Розподіл вашого робочого дня:
"10 год. – засід. редкол.; 11 год. 30 хв. – місцком письм., подзвонити до редакції "УЖ'а", до "Книгосиілки", Паровозо-будів. завод, Наркомос, радіостанц.; 12 год. – лікув. комісія, потім забігти до "Черв, пер."; 12 год. 15 хв. – гонорар ДВУ, побач, з секретар., взяти білизну; 12 год. 30 хв. – поїхати дивитись кімн.; 1 год. – "Березіль", взяти рахун.; 2 год. – вокз... і так далі".
Ви розраховуєте кожну хвилину. В міру можливости ви раціоналізуєте своє життя. При цьому ви благословляєте телефон, справедливо сподіваючись, що цей блискучий винахід людського генія допоможе вам заощадити ваш час і ваші сили.
Ви хапаєте телефонну рурку і, почуваючи, як летить дорогоцінний час, лукаво посміхаєтесь:
– Хочеш перегнати? А дзуськи! А телефон нащо? Зараз я за п'ятнадцять хвилин з'ясую, обговорю, висвітлю пів десятка справ. От що значить телефон! Коли б не було його, довелося б мені віддати на ці справи найменше дві години. А так – п'ятнадцять хвилин. Хо-хо-хо! Альо, альо, станціє!
У рурці – стримане хрипіння. Кувікає невидиме порося, белькоче далекий струмок.
– Альо, станціє!
Порося починає кувікати голосніше. Хвилини летять.
– Станціє!! Альо!
– Хррр... пррр... трррр...
Ви кидаєте рурку і знову хапаєте її:
– Альо, станціє!
У відповідь ви чуєте тільки стогін якоїсь невідомої вам зарізаної людини, лемент, плач осиротілих родичів.
– Алллллльо!!! Станціє! Станціє!
Нарешті! Нарешті, живий людський голос! Ви прислухаєтесь:
– Ах, Маріє Антонівно! Ах, душечко! Ах, коли б ви бачили, як він глянув на мене вчора в театрі! Ах-ах-ах!
– Станціє! – звірячим голосом гукаєте ви.
– Хто там заважає? – пищить якась Марія Антонівна. – Повісьте вашу рурку.
Ви знову кладете рурку. Знову хапаєте її й чуєте бас:
– На підставі пункту чотирнадцятого пропонуємо вам негайно, в трьохденний термін, сплатити ваш борг.
Ви витираєте піт і знову притискуєте рурку до вуха:
– Стан-ці-є! Альо!.. – моторошно гукаєте ви голосом людини, що безнадійно заблудила в Сахарі. – Альо-о-о...
У рурці щось ґерґоче, потім тоненький голосок:
– Альо, хто говорить?
– Я! Це я говорю. Дайте мені, товаришко, 86-93.
– Я не товаришка, – кокетує рурка. – Я – зовсім навпаки.
– Я скаржитимусь! Скажіть ваш службовий номер.
– Ви збожеволіли, – пищить у рурці. – Який номер? Я не телефоністка.
– А хто ж ви?
– А вгадайте.
– Та мені ніколи, чорррр...
– Чому ніколи?
– Справи.
– А, покиньте ви справи! Я позавчора бачила вас у театрі. Мені дуже вподобалась ваша остання книж...
Ви кидаєте рурку. Знову хапаєте і чуєте:
–... ка. От нізащо не вгадаєте, хто я.
– Станціє-е-е!!..
Знову хрипіння й голосок:
– 8-20.
– Та дайте ж 86-93!
Подзвонила.
– Альо! Редакція?
Бас:
– Підвідділ каналізації.
Кидаєте рурку. Дивитесь на годинника: минуло сорок п'ять хвилин. Кров заливає ваше обличчя. Ви знову стаєте до бою з проклятим телефоном.
Минає ще п'ятнадцять хвилин.
– Альо! Це редакція? Покличте секретаря.
– Його немає. Три хвилини тому як пішов. Буде за годину.
Обливаючись холодним потом, ви кидаєте рурку і підраховуєте: для того, щоби дізнатися, що секретар пішов, ви витратили одну годину й шість хвилин. Спочиваєте. І знову починаєте:
– Альо, дайте місцком письменників.
– Не вільно.
Ще п'ять хвилин.
– Не вільно. Не вільно. Не вільно.
Нарешті:
– Подзвонила.
– Альо, секретар? Прийміть телефонограму.
– Чекайте, візьму олівця. Ех, чорт, олівця немає. Чекайте, збігаю нагору, візьму олівець у Іванова.
П'ять хвилин.
– Диктуйте.
– Незважаючи на те, що...
І раптом вас перебиває тенорок:
– Я ж вам казав, Павле Івановичу, щоб ви не грали восьмої партії...
Ви хапаєте палицю, стукаєте нею об підлогу і скажено гукаєте:
– Альо, я вам голову одірву, коли ви не повісите рурку!
– Нахаба!
– Альо, станціє! Секретар місцкому? Де секретар???
– Він пішов.
Ви дивитесь на годинника й бачите, що вже сидите біля телефона дві години. Скажена, непереможна лють охоплює вас.
– Альо, станціє! Чого ви мовчите? Заціпило вам? Позакладало? Вуха вам поодсихали?
Спокійний голос телефоністки:
– Громадянине, я притягну вас до відповідальности за брутальну лайку. А ще називається культурна людина. З вами багато культурних революцій наробиш! Соромтеся!
Червона фарба сорому заливає ваше обличчя. Справді, хто ви такий: п'яний хуліган чи один із гвинтиків культурної машини?..
***
Товаришки-телефоністки! Любі синьоокі громадянки! Може, й ви прочитаєте мій фейлетон.
Працюючи на телефонній станції, покиньте на час ваші голубі мрії, облиште кишенькові люстерка й червоні олівці для ваших алих уст. Працюйте уважніше.
Бо інакше ви можете з маленького боязкого кролика зробити хижого, зажерливого, скаженого тигра.
("Червоний перець", № 7, 1929 р.)
________________________
Зв'язок з сільрадами
На прощання голова райвику потиснув руку голові сільради і привітно сказав:
– Так пам'ятайте ж, товаришу: хлібозаготівлі виконати вчасно і на всі сто. Коли треба чого – дзвоніть до нас телефоном. Тепер же у нас телефонний зв'язок: зручно й швидко. Ну бувайте.
***
– Ну, – сказав голова сільради секретареві. – Тепер ми живемо: і в нас телефон. Нема чого тричі на тиждень до району пертись. Дзень-дзень – і вже з райвиком говориш. Одне слово – зв'язок. Анумо, спробуємо.
– Др-р-р-р-р-р... Станція? Др-р-р-р-р-р...
– Пі-і-і-і...
– Галло, це голова райвику?
– Пі-і-і...
– Чого це ви так жалісно пищите, товаришу голово? Перестаньте: до вас дзвонить голова сільради.
– Ква-ква-квак...
– Жабою заквакало. Тільки не знаю, станція чи голова.
– Хр-р-р-р-р... пропоную негайно влаштувати... хр-р-р-р... злучку з гнідою кобилою, позаяк... хр-р-р-р... паровоза й досі нема.
– Рятуйте, хто це говорить?
– Ветеринарний... хр-р-р-р... начальник... хр-р-р-р... станції.
– Та до кого ж ви дзвоните: до жеребця, до паровоза чи до мене, голови?!
– Та до вас же, до свого фельдшера, чоррр...
– Так я не чорт і не фершал, а навпаки – голова.
– Так не заважайте, чорррт. Хр-р-р-р-р...
Голова сільради утер піт.
– Ви, Опанасовичу просто не вмієте дзвонити, – сказав секретар. Ви веселіше крутіть ручку. Не так, як оце на бога, а порадошно покрутіть. Разів двадцять. А тоді й слухайте станцію.
– Добре. Др-р-р-р-р-р-р-р-р... Др-р-р-р-р-р-р-р-р... Др-р-р-р.
– Тепер слухати?
– Тепер слухайте.
– Хр-р-р-р... чорт вас мордує щодня по три циркуляри складати...
– Лається, сердега, за циркуляри. Галло, які там у біса циркуляри?
– Хр-р-р-р... Який там чорт перебиває?
– Не чорт, а голова.
– Пі-і-і...
– Хр-р-р... Сто разів казав вам: жеребця позичте в Степанівському колгоспі.
– Галло!
– Хр-р... Повісьте рурку.
– Не повісю!
– А щоб ти сам повісився!
– Хто сміє ображати голову при ісполнєнії?!
– Квак!
– Секретарю, запиши: квак. А я ще покрутю. Др-р-р... Др-р-р... Др-р-р... Станція?
– Станція. Що вам треба? Відкіля?
– Ху нарешті, докрутився до станції. Дайте голову.
– Яку голову?
– Голову, кажу, дайте.
– А ми ж як? Без вищезгаданої лишимось?
– Голову райвику дайте.
– Ми головою райвику не завідуємо.
– Та хто ви такі: станція чи не станція?
– Станція.
– Яка?
– Науково-дослідна.
– Тьху!
– Обратно ж і вам: тьху!
Секретар співчутливо похитав головою:
– Втомились?
– Рука заболіла. Наче я два дні підряд віялку крутив.
– Так я вам допоможу.
– Зробіть ласку.
Почав крутити секретар. Потім знов крутив голова. Потім знов секретар. Станція квакала. Район пищав. Секретар оголосив себе за ударника і викликав голову на соцзмагання. Утворили ударну бригаду.
Так і працювали ці два самовіддані герої праці у дві зміни аж до обіду.
По обіді секретар ляпнув себе по лобі:
– Ну й дурні ж ми з вами!
– Тобто?
– Про механізацію й забули. Можна ж діло механізувати.
– А саме?
– Ну, наприклад, приєднати до телефона якогось двигунця. Хай моторчик крутить телефон. А ми в той час, замість виснажуватись, своє діло робитимемо. Так сказать, по-європейському А то можна над сільрадою вітрячок приробити. Од вітрячка до телефона – пасок. Дешево й сердито.
– Коні наші вільні? – похмуро запитав голова.
– А правда, – погодився секретар. – Можна використати й кінну тягу.
– Ні, я не для того коней, – люто сказав голова. – Для іншого.
– Для чого ж саме?
– Скажіть, нехай запрягають. Поїду до району сам. І дешевше, і швидше, ніж цей телефон.
Потерпілий голова сільради доручив нашому журналові від імені ударників і всіх робітників усуспільнених ланів наших звернутися до вас, товариші зв'язківці, з такими словами:
– От бачите, товариші зв'язківці, як поганою, неуважною роботою можна здискредитувати навіть такий блискучий винахід, як телефон. Ваше, товариші зв'язківці, подекуди огидно нехлюйське ставлення до роботи може часом загальмувати наші соціалістичні темпи. Працюйте уважно і геть женіть зі своїх лав ледарів, шкідників, нехлюїв, казенщиків.
Інакше – додає від себе автор – голові сільради Іванові Опанасовичу довго ще доведеться по всяку дрібницю ганяти коней до району, а секретареві – витрачати дорогоцінний час на винаходи дешевої тяги для крутіння проклятої телефонної ручки.
("Червоний перець", № 12-13, 1931 р.)
________________________
Голова в спирту
1
Йосип Михайлович Подорожко любив, гупнувши себе в широкі волохаті груди, урочисто виголосити:
– Я есмь "Червона зірка".
Член правління артілі Прокіп Пивоваров раз у раз заперечував:
– Вгомони ти свій характер, Йосипе. Ну яка ти в біса "Червона зірка", коли ми – її правління?
– Авжеж, ми – правління, – пищав Ваня Квартник.
– А я голова.
– Голова? Він голова! Подумаєш. Ну, і що з того, що ти голова? А без нас що ти можеш?
– Все можу. Захочу – сидітимете, повісивши носи. Захочу – переповню вас ентузіазмом.
– На чий рахунок переповниш? – тонко спитав обережний Ваня Квартник.
– Прошу без сторонніх запитань, – сказав Йосип Михайлович Подорожко. – Обов'язок голови – переповнювати членів. Беріть шапки.
***
Сторінка касової книги артілі "Червона зірка":
Что отпущено: Подорожко Йосип Михайлович – водки у Гришки Боюся – 7 крб.
2
– Там машиністи прийшли, Йосипе Михайловичу.
– Кличте їх сюди. А, здорові, хлопці! Ну що, закінчили ремонт?
– Як бачите: повними темпами. Аж жарко стало.
– Ви хочете сказати "холодно"?
– Ну, чого ж холодно, коли літо?
– Ну, мало чого літо! А вдосвіта іноді як повіє, то бува й холодно.
– Та, положим, правда.
– І погрітися не завадить.
– Та не завадить.
– Ну, так у чім же справа? І я з вами за компанію.