І тепер, уклавши на плече, вона несла її, як прапор…
Максим її знав. Це ж була баба Хациха! Найстатечніша, найтихіша й найпобожніша на всій 9-й сотні людина. Вона була з тих, що нікому не сміли сказати й "брешеш", і навіть ніхто не чув, щоб вона будь-коли сварилась. Скільки її знали, вона заробляла по людях — то копала, то полола, то дітей няньчила, то мертвих на той світ споряджала. Знаменита вона була тим, що не пропускала жодної служби Божої, не забувала жодних церковних свят, не минала жодних похорон чи хрестин, де скрізь охочекомонно приносила свої руки й силу на допомогу й не домагалась винагороди. Десь пройшли революції, але то не зачепило Хацихи й нічого для неї не змінило. Вона працювала — все життя, не розгинаючись. І то було, здається, нормально, що вона нічого не мала та що її ім'я було синонімом "злидарки", бо вона жила для інших. Вона була бідаком, що все пожертвував для ближніх своїх. І люди, що в своїй природній жорстокості не любили жебраків і злиднів, Хациху все ж таки жаліли.
Максим дивився, як старенька Хациха, що доживала, либонь, восьмий десяток, зігнувшись, тріюмфально марширувала з мітлою, і не міг вийти з дива. Хациха під кінець віку — випряглася! І тепер-от іде вулицею серед білого дня з заграбованою мітлою... Щось сталося, щось десь безнадійно розсипалося на порох... А вона йде статечно й гордо, йде діловито, з почуттям власної сили й правоти і — з чистим серцем. Доказом цього є те, як вона тримає мітлу: вона несе її, як прапор!..
Бабуся саме порівнялася з руїнами собору, коли вгорі зарокотало знайомим рокотом: два "месершмідти" заходили на бомбардування. Якраз над собором. Починали пікірувати.
— Бабо Хадихо! Тікайте!! Сюди! Швидше!.. — крикнув Максим.
Та бабуся байдуже махнула рукою, глянула вгору, перехрестилась і упевнено тюпала собі далі.
Струм повітря збив Максима з ніг... Коли по короткому часі він виступав із-за тяжких брил церковної руїни, з-за перекинутого Авраама й Ісаака, ніякої Хацихи на вулиці вже не було. Стояв чобіт (саме стояв, а не лежав — у багнюці заглиблений), і біля нього валялась... мітла!.. А посеред вулиці, серед заболоченого мокрого снігу диміла чорна воронка. Від бабусі нічого не лишилося, неначе її взято було живою до пекла, за гріхи... за мітлу!..
Максим підійшов до чобота, мимохіть здійняв шапку, постояв хвилину... І надів шапку знову, задумливо... "Чобіт був занадто великий і тому так легко спав із старечої ноги, взутої набосоніж", — майнуло в голові не до речі.
Стояв і слухав, як хтось у нім плакав, хтось ридав тяжкими, кам'яними сльозами. І пригадався йому янгол... Здавалося, він стояв тут, невидимий, над тим чоботом, виконуючи божеське доручення на цій землі... Мармуровий холодний янгол, найпечальніший образ його дитинства — там, на надгробнім пам'ятнику на соборному цвинтарі. Це він десь там плаче — мармуровий янгол у мармуровій печалі, ніжний, лагідний і холодний, невтішний у безмежній своїй скорботі над серцем людським, оберненим у пустирище. Неземний, потойбічний, але повергнутий на землю й міцно до тієї землі прикутий, примурований, вкопаний в неї разом із тяжким п'єдесталом і... пообписуваний кругом хімічними олівцями. То закохані повписували свої імена й сентенції на білому мармурі, позаписували своє божевілля, свій шал любовний, і то п'яниці й циніки теж позаписували свою глупоту на мармуровій скорботі й ніжності, на білому янголі, повергнутому з іншого світу отак просто на цвинтар, у болото-Янгол плаче, затиснувши руки між коліна, а біля нього гуляють і будуть, може, ще гуляти байдужі люди, а над ним шумлять сосни, а на соснах цілуються горлиці... І тим пекучішими видаються сльози, коли плаче безнадійно закам'яніла чиясь, велика, зі скутими крилами, геть у прах повергнута людська, і вона ж і божеська, душа... Це завжди вражало Максимове серце, коли він відвідував на соборному цвинтарі того янгола мармурового, що тепер увижався йому надгробним пам'ятником його власного дитинства...
Хацихи мов і не було. "За мітлу!" Хтось у нім сміявся вже диявольським сміхом: "Це ж і світ увесь кривавиться якраз чи не за таку ж саму ідею?.."
Вітер. Холодний, колючий, мокрий. І сморід піроксиліну. І запах крові всуміш із запахом горілого ганчір'я. І туга, мов мряка туманна, над розбомбленим містом.
"Гм... Чого ж той дивак не йде?!"
Максим постояв задумливо. А тоді піддав понуро мітлу ногою, збив її геть у смердючий кратер бомбової вирви й пішов знову на руїни собору — поніс своє серце туди, до приреченого ягнятка...
Соломон прийшов, мов із хреста знятий, зовсім розгублений і зовсім тверезий.
В нього все тіпалось — плечі, коліна й щелепи. А очі... Власне, по очах і було видно все сум'яття, весь справжній хаос його душі.
Зігнувшись у три погибелі й тремтячи, Соломон сів на брилу над Авраамом та Ісааком і почав крутити цигарку, розсипаючи махорку. Максим став насупроти нього й так стояв, заклавши руки в кишені свого обстрьопаного пальта. Дивився й чекав.
Соломон марно намагався опанувати собою й цигаркою. Та нарешті він таки закурив, глибоко, жадібно затягся й випустив хмару диму, закутавши тією хмарою свою голову. Зітхнув.
— Ну?.. — промовив мляво Максим.
— Що? — прохрипів Соломон.
— Принесли?
Мовчанка, а потім:
— Я вас не розумію, сеньйоре! (Крива посмішка).
— Обіцяне, професоре!
— А саме?..
— От такої!.. — Максим скептично свиснув і так само скептично-насмішкувато промовив: — Рятунок, професоре! Ви ж обіцяли принести рятунок. "Геніяльний рятунок" для мене.
— А-а... — протяг Соломон байдужісінько, думаючи про своє. — Та то, знаєте... то я був п'яний...
— А тепер?
— А тепер я абсолютно тверезий. — Враз стрепенувся: — І я приніс вам краще! Я таки приніс справжнісінький рятунок. Справжній! Я приніс думку! (Аж захлинувся — не то від диму, не то від внутрішнього збудження). Розумієте? Нарешті вірну думку! Нову думку, друже мій! І ось... Так, це і є вірний рятунок... для сильних духом.
Соломон уже крутив другу цигарку, хоч перша лежала збоку на камені й диміла, забута. Якийсь чудний і недоречний, незвичайний був він тепер. Максим стояв насупроти нього, розставивши ноги, й мовчав, дивився десь понад головою. А далі промовив тихо:
— Ви ж чудово знаєте, професоре, що ні одна з ваших думок, висловлених за все життя, нових і найновіших, таких, і сяких, і ще інших, нікого й ні від чого не врятувала. І вас самих також, у чому ви, здається, й переконуєтесь.
— Е! — стрепенувся Соломон. — Ця думка — це щось інше. Це квінтесенція! Це резюме. Це все. Все! Генеральний хід, найрішучіший акорд.
— Ну, гаразд... — Максим зітхнув і, не міняючи пози, мовчки постояв, а потім по короткій павзі докінчив тихо: — Гаразд. То давайте вашу думку.
Павза. Потім, замість безапеляційно й з фальшивим патосом та апльомбом забасити, як завжди, Соломон якось знітився, втяг голову в плечі, заклав руки в кишені і, про-стягши ноги, мовчки вперся поглядом на свої діряві черевики. І, так дивлячись, несподівано тихо, надломано й тягуче
так прошепотів:
— Чи варто жити?.. От питання...
— Дійсно, — посміхнувся Максим. — "Бути чи не бути?!" Риторичне питання, професоре, чисто семінаристське.
Соломон знову стрепенувся весь. Захвилювався. Аж пальцями хруснув. А тоді враз заговорив гаряче, захлинаючись і зриваючись із тону, Максим його рішуче не впізнавав.
А Соломон вів, як на сповіді:
— Слухайте, друже мій!.. Ви не знаєте... А я вже ось місяці не сплю, втратив сон і спокій... Ви бачили — я заливався горілкою, як швець... Це все тому... Але це не допомагало. А надто останні дні. А надто останні години!.. Це семінаристське питання, кажете?.. Так. Але ж це те прокляте "вічне питання"!.. І його легко подумати головою, але от треба відчути серцем...
— У цій усій проклятій свистоплясці, в цій грандіозній аварії всіх і вся, в цім оголенні безглуздої порожнечі, в цій, нарешті, переоцінці всіх вартостей і самої людини вогнем і залізом — це вічне прокляте питання стало, як стовп, і стояло передо мною, доки я його не вирішив. Так, доки я його не вирішив!.. Друже мій! Я вам казав про порятунок. Тут він і лежить. Радикальний вихід із усього цього ідіотизму, із глухого кута, в якому опинився — ха-ха! не опинився, а в ньому товчеться відвіку — весь світ. Так-так! Все брехня. Безмежна забріханість! І чого над тим усім уболівати, тремтіти, страждати! Нам дано ідіотський шматок м'язів і нервів, що зветься серце, щоб тліти ним, і боліти, й мучитись. Удавати з себе "богочоловіка", "царя всесвіту". І в цьому все нещастя. А тим часом — це все дурниця! Фікція. Самоомана комах, які навчилися блудити розумом... Ха-ха-ха! Гляньте!.. Та хіба ви не бачите? Що воно таке — оте все, що рухається нині по плянеті, як коливання води, — туп^, уніфіковане, сіре, перехняблюючи землю туди й сюди? Що то є, що хилитається в цій усій фантасмагорії, змушуючи світ здригатися в корчах?!.
— Туманність! А ми кажемо, що це ми. Ні, брат. Хіба ви не бачите, що ми — це тільки уніфікована туманність. Іграшка... У всесвіті від віків іде космічне змагання космічних чисел, космічних величин. І зараз теж от... Усе це — холодне, бездушне змагання бездушних, але велетенських чисел. Космічних чисел. І от у цьому змаганні чисел ми є ніщо, нікчемний пил. Ми — люди взагалі, і ми з вами зокрема, Максе! В макрокосмі ми є абсолютний мікроскопічний нуль... Ми не можемо протистояти знищенню й обертанню всього в пил. І ми обертаємося в пил... Але пощо обертатися в пил з муками, коли можна без?.. Раціоналізувати!.. Бодай тут єдино розумно використати свою волю!.. Га?!.
Сказавши "га?", Соломон відсапнувся, але, не чекаючи відповіді, рухнув далі — мовби котився з гори:
— В пил!.. І все... Ха-ха! "Душа"... "Ідея"... "Пориви"... "Людкна-Бог"... "Любов"... Ха-ха-ха! Я вже сказав: блеф!! Ідіотизм. Людське "я"? Де?! Га-га-га! Чи людина щось може? Людина нічого не може. Як не може нічого пісок великих пустель. Лише як підніметься самум — пісок рухається стіною, й засипає геть усе, і засипає сам себе. Безвільний пісок... І все обертається в руїни. І насамперед у руїнах рипить пісок!.. Пісок, брат!.. Найбільша сила, яку я визнаю, це сліпий інстинкт руїни, який сидить у кожній такій піщині, — це сліпий, стихійний, непереможний рух до смерти...