Поштовхом до розмови було чиєсь повідомлення про поганий стан здоров'я Варели після арешту. Намагалися додзвонитися до нього на квартиру — ніхто не відповідав.
— Це триватиме з місяць, — кинув Хорхе, товариш Хорхе, секретар Товариства, давній друг Альфредо. — Кілька тижнів, поки відійде.
— А що?..
— Не перший випадок, — попередив моє запитання Хорхе. І додав: — Вам, напевне, дивно, а для нас це звичайне. Коли знімали фільм "Течуть каламутні води", Альфредо так само сидів у в'язниці. Потім ще...
— "Краще бути арештантом, ніж закріпаченим вільно", — процитував Олександр Ліщинський, водій таксі й організатор україно-білорусько-латиського видання "Рідного краю", газети прогресивної еміграції.
— Чиї це слова?
— Армандо Техада Гомеса, нашого поета і прозаїка.
— Армандо має зайти, — сказав Хорхе. — Він, як і Альфредо, активіст нашого Товариства.
Я сказав, що читав його вірші в "Иностранной литературе", що це хороші вірші, перейняті уболіванням за долю народу, в них багато ліризму, іронії та гніву, і саме цим вони близькі поезії Шевченка, Маяковського, Блока....
— І ще, знаєте, — додав Хорхе, — є у вас на Україні чудовий поет... Пабло Тичина. Вони чимось схожі...
Свого часу товариш Хорхе побував у Радянському Союзі, на Україні, познайомився з рядом наших митців і тепер принагідно згадував то Гончара, то Стельмаха, то ще когось, з ким довелося працювати на різних форумах борців за мир.
Говорили, звісно, і про латино-американську літературу, її найвідоміших представників, про те, що твори, наприклад, Маркеса чи Карпентьєра в нашій країні дуже популярні.
— У вас прекрасний читач, — сказав Хорхе. — Я пересвідчився. В книжкових магазинах, у бібліотеках черги. Цього нема ніде, повірте.
Коли зустрічаються люди різних країн, континентів, перше, що їх здружує, — культура. На допомогу приходять книги, співаки, актори, спортсмени. Мистецтво єднає народи. В цьому його давня заслуга і давнє покликання.
Гомес того разу так і не прийшов.
— Я постараюсь виправитись, — сміючись, сказав він за кілька днів, коли з ініціативи Товариства ми вибралися на прогулянку по Ріо де Ла-Платі.
День видався сонячний, попередня поїздка по місту, ознайомлення з його мальовничими місцями, куточками, пам'ятками налаштовували на веселий лад, і ми співали традиційну "Катюшу", що вийшла аж сюди, на круті береги Атлантики, милувалися квітуванням дачних садочків та палісадників уздовж річки, її численними острівцями (як у нас під Києвом на Дніпрі), гарненькими котеджиками на відвойованих у великої води крихітних ділянках землі... А Армандо сміявся, йому було на диво радісно. Невтримний, рвійний, з добрим голосом і ще кращим умінням володіти ним, віртуозний гітарист, він запалював веселістю, оптимізмом... Чомусь подумалося, що добре було б зустрітися з цим чоловіком десь у наших краях, серед наших людей, — скільки б він мав там прихильників, шанувальників, друзів!
Сказав йому про це. Армандо зразу ж відказав.
— Ні, спочатку до мене, на мою батьківщину, в Мендосу. Там, до речі, багато українців. Вирощують пшеницю і виноград. І пісень гарних співають. —— Він говорив швидко, весь час зиркаючи на тлумача — мовляв, чи встигає, чи все передає гостеві.
Островів меншало. Ла-Плата розливалася неозоро, в туманній імлі тонули її береги. На рейді замаячили силуети військових кораблів — Армандо враз примовк, довго дивився в той бік, аж поки наш катер не розвернувся.
Місто Мар дель Плата. На двісті тисяч мешканців — три а то й більше мільйонів курортників, казино на 39 тисяч місць; індустрія туризму; багаті вілли...
Шпаркий вітер з Атлантики студить розпашіле скалля, дихає спекою, запахами бананових островів, далекої Африки, На проспекті Колон густо цвітуть липи, трохи вище — гігантські сосни... І квіти — нагідки, настурції... Я вже вкотре згадую їх, ці невибагливі квіточки, тому що вони нагадують мені дитинство, матір, яка так шанувала їх і стільки, бувало, насівала, що од них аж рябіло на вгороді, при хаті. Не сподівався зустріти їх у такій далечіні й такій кількості та буйній красі.
Місто без театрів — їх заміняють злачні місця, казино, телебачення. Демонструється "Велика Вітчизняна війна", дубльована по-іспанськи і з титрами. На диво, без купюр. У чи не єдиному кінотеатрі йде наш фільм "Москва сльозам не вірить"... Взагалі тут засилля телефільмів пригодницьких — про боротьбу з індіанцями, тобто за освоєння цих земель. На кожному кроці смерть, вбивства, ґвалтування... І героїзм завойовників. Вам можуть навіть показати (і не без гордості) місця, де колись мешкали аборигени. Ось лагуна дель Лоспадрес (лагуна батьків). Чимале озеро, лісочки, поля. Колишнього ні сліду, жодної згадки. Ресторан, стоянка авто, різні служби... Цивілізація довела свою перевагу.
Благословенна мить вертання додому! Голова аж пухне од вражень, розмов, згадок. Стільки нових знайомих, друзів, а ти ждеш не діждешся хвилини, коли літак відірветься од злітної смуги і через моря-океани, гірські кряжі й пустелі понесе тебе на дужих сталевих крилах до отчого дому. Колись, малим, навчений батьками, їхніми піснями, казками й легендами, ти, проводжаючи очима легкий гусячий клин в осінньому небі, задерши голову, кричав: "Гуси, гуси, гусенята, візьміть мене на крилята!.. " Куди рвався, прагнув, линув? Не знав, одначе поглядом вів гелготливу вервечку, і заздрив їй, і хотів з нею... Нині ж — додому, туди, де на споришевім подвір'ї твій невидимий слід. І слід батьків, дідів, прадідів. Що сиділи на призьбах, на колодках, творили оті диво-казки, зовсім не сподіваючись на їх ореальнення, на те, що ти, одержимий їхньою гадкою, візьмеш та й полетиш колись на край світу, і побачиш там, і зустрінеш там таких же людей, з точнісінько такими ж клопотами. Тільки ж, як повернешся, жаль тобі буде, жаль, що не побачиш уже батька-матері, не розкажеш їм тої справжньої казки, не прокричиш услід гусям-гусенятам... Що на одну людську мрію стало в житті менше, бо вже тих крил-крилят народилося-наробилося стільки, що шумить од їхнього шуму, гуде од їхнього гулу, гримить од їхнього грому...
...Я люблю тебе,
Тільки тебе.
Чи здійсниться наше щастя —
Як ми його задумали?
Це співає Басіліо, хлопець із амазонської сельви. Погляд його — вгору, до сонця, що пробивається крізь гущину тропіків, голос його сумовитий, але хочеться, хочеться вірити, що й ця одвічна людська мрія про задумане щастя здійсниться, збудеться, стане реальною, як здійснилося їх багато на цьому світі.
Ліма — Буенос-Айрес — Київ.