Боячись, що її можуть відрядити додому, Люба старалася так, що й спина тріщала, і її не раз до сліз допікало, що кухарка й не похвалить ніколи.
Загін часто міняв "диспозицію", як любив говорити командир, бо німці взялися за партизанів не в жарт, і Любі з тіткою Горпиною не раз доводилось під осколками й кулями кидати на підводу своє нехитре майно: казани, відра, чайники, миски, кидати та й рушати ускач, щоб не попастися фашистам до рук. Їздовий тільки голову пригинав — так вищало й свистіло довкола, та з усієї сили батожив коней, тітка Горпина сиділа, як сук, встромлений посеред воза, Люба ж підскакувала на задку, чимдуж тримаючись за величезний казан, — не випустила б його з рук, хоч би й помирала. Це був єдиний казан, і їздовий головою відповідав за нього.
Коли ж вони нарешті відривались од ворога і їздовий, зупинивши змилених коней, хрестився, а тітка Горпина, презирливо глянувши на нього, одразу ж злазила з воза — готувати обід, Люба, щаслива, що й цього разу вціліла, зітхала і такими очима дивилась довкола, такими очима, що ладна була обіймать-цілувать кожну сосонку, кожен кущик довкола.
Зголоднілі, розпашілі боєм, сходилися з усіх сторін партизани, а в них уже кипіло й шкварчало, і смачний дух плив понад галявиною.
Часто з'являвсь Бортняков. Чим важчий був бій, тим веселіший підходив до кухні. Кричав іще здалеку:
— Де моя найбільша тарілка?!
Це він прозвав її "мамою Любою", і бійці підхопили це прозвисько і вже інакше не називали її, як тільки "мамою Любою". Люба спершу ображалась до сліз, а потім звикла і навіть потай пишалась і погримувала часом на вдвічі старших од себе дядьків, коли вони пробували поза чергою одержати свою порцію каші. А Бортняков, вилизавши свою "найбільшу тарілку", не забував підійти щоразу до Люби, жартома обійняти за плечі:
— От наївсь так наївсь. Так коли згуляєм весілля?
— Я тобі згуляю весілля! — кричала весело Люба: бач, яка стала смілива! — Так ось цим черпаком оженю, що й про весілля забудеш!
Сміючись, він одскакував і вже з безпечної відстані кидав їй докір:
— Ну, дівко, так ти всіх женихів од себе одвадиш!
— А нащо вони мені, ті женихи? Тільки й знають, що їсти! — Бо Люба з раннього ранку до пізнього вечора тільки те й робила, що морочилася з їжею. А почистити, помити, коли часом і води під рукою немає? Серед зими не раз плакала Люба, коли не встигала води підігріти, не до того було, і доводилося нашвидкуруч мити картоплю в крижаній, просто з річки воді.
Отак і "воювала" Люба в загоні: годувала вічно голодну "орду" (вислів тітки Горпини) та пильнувала, щоб не розгубити по дорозі нічого, коли доводилось спішно мінять "диспозицію". Так і "воювала" вона, відганяючи черпаком охочих до обіймів бійців, бо за рік, що минув непомітно, Люба вилюдніла і з півдівки стала зовсім дівкою: на всю щоку рум'янці і брови як вималювані. А що під тими бровами, то вже й говорити не будемо! І вже Бортняков, Дем'ян Бортняков, відчайдушний партизанський розвідник, якому сам чорт не брат, а Гітлер не дядько... вже Дем'ян Бортняков не запитує Люби, чи є в неї старша сестра, не поспіша спорожнити свою "найбільшу тарілку". І обід не обід, а як тільки випаде вільна хвилина, так він і біля кухні: то дров наруба, то води принесе — помічник добровільний.
Ну, настала пора, й справили партизанське весілля: Люба сама пошила собі весільну сукню — з парашутного шовку, а під спід уділа сорочку, вже не шовкову — з мішковини. Розгромили склад, і там було повно нових-новісіньких мішків: тканина біла й цупка, а тонка, як полотно, тільки й того, шо вся списана готичними літерами. То й на сорочці були оті літери, але в той час люди що тільки не одягали на себе, і партизани не дивувались ніскільки, хоч літери й проступали крізь шовк. Випили за молодих, побажали їм щастя, здоров'я і дожити до перемоги та й одвели до землянки, куди стягли перед цим майже півлісу: нарубали й соснового гілля, й березового, завішали й стіни, й стелю, ще й долівку заслали. А вранці тривога. Молодий за автомат та на коня, молода за казан та на підводу. "Демаскуєш ти нас!" — дорікнув їй їздовий, коли вкотре одірвались од ворога. Люба, схопившись, поспіхом одягнула, що було під рукою, то й підскакувала позаду в білій сукні весільній.
А ще перший день по весіллі запам'ятався Любі розкішним подарунком.
Давно просила Дем'яна дістати їй карабін, бо нападуть німці на кухню — не черпаком же од них одбиватись! Люба мріяла мати хоч якусь зброю, бо яка з неї, безоружної, й партизанка, але в той час зі зброєю було сутужно, розживались в основному трофейною, а німець ще міцно тримав її в руках. І от в обід, коли Люба саме розсипала по мисках-казанках паруючу страву, Дем'ян підлетів на коні просто до кухні:
— Держи!
Люба замалим черпака не впустила: автомат! Новий-новісінький "шмайсер" з прямим, як пенал, магазином.
— Мені?
— А кому ж іще!
— Ой! — спалахнула Люба, щаслива. — Ой! — Взяла автомат, притисла до грудей. Не знала, куди спершу й дивитись: на автомат чи на Дем'яна.
— Пропала каша! — сміялись партизани. — Чорт тебе, Дем'яне, з автоматом підніс! Не міг почекати, поки поїмо.
Люба так і насипала потім страву: в одній руці черпак, у другій — автомат.
Не встигла й намилуватись подарунком нежданим, як знову сутичка з німцем, що наступав на п'яти, не давав і хвилини спокою.
— Ти куди?! — закричала тітка Горпина. Бо Люба, замість того, щоб скочити на підводу, метнулася геть. В той бік, де стріляли.
— Їдьте, я зараз! — гукнула. І зникла в кущах.
Бігла неглибоким виярком, перечіпаючись об густе коріння. Той виярок і вивів Любу просто на кулемет, що строчив безугавно. Спершу подумала — наші. Тільки чому вони стріляють в наш бік? Розгледіла рогаті шоломи й чужі, мишачого кольору мундири.
Німці!
Пропала!.. Уб'ють!
Перелякана, впала на землю. А вони в її бік навіть не глянули, продовжували смалить з кулемета. І тоді Люба згадала про подарунок, що дивом не випав із рук. Звела автомат, прицілилась і майже впритул розстріляла обох кулеметників.
Кулемет захлинувсь на півчерзі, а Люба ще довго лежала, оглушена тим, що зробила: ніколи не думала, що так легко можна вбити людину. Німці лежали як приспані.
— Спекла? — дивувався Дем'ян. — Ну, ти, мать, даєш!
Після першої ж ночі став звать її матір'ю.
А коли Люба завагітніла, одібрав автомат.
VII
— Ти в мене двожильна, — сказав їй якось згодом Дем'ян.
А де ж їй не бути двожильною? Де не бути двожильною, коли на її слабкі, як у підлітка, плечі звалилося стільки, що й здоровий дядько не витримав би!
Дем'ян день і ніч пропадав на заводі, де з нічого, на голому місці, з усього світу по гайці намагалися зібрати хоч кілька верстатів. Відступаючи, німці так обідрали цей єдиний у райцентрі завод, так його підчистили й вимели, що лишилися тільки голі стіни та, як решето, дах і більше нічого. Тож Дем'ян і мотався по всьому району, правдами й неправдами збираючи все, що тільки могло згодитись, і не раз, натомлений, чорний, з синцями попід очима, скаржився Любі:
— Який ворог директором мене і поставив?
Прийшов того дня гордий, як півень, закричав ще з порога: "Мать, став пляшку на стіл — обмивати директора!" А тепер з серцем допитувався:
— Ти не знаєш, навіщо я підірвав отой ешелон? Голову мені, розсучому синові, треба було одкрутити! — Дем'ян найчастіше згадував ешелон, звалений у сорок третьому разом з мостом у річку. Там верстати були — хоч облизуй! — Ех, не думали ми тоді, що хазяйнувать доведеться.
— То й що б ти робив, аби думав? — пробувала втішити Люба. — Однаково треба було підривати.
— В ліс вивезти. В ліс! Підібрати і всі до одного до лісу! Вони мені ціле життя будуть снитись!
Дем'ян день і ніч ставив на ноги завод, а на Любу звалилося все домашнє хазяйство.
З партизанської зарплати, що їм сплатили по визволенні, на околиці містечка купили садибу — треба ж було десь мати притулок.
Сорок соток городу, що збігав аж до лугу, кілька старих яблунь і груш і зовсім уже ветха, на одну-єдину кімнату халупа під чорною стріхою. Двоє нужденних віконець, обідрані стіни й стеля, лава, стіл та ще піл, на якому спали покотом хазяїни доісторичної цієї споруди, і велика піч на півхати, яка не так гріла, як жерла дрова. Але й ця халупа після партизанських землянок, а то й куренів, наспіх зведених, здалася їм раєм, і перший місяць Люба тільки й знала, що обдирала та шмарувала, мила та мазала, поки невелика кімната вдячно засяяла до неї білими стінами, чистими вікнами, жовтими дошками стола, лави і полу. Люба не заспокоїлась, поки не побілила хату й зовні і призьбу відбила червоною охрою, і доти гризла Дем'яна, який прибігав лише переспати, доти приставала до нього, доки він знайшов двох дядьків, які й перекрили дах.
Але й цього було мало Любі: розвішала материні рушники по всіх стінах (ось коли вони їй знадобились!), дістала кілька подушок та ряден на піл (майже місяць спали на шинелях, плащ-наметом вкриваючись), скатертину на стіл, ще й на долівку доріжку, на вікна білі фіранки. Люба не могла натішитись прибраною хатою, а тут іще Дем'ян похвалився, що замовив місцевому художникові килим на стіну, і знайшов-таки час привести художника, який обміряв ту стіну вздовж і впоперек, пообіцявши за кілька тижнів і впоратись. Любі дуже хотілось, щоб на тому килимі було озеро, й лебеді, й зелені дерева, і небо блакитне, ще й сонце, а внизу щоб зеленіла трава і цвіли квіти, але Дем'ян не признавався, що буде на килимі, Дем'ян усміхавсь загадково: "Побачиш, мать, побачиш. Принесу, отоді й роздивишся". І таки справді приніс — величезний сувій брезентовий і коли розгорнув той брезент, Люба оніміла з великого дива. Бо не квіти, не озеро, не дерева, не сонце, не лебеді побачила на тому килимові, а недавню війну: літаки, танки, гармати, кораблі та "катюші" і розсипані густо фігурки людей. Все те пливло, мчало, бігло, летіло, стріляючи, тонуло у вибухах, а праворуч був намальований висаджений міст, й ешелон, що падав у воду, і якийсь командир на коні, що, вимахуючи шаблюкою, піднімав партизан у атаку.
— Впізнаєш? — спитав гордо Дем'ян.
— Невже ти?
— А що, не схожий?
— Кінь мовби схожий...
— Кінь! Кінь! Що ти розумієш в цьому!.. Принеси молотка! — І, сердитий, поліз вішати килим на стіну.
В ньому ще кипіла війна.