Думаю, що атмосфера родини, навіть чужої, більше давала для духовного росту, ніж казарми теперішніх гуртожитків або університетських кампусів. Якийсь час це була родина Різниченків.
Різниченки живуть у кінці Бикової вулиці. Далі місто вже втрачає свої контури, далі цегельня Бардаха, сад пивовара Лайера. Ще трохи на гору — і вже пахне степом. Тут прошу зупинитися. Тут Озерна Балка. Ви знаєте добре, що нема степу без балок і без байраків. Але не тільки це. У цій Озерній Балці підростав молодший реалістик, якого ми не знали. Він був тоді малий. Його звали Юрій Яновський. Він теж набирався чогось на цій чорноморській землі.
Була ще одна "квартира" в Жені Маланюка. Теж на Биковій, зовсім близько Викового цвинтаря, в родині його хрещеного батька-вчителя Кузнєцова. Невеликий будинок, так званий "парадний хід", або вхідні двері з вулиці, малюсінька "передня", ну й обов'язкова "зала" (не українізуйте, так і вимовлялося — зала). Плетені спинки віденських гнутих стільців і диванчик, теж гнутий і плетений. Взимку тут не дуже тепло. Це на горі, а з Сугаклею вітер скажений, і дрова в Єлисаветі дорогі.
І в цій родині є діти. Живе тут за тюлевими фіранками і ходить до гімназії Галя Кузнєцова, великі очі, кавказький профіль, хто з нас, юнаків, не думав про неї? Це були старомодні мрії, не сьогоднішній секс. Неясні почуття грядущих тілесних і душевних завірюх, на споді свідомості потяг, мовчазний і ще несміливий, до таємничого, могутнього вічно жіночого.
Кілька кроків від Кузнєцових, на цвинтарі, скромному, майже бідному — могила рідної сестри Тобілевичів, артистки великого сценічного чару, що вмерла молодою, Садовської-Барілотті. На скромному пам'ятнику ім'я і один рядок "Не щебече соловейко".
Крім тихої Викової, крім далекої піщаної Кущівки, цей Єлисавет-Єлисаветград мав у собі багато неповітового. Для 80 тисяч мешканців дві щоденних газети, десяток великих парових млинів, завод Ельворті з двома тисячами робітників, велику торгівлю — центр багатої округи.
Ну й тут, звичайно, напрошується наш плаксивий, заяложений трафарет: зрусифіковане українське місто. Справді — трохи чиновників, суд, адвокати, євреї-комерсанти, так би мовити, загальноросійське воно.
Але тут починається "але".
Це тут Ніщинський, учитель Духовного училища, вперше поставив свої "Вечорниці", і тоді в хорі співало багато юнкерів Єлисаветградського юнкерського училища, серед них і син Варфоломія Шевченка, приятеля Тарасового. Тут секретар повітової поліції Іван Тобілевич виріс на драматурга Карпенка-Карого. Тут виросли Кропивницький, Саксаганський, Садовський. Тут скінчив гімназію Винниченко. Тут після заслання жив і працював для людей лікар-чоловіколюбець Опанас Іванович Михалевич, член "Старої київської громади".
Маланюк не брав участи в аматорських українських виставах, він не носив вишиваної сорочки. За його часів у реальній школі не було таємних українських гуртків. Але була Україна. Вона була в традиціях українських родин. Навколо була природа, віковий хід якої так прекрасно відбивався в наших християнських святах.
Чорноморський степ підходив аж до центру цього міста, ступаючи владно через не знищені всеросійською нівеляцією околиці — Мотузянку, Балку, Забалку, Кузні, Закузнями, Чечору.
На кожному кроці, хоч ми і не помічали, виблискували прояви нашої вікової культури у психіці й щоденному побуті людей. Без організаційних форм діяла внутрішня сила яскравих людей. Оглядаючись на нашу молодість, ми вдячно згадуємо їх. Василь Іванович Харцієв, улюблений учень Потебні був директором однієї з комерційних шкіл, людина глибокої культури. Федос Сафонович Козачинський, вихованець петербурзької Академії художеств, був учителем малювання і радив Євгенові вчитися малярства. Талановита була з Козачинського людина, але родинні клопоти примусили осісти на провінції учителем.
Стоїть перед моїми очима реаліст Женя, вже тоді широкоплечий і високий. Формена фуражка обов'язково прим'ята. Ну який же шануючий себе молодий чоловік носитиме фуражку з обручем усередині. Обруч виймається відразу, після купівлі. Книжки до школи не можна носити в ремінцях, навіть коли це груба Фізика Краєвича. Просто треба нести недбало в руці, а то й за пояс добре заткнути.
У той далекий час клубів для молоді не було. Проте можна було вийти на Дворцову вулицю. Після лекцій чомусь ніхто не поспішав додому, хіба що завзяті зубрила і холодні люди без серця. Після довгих вагань можна підійти до гімназистки і з виглядом досвідченого Дон Жуана провести її аж до хвіртки додому.
Та хто ж не був Дон Жуаном у шістнадцять років! Але лякатися не треба. Ось уривок з одного Євгенового листа до мене: "Я згадував про К... Його сестра була бліда і довгонога, себто цибата, але це не перешкоджало мені щоденно — через Ганю — передавати їй полум'яні любовні листи. Що значить літературна сверблячка! — бож цілком абстрактна. Ніколи не те що не поцілувалися, а й не доторкнулися навіть поглядами як слід. Це було якесь безуміє стерилізованого платонізму. Раз лише, пам'ятаю, під час іспитів, у неї біля ґанку, ми їли з нею, зриваючи, черешні і, здається, обоє мліли..."
Ніби небагато. Але — Дворцова! Скільки в тому імені. Років тридцять перед нашою молодістю цією самою Дворцовою, так само заглядаючи в чиїсь очі, гуляв гарний блакитноокий Фаня Тобілевич, згодом Опанас Саксаганський. Якийсь десяток років перед нами тою ж Дворцовою пливла гарна гімназистка Льоля Балановська, з фіалковими очима і мелодійним голосом, згодом примадонна Київської опери і московського "Большого театра".
Ще добре місце для молодих був "Казьонний сад", його поетичні алеї, столітній дуб, потьомкінських часів дуб.
Коли ж настають канікули — на три гарячих літніх місяців додому, до Ново-Архангельського. Синюха, скелі, степ.
Приходить 1914 рік, війна, російська армія, фронт, українська армія,
І в листопаді 1920 року той день, коли
Степ тремтів від залізного зойку війни.
Степ стогнав. Гомін лунко котився гонами.
Воскресали так тяжко пророчі сни,
І на Захід ридали вагони.
От і чужина. І на цій чужині творчо вибухає те, чим наснажила Євгена його Степова Україна, вся Україна, земля і люди, предки і сучасники.
А юність зосталася там, вдома. І от ми з вами наче пройшли тихою зеленою вуличкою. Ми побачили дерев'яні ворота і фіртку. Дзвоника нема, і ми постукали клямкою. Якийсь м'який жіночий голос сказав нам: "Заходьте". І ми зайшли. Ми зайшли у наше минуле. Ми побули там. І з нами був такий високий юнак — реаліст Женя Маланюк.
ПОЕТ ВОРОНИЙ — МИРГОРОД
Чуєш сурми заграли,
Час розплати настав.
В Інтернаціоналі
Здобудем людських прав.
(Переклад М. Вороного).
Поезії Миколи Вороного я знав здавна. В пам'яті моїй зберігалося їх чимало.
Народолюбна поезія недавніх часів, як:
Обоє ми, серце, з тобою
Мужицького чесного роду
І панської крови немає
У нас ані краплі заводу.
безумовно промовляла до мене. Але тому, що мої зв'язки з селом були нетривалі — міський і спокушений іншими літературами юнак хотів більшого.
У Вороного теми були багатші, він був модерніший.
Люба панно, дайте руку.
Ми ввійдем у царство мрій,
В царство соняшних надій.
Люба панно, дайте руку.
На фотографії автор — інтелігент, з пенсне на шнурочку. Були й байронічні віршики, які я з цікавістю заучував:
Жарти, шепіт зальотних зідхань
Наче хвилі морські випливають.
Колихаються пари в танку падеспань,
Випливають і знову зникають...
Тільки я в тій юрбі метушливій
Як тінь, як той привид самотній блукаю,
Не шукаю інтриг і цікавих вражінь,
Байдуженько на все поглядаю.
Приймав я і це українізоване видання Чайльд Гарольда.
Познайомитися з Вороним довелося вже тоді, коли він повернувся з еміграції.
В театрі Мусурі вдень святковано роковини Івана Франка. Мабуть, це був 1926 або 1927 рік. Цей великий театр з дерев'яними кріслами і голими прозаїчними стінами не створював враження інтимності. Ми звикли до інтимніших, менших зал, ми довго не могли позбутися трохи сектантського, але заразом родинного стилю в святкуваннях.
На цей раз уже і сліду того вужчого родинного характеру не було. Квитки розподілено по установах через профспілки і публіка була різноманітна — масова публіка Харкова, далеко ширша за звичну "свідому" українську аудиторію. Вона поводилася свобідніше, рухливо, як люди на мітингах.
Доповідь у сіро освітленій, несвятковій залі читав галицький політик, що прибув до УРСР з великими надіями, яким, звичайно, аж ніяк не судилося розцвісти.
В мистецькій частині я побачив Вороного. Він декламував "Каменярів". Здається, Вороний мав відношення до театру, але цей виступ не запалював. У поганій акустиці залі голос звучав тьмяно і скромна фігура в піджачку була не імпозантна.
Я дозволив собі навіть недоречне порівняння.
В 1918 році в Єлисаветградському театрі на студентському спектаклі, де тільки нас двоє — я і мій приятель студент із семінаристів Писаренко — представляли українство. Писаренко негнучким голосом, але сильним баритоном виводив далеко краще: "Лупайте цю скалу!"
Ближче я пізнав поета в Миргороді. Був останній рік перед голодом. Іще відбувався базар біля церкви. Крамниць на головній вулиці не було, невиразні постаті на тихих вулицях, звична картина облинялого повітового міста совєтської доби. Відчувався подекуди Гоголь, але поза Миргородом, в ароматі степів, у верхів'ях тополь.
Івана Івановича й Івана Никифоровича легко розпізнати серед жителів. Вони зробилися радянськими службовцями і потихеньку проявляють свої характери в нових умовах. Тепер такі історії називаються новим, не гоголівським іменем — склока.
Я тут на два тижні; мама тут приймає ванни і п'є миргородську цілющу воду. Курорт дуже скромний. Вода добра і він міг би бути більший, але і за те спасибі старому буржуазному повітовому земству. Садок мізерний з молодих дерев. Через кладку за Хоролом, річкою малою з зеленими низькими берегами, є Шевченківське місце. Тут був маєток Ковалевських, тут Шевченко гостював і ще не зрубали дерева, під яким сидів поет.
В садочку народу побачиш з півдюжини, не більше. Гуляють собі двоє: Вороний із сином. Вороний такий самий, як бачив його на сцені — звичайний. А син, молодий, з пишним золотим волоссям, гарний і світлий.