Той доповів у волость, і справою зайнялася повітова прокуратура. Першим згребли Вакуляка, потім усю решту. У Конона при обшуку вилучили сімдесят дві золоті монети. Звідки у голодранця золото? На відміну від Вакуляка і Гаврилюка, які були із заможних, Конон не мав нічого, окрім розбитої халупи і змалку батракував. Посіпаки без труда вмовили його взяти всю вину на себе, пообіцявши носити до в'язниці харчі і гроші. Отже, на суді Конон щиросердно "зізнався" в тому, що на розбій ходив одноосібно, і навіть наочно показав, у який саме спосіб він вбивав Прокопа і придушив Софію. Щодо вишиваного комірця, пояснив, що живуча бабця, пручаючись, відірвала його, коли він ухопив мішечок із золотом на її шиї. Ну, а ту вишиванку він, начебто напередодні позичив у Тофана Вакуляка. Суддя запитав:
— А чи було відомо обвинуваченому Вакуляку, куди саме ти зібрався у тій сорочці?
— Ні. Я йому збрехав, що йду до дівок зі Шляхової. Там якраз відбувалося весілля.
Оскільки злодійство сталося вночі на самому краю села, то жодних свідків не знайшлося. Зрештою, з трьох спільників засудили лише Конона: дали розбійнику десять років тюрми з відбуванням у Лук'янівській в'язниці. З роками трагічна подія потроху забулася, але перегодя отримала продовження, яке знову пов'язалося з родиною Шелестовичів, яке торкнулося другої доньки — Ониськи.
Розділ IV. Батьки. Іванівська ткаля
Якщо хтось думає, що пролетарська революція 1917 року в Росії розпочалася з перевороту в Петербурзі, він помиляється. Насправді першими збунтувалися ткачі міста Іваново-Вознесенськ Костромської губернії. Створений ними Центральний Страйковий комітет підбурив робітників округи на загальний страйк. На Металозавод до Вічуги прибув уповноважений "Центростачки", колишній фабричний робочий Захар Прищепкін.
На мітинг робітники сходилися як на свято. Йшли цілими родинами, з дружинами і дітьми. Геннадій Єрмаков явився у своєму весільному костюмі, поголений і з підстриженими вусами. З собою привів семирічну Тоську — дитину не по літах допитливу. На Металозавод, завантажений військовими замовленнями, Геннадій влаштувався після того, як зупинився тестів млин: люди зовсім перестали сіяти хліб. Його приставили обслуговувати токарні верстати, що через відсутність кадрових робочих, призваних на фронт, часто ламалися. Здібний до будь-якої техніки Єрмаков прудко освоївся на новому місці і став незамінним. Проте заробітну плату він, як і решта, отримував невчасно і не в повному обсязі. Богомольна Нюра заспокоювала чоловіка: "Грех-то нам роптать: всё ж мы толику землицы приберегли. Другие, вона, совсем без хлеба сидят. Бог послал нам испытание, Бог нас и сохранит. Лишь бы корова не померла".
На масивний, застелений зеленим сукном стіл, витягнутий із директорського кабінету, вдерся кремезний матрос, в якому Геннадій упізнав колишнього приятеля Захара Прищепкіна. Захар розхристав бушлат, здійняв до неба свою скалічену на фабриці правицю і щомоці заволав:
"Товарищи! Три года назад, в угоду алчной к наживе буржуазии, был зажжён мировой пожар войны. Дети труда, рабочие и крестьяне, были оторваны от станков и сохи и брошены в братоубийственную бойню, несущую слёзы и разорение одним, наживу и обогащение другим. Над страной нависли чёрные тучи. Голод стучится в двери бедняков — рабочих и крестьян. И вот рабочие нашей области, истомлённые тяжёлой работой, дружно поднимают свой голос и требуют от фабрикантов улучшения условий труда. Дети нужды идут добывать себе лучшую долю: повышенную заработную плату; улучшенные жилищные, санитарно-гигиенические, и технические условия. Капиталисты до сего времени платят рабочим слишком мало, так мало, что этого заработка не хватает даже на хлеб. Мы требуем только то, без чего человек не живёт, а бьётся как рыба об лёд".
Геннадій здивовано вдивлявся в колишнього приятеля, який на флоті не служив, а вирядився матросом. Останні два роки взагалі відбував у в'язниці за побиття шинкаря, що не відпустив йому на слово. Проте маузер на боці, значить — революціонер!
"Бросай работу и присоединяйся к всеобщей стачке!" — Захар махнув кулаком у бік контори.
Стовпище підтримало заклик палким гулом, а коли заспокоїлось, один токар, ні з того ні з сього, запитав:
— "Ответь мне, товарищ, а кто шкивы точить будить, ежели, допустим, мы — токаря, бастовать уйдём?
— Какие еще, твою мать, шкивы?
— Приводные. К ткацким станкам, на которых наши бабы хлеб детям зарабатывают.
— Да на чёрта нам твои шкивы! Пойдём и отберём хлеб у буржуев с помещиками!
— Ну, нынче отберём, съядим, а назавтра — што? — не стримався Геннадій.
— "А ты, Генка, твою мать, бля..., гляжу — провокатор, однако. Ишь ты, рабочая аристократия! Знай: кто не с нами, тот — враг. Я те говорю: стачка — это оружие пролетариата. Сперва добьёмся своих требований. А не пойдут фабриканты нам навстречу, в Питере большевики революцию готовят. Возьмём власть в свои руки и всех — под ноготь! Я не посмотрю, что ты друг: вмиг, бля.., на Соловки определю".
Активісти розповсюдили серед робітників друковане "Звернення Центростачки". В ньому викладалися вимоги щодо прожиткового мінімуму: чорного хліба два фунти на день, м'яса три чверті фунта, яєць — два штуки, цукру, круп, картоплі, олії, взуття, одягу, тютюну, засобів гігієни і культурних потреб, — усього на сім карбованців п'ятдесят три копійки на їдця. "Стало быть, вдвое больше, чем нынче. Хорошо бы так, да откуда же оно возьмётся, ежели никто работать не будет?" — дивувався Геннадій, шукаючи очами доньку. У такий бурливий і збуджений натовп Тоська потрапила вперше. Несподівана, незрозуміла радість охопила її дитячу душу, і вона, разом з іншими дітьми, весело товклася по фабричному двору.
Революцію народ зустрів із надією: нехай буде, що буде, аби не так, як є. Але царя скинули, а умови праці на фабриках залишилися нестерпними. Приміщення, як не мали вентиляції, так і не мають. У повітрі носився шкідливий пил; в фарбувальних чанах від вапна і купоросу утворювався товстий шар осаду, при видаленні якого робочі повсякчас отруювалися. Підлога у фарбувальнях через відсутність стоків просякла кубовими відходами і "з'їдала" взуття. Приміщеннями, спричиняючи ревматизм, гуляли протяги. Машинні частини, що оберталися, не мали захисного огороджування і нерідко трощили руки робочим, що совались поміж верстатами. Одне заспокоювало робочий клас: після страйку фабриканти трішечки збільшили платню.
Через загальний безлад початкова школа у Хохлові відкрилася, коли Тоні Єрмаковій сповнилося дев'ять років. Завдяки матусі, яка навчила доцю читати і писати, в школі вона почувалася впевнено: старанно виводила букви, розв'язувала каверзні задачки і з першого дня стала відмінницею. Закінчивши за три роки чотирирічку, Тоня перейшла до Радянської Трудової школи у Вічузі. Тут, у семирічці, вона приохотилася до книжок; захопилася Пушкіним, а поему "Руслан і Людмила" вивчила напам'ять. Домашньою роботою їй не докучали, і єдиним її клопотом став меншенький братик Павлик. А коли він підріс, на світ з'явилася сестричка Санька, і Тоня з задоволенням опікувалась ними. Вона читала їм казки про Червону Шапочку, про Колобка, про вовка і семеро козлят, і малюки призвичаїлися не засинати без її казки. У шостому класі Тоню прийняли в піонери і, як повну відмінницю, призначили головою Ради дружини. До доручення Тоня поставилася сумлінно: склала план роботи, регулярно проводила збори і урочисті лінійки. Бути піонером було почесно, хоча матуся насправді переживала, що донька зовсім не відвідує церкви.
За три версти від Хохлова, як іти до Вічуги, розташувалося старовинне село Хреново. Там, у церковній сторожці, що при храмі Покрови Пресвятої Богородиці, здавна існувала церковно-приходська школа. Коли ж опікуном школи став фабрикант Іван Конорєв, він на власний кошт збудував окремий будинок, де вміщалося до шістдесяти учнів. Згодом до нього прибудували ще одне цегляне приміщення, в якому відкрили церковну семінарію. Радянська влада її закрила і перетворила на Вічугський педагогічний технікум, до якого, закінчивши семирічку, Тоня Єрмакова поступила вчитися на педагога. За минулих часів у закладі накопичилася багатюща бібліотека, і її захоплення книжками отримало безмежні можливості. Особливо вона захопилася поезією; безліч віршів вивчила напам'ять, ще й навчилася сама їх складати. Подружки заздрили відмінниці: "Почему это все преподаватели так расхваливают Єрмакову? Только её и видят! Награждают почём зря. А она выпирается впереди всех и строит из себя самую умную!"
Тож, коли Тоню приймали до комсомолу, Надя Архипова, найкраща товаришка, їй докорила: "Не правильно так отрываться от коллектива"!
Але та не розгубилася: "В советской школе воспитание чувства коллективизма должно сочетаться со всесторонним развитием личности" — чим заслужила схвальний кивок завідувача учбовою частиною.
Закінчивши технікум, Тоня пішла працювати до початкової школи у селі Ломово: спершу вчителькою, а невдовзі — завідувачкою. За два роки вона взірцево налагодила навчальний процес і позакласну роботу. Ломівські школярі славилися у районі кращими знаннями, перемагали в оглядах художньої самодіяльності і спортивних змаганнях. Досягнення молодої директорки помітило начальство і забрало до районного відділу освіти керівником методичної ради.
Молодь зачарувалася комуністичними віруваннями. Молодь не хотіла наслідувати батьків і жити в темноті і злиднях. Яка до біса благодать у Царстві Божому після смерті, якщо можна жити ситно і весело прямо зараз? Свобода, рівність і братерство — ось вони, прямо зараз! Правильно повчають більшовики: усе зло від багатства. Багатство — джерело несправедливості, тому вони розподілятимуть усе порівну. Треба лише сумлінно вчитися, ретельно працювати і повсякчас підвищувати свій морально-політичний рівень. Якщо знадобиться, проявимо терпіння, затягнемо паски, але залишимось несхитними. Звісно, якийсь час прийдеться миритися з бідністю; проте, зрештою, працюватимемо в міру сил і бажання, а отримуватимемо всього й досхочу.