, Касяненко, "поблажливо друкував" мене у своїх виданнях, то тепер, після мого "грєхопадєнія", двері його редакції для мене закриті, мабуть, навіки.
Гео Шкурупій теж не пропустив нагоди вилаятись: він поспішив повідомити читачів "Нової генерації", що мій лист до Вас "видержано в стилі дубових дотепів "Червоного перцю"", і взагалі сердиться на мене за те, що я іноді друкую свої маленькі оповідання в цьому журналі. Справді, за чим дивляться Остап Вишня й Василь Чечвянський? Як це вони й досі не догадалися запросити Шкурупія до редколегії "Червоного перцю" на роль борця з "дубовими дотепами"? А то справді виходить скандал: якийсь закордонний журнал повідомляє, що я стою в перших лавах прозаїків "Нової генерації" – і це нам усім псує нерви, а мене особисто псує як письменника: я починаю "губити перспективи".
От бачите, скільки неприємностей. Тим-то я дуже прошу Вас, Тарасе Григоровичу, подбати, щоб хоч цей лист не потрапив до друку, бо буде мені зле. Тим більше, що цього листа до Вас ми пишемо вдвох з Оксаною Забілою.
Дозвольте Вас заочно познайомити:
– Тарас Григорович Шевченко, відомий світові великий український поет.
– Оксана Забіла, молода українська артистка, героїня кількох українських фільмів.
Я знаю, що і Ви, Тарасе Григоровичу, і Оксана Забіла почервонієте, як молоді дівчата, соромливо й ніяково замахаєте на мене руками й скажете дуетом:
– Та що ви, їй-богу. Як вам не соромно говорити таке?
Та дарма. Це вже така вдача наша староукраїнська: що талановитіша людина, то менше вона себе виставляє, більше мовчить про себе і соромливо ховається в затінку. (Цілком вірне зауваження для старих часів та відповідне їм, але непридатне для новітніх, бо у вік електричної реклами скромність треба вважати за порок. – Ред,)
Однак до справи.
Після перших бурхливих привітань (ми не бачились три місяці) Оксана Миколаївна взяла мої руки в свої, заглянула мені в очі й суворо сказала:
– Леоніде, я вас питаю: що це за сезон?
– Да-а, сезончик, нічого сказать, – саркастично відповів я. – Порівняно з нашим сьогорічним мистецьким сезоном, найпохмуріший могильщик – це недосяжний зразок радости, оптимізму й бадьорости!
– Так в чім же секрет?
І ми почали, як завжди, палко дошукуватися причин.
Поговоривши пів години, ми раптом зупинились, розкрили очі й замовкли від здивування: наші думки, наші висновки, наші прагнення, наче частини добре зробленої машини, точка в точку сходилися на одному. Ми почали підганяти, збирати частини цієї машини; машина зашкварчала, шарпонувся маховик – машина запрацювала. Машина – найдоцільніша, воістину прекрасна дитина винахідливої людської думки.
– Оксано, – сказав я. – Напишемо про це Тарасу Григоровичу. Тільки від нього ми матимемо справжнє співчуття, пораду, допомогу.
– Напишемо.
І от ми з Оксаною Миколаївною сідаємо до столу і колективно пишемо до Вас, Тарасе Григоровичу, цього листа.
Над столицею звисла сіра вата осіннього неба.
Спалахнули рампи столичних театрів; почалися склоки між літорганізаціями; до МК[34] письменників почали бігати заклопотані товариші з вимогами негайно дати кімнати; видавництва мобілізують сили для боротьби з авансами; Досвітній з Вишнею виїхали на полювання; до Будинку імені Блакитного раз на місяць, рятуючись від дощу, забігають два-три письменники; під умілою рукою Сосюри й Копиленка зацокали більярдні шари – одним словом, почалося те, що в нас пишно називається літературним і театральним сезоном.
І одразу ж павутиння нестерпної сірятини оплутало наші мистецькі будні. Сонні осінні мухи безнадійно позіхають у редакторських фотелях; піднявши коміри, біжать на роботу заспані артисти; на чолі з Падалкою мляво лаються малярі; і навіть Євген Касяненко "поносіт" українських письменників за "кругову поруку" – тільки за інерцією, так би мовити, "по долгу служби".
В чім річ?
Епоха буяння творчих сил, епоха небувалого відродження пролетарської частини нації, епоха необмежених можливостей для творчого розвитку пролетарського мистецтва! І поруч – мокрі курки, психічний нежить, сонлива доктрина "ніколи подумати", "нема часу", бо день розбивається на тисячі дрібниць – дошкульних, малесеньких, миршавих, але владних, і вони обсмоктують, заїдають мистця, як блохи кудлатого собаку.
В чім же річ?
Багато ми говорили про це, Тарасе Григоровичу. Перед нашими очима – од великих до маленьких – пропливали, мов довженківські гайдамаки, українські мистці, однаково запряжені у важкий рипучий віз української культури: кожен в міру таланту й сил тягне його, поки вистачить сил, по важкому кам'янистому шляху в майбутнє.