Місис Роджерс, гарненька удовиця, повернулася з подорожі вночі два тижні тому. її речі зосталися нерозпаковані. Кімната була в порядку.
Допитувано негра, швайцара будинку, коли знайшли французького ключа, на якому були сліди чогось, що скидалось на кров. Хеміки аналізують попіл, знайдений у кімнаті, тимчасом брат місис Роджерс, Воллес Мк' Дауел, клопочеться, щоб сестру його визнали юридично за вмерлу. Він уживає заходів, щоб опіку над її майном — коло 25.000 долярів — доручено йому…
… одночасно на курорті Бойлінґ Спрінґс (Кип'ячі Води), кажуть, перебувала женщина, що всіма ознаками була схожа на місис Роджерс. Діставши на пошті чека на 2.500 долярів, вона виїхала з Бойлінґ Спрінґсу".
Можливо, що хеміки з'ясують склад попелу, виваленого з коміну місис Роджерс, гарненької молодої удовиці, й тоді врятується негр-швайцар, винний у тому, що десь знайшли французького ключа з слідами чогось, що поліція покищо вважає за кров. Але й імовірніше, що місис Роджерс десь знайдеться без ніяких драм і трагедій, виконавши своє життєве завдання дати Washington Post сенсаційну колонку.
Втім, укидання молодих жінок у піч практикується в Штатах.
"Вкинув дівчину у піч, каже дезертир".
"Сан-Антоніо. Техас. Хоча урядовці не ймуть віри його словам, Джемс Келлі, ймовірно дезертир з армії Сполучених Штатів, був учора посаджений на основі його свідчення, що це він укинув Елфріду Кнаак, книжкову аґентку і студентку факультету психології, у піч в іллінойському поліцайському районі..."
Елфріда Кнаак, книжкова агентка і студентка факультету психології, умерла від ран. Нач. Району де це сталося, звільнено з посади. Та рештка колонки заповнена міркуваннями й звістками на тему, що чи є Джемс Келлі справді дезертир, чи ні. Почувається, що коли він дійсно дезертир, то нічого дивного в його вчинках немає. Чи він укинув дівчину в піч, чи він (з невідомих міркувань) бреше, однаково його аморальність знаходить собі цілковите й адекватне пояснення в тому, що він дезертир.
Окрім цих убивств, є ще ціла серія "commonplace murders" (звичайних собі убивств), самогубств, автомобільних катастроф, смертей від газу, затоплених пароплавів і інших подій з смертельними результатами. Американська газета, бодай офіціоз, на всі сто користується з того факту, що люди, яких ще не вбили, з насолодою читають про те, як уже вбито інших. Чи це є почуття того самого порядку, що й свідомість тепла і затишку у читача славнозвісних різдвяних оповідань про замерзлого хлопчика, чи може люди мають насолоду з убивств саме тому, що вбивства заборонені законом, але така насолода існує і американська газета за два центи дає читачеві не менше як на два доляри цієї розкоші.
Автомобільні інциденти особливо цікаві тим, що вони зв'язуються з "сухим законом" — забороною спирту. Відоме діло, в Америці дуже багато автомобілів. У цій же Washington Post пропонують цілком справний, новий "Форд" тільки позаторішньої моделі за сорок п'ять долярів. Людина, що живе в Н'ю-Йорку і що користувалася автомобілем чотири роки, опиняється в дуже незручному становищі. Продати такий автомобіль (коли він дешевої марки) не можна: його ніхто не купить. Подарувати його нікому — його ніхто не візьме, навіть негр-швайцар. Тимчасом він забирає багато дорогоцінного місця.
І от такий громадянин вивозить свій автомобіль за місто, виходить із нього, немов хоче купити сигарет і пускається тікати по-під тинням назад додому, покинувши автомобіля на дорозі. Російські емігранти знімуть з такої машини більш-менш цінні трубки і продаватимуть їх за копійку у ремонтних рундучках, саму ж машину хтось звалить з дороги і вона там догниватиме віку.
Де багато автомобілів, там багато автомобільних катастроф. На одній сторінці нашого нумеру Washington Post не менше як два десятки убитих і покалічених автомобілями і з десяток судових процесів, що з них кожен дзенькає десятком тисяч долярів.
"Жінка заперечує п'яну їзду"
"Підносячи свою неповинність у п'яній їзді, міс Мей Беатріса О'Нейл, 39 років, вчора вимагала над собою суду в судді Гуса ІІІуда в Комунікаційнім Суді. Її звільнено під заставу в 500 долярів.
Міс О'Нейл засуджено за їзду з несправним гальмом і оштрафовано на 25 долярів. Її заарештував вночі у вівторок полісмен-моторист Джон Фондал з Бюра Вуличного Руху".
Міс Беатріса якось вислизнула, а Джон Геллі сів.
"Взято 1.500 дол. Застави по шістьох обвинуваченнях".
"Джонові Дж. Геллі запропоновано внести 1.500 долярів застави. Він не вніс їх, і його посаджено в районову тюрму. Геллі заарештовано ночі у вівторок і йому поставлено обвинувачення п'яної їзди, буйної поведінки, биття вітрин, їзди без лихтарів, відсутности посвідки на їзду на авто і відсутности реєстраційної картки".
Видко, що Джон Дж. Геллі, не бувши чоловіком заможнім, сильно постраждає. Заборона алькоголю існує саме для тих, у кого немає грошей. Заможні п'ють чорно.
"Кіно-актрису заарештовано за піяцтво і лайку".
Алму Рубенс*, кіно-зірку, обвинувачується в тому, що вона була "дуже п'яна" і вживала лайливої та непристойної мови після автомобільного інциденту. Вона напалася на місис Шолвер, коли її авто, в якому був негр-шофер і служниця, налетів на авто місис Шолвер, що стояло на вулиці. Міс Рубенс вийшла з кінофабрики "дуже п'яна" і напала на місис Шолвер. Служниця міс Рубенс при цьому схопила місис Шолвер за горлянку і била її кулаками в лице".
Весь нумер повний автомобільних катастроф. Автомобілі зіткнулись один з одним, убито Трестона Камлера, фахівця в дослідженні і винищенні комуністичного руху в Америці; автобус налетів на ваговоза, котрий, ваговіз, стояв з загашеними позадніми лихтарями, убито двох, поранено п'ятнадцятьох; автомобіль Електричної Компанії покалічив міс Монгомері, 40 років; потяг міської залізниці наскочив на авто Франка Вагнера, президента Політехнічного Інституту, і Франк Ваґнер помер; і, нарешті,
"… Автомобіль ударив і знівечив Л.Г. Гофера, міського урядовця, в той момент, коли він малював на брукові пересторогу для пішоходів, щоб вони береглися від автомобілів".
Але більшість катастроф трапляються саме не через те, що забагато автомобілів, а через те що автомобілісти забагато п'ють. Через Лос-Анджелос на мехіканськім кордоні щодня переїздять сотні автомобілів у Мехіко і всі вони за день два повертаються з п'яними, як смерть, громадянами назад.
Заборонений "сухим законом" алькоголь, жахливим привидом стоїть над сучасною Америкою. Експерти оцінюють алькогольну "промисловість" у 50 мільйонів долярів річно (Associated Press). Найбільший емпоріум спирту це Детройт, але й через інші прикордонні пункти ввозиться колосальна кількість напоїв, а всередині країни існують гігантські заводи горілки, існують "нелегально". Капітал невдержно вливається в цю сферу промисловости, де існують високі ціни. Сенатори, поліцейські шефи, самі керівники й пропагандисти заборони заробляють колосальні суми на продажі спирту.
І одночасно вся газета повна боротьби з алькоголем. Як і раніше, старанно виловлюють "захалявників" (bootleggers), що приносять горілку за свій страх і риск, не платячи процентів концернам. Оштрафовують ресторатора і з ним, звичайна річ, його сімох офіціянтів. Виловлюють п'ятьох тіток, що несуть собі по флакончику на пиріг, (mince-pie) й тільки фігурують у газеті, як порушники спиртового закону. Музиканта Фредерика О. Рінкера вкидають у в'язницю на рік і штрафують на п'ятсот долярів за те, що він віз у своїм авто спирт. Завзята точиться війна проти дрібноти, що неорганізовано і індивідуально порушує "сухий закон" і цим замазують очі, щоб не так видко було організоване і масштабне порушення "сухого закону".
"Чікаго. Управління освіти, поліцай-департамент і адміністрація заборони поєднали свої зусилля, щоб винищити недозволений продаж горілки дітям шкільного віку. Кампанія почалася після того, як власник одного спиртового підприємства застрелив школяра і тепер ця кампанія поширилася на всі школи Чікаго. Поліція попереджає всіх підозрілих торгівців, щоб вони не дозволяли дітям шкільного віку грати в карти і пити в їхніх ресторанах. Учні мали горілку в своїх партах і продавали її іншим. Д-р Герман Бундезен звернувся до школярів з відозвою про шкідливість і отруйність "захалявної" горілки.
Газета по вінця напхана порушеннями законів, очевидно мусить бути повна і поліцією. Три чверти всіх колонок починаються або кінчаються поліцією. Поліція американська розмаїта і много взірна. Є спеціяльні "тверезі загони", "діямантні загони", "наркотичні загони", "авторухові загони" і іще багато всяких загонів (squads). Щодня американці інформуються про те, кого звільнено, кого знижено, кого підвищено і кого призначено в поліції. Так, ми дізнаємося, що в "наркотичному загоні" чотирьох серджентів деградовано в рядові за те, що в їхніх речах було знайдено голки для вбризкування морфію. Нічого немає тільки про те скільки спирту споживає сама поліція. Спиртова "промисловість" взагалі з поліцією в спілці і виловлюють тільки неорганізованих споживачів.
Але є ще одна велика промисловість, у якій поліція являється акціонером. Це бандитизм.
Славнозвісна чікагська вулична війна, де бандити стріляли з кулеметів, бомби, якими рвуть будинки дуже завзятих охорнців порядку, панцерні, озброєні кулеметами, ваговози, що в них транспортують гроші, доводять, що не все спокійно в найбагатшій на світі країні. Колосальна поліцейська і детективна система настановлена обороняти священну власність, кінець-кінцем сама повертається проти власности. Керівники бандитських нападів на банки – самі багатії і самі банкири. Вони сенатори. Вони судді. Вони поліцай-шефи. Їх не можна упіймати і засудити. Ловлять і засуджують тільки тих попихачів, що добувають для них же гроші. Звичайна річ, цього в газеті Washington Post не пишуть. Пишуть тільки, що "на жаль, у Н'ю-Йорку вже запанували чікагські методи бандитизму". Коли якогось багатія, землевласника і лихваря забили з револьвера, то несподівано виявляється, що багатій, землевласник і лихвар сам був членом банди, близький приятель Ела Порубаної-Морди (АІ Scarface) і що вбили його, очевидно, члени тієї банди за неакуратність у грошових розрахунках.