— Цебрик безпомічно розвів руками. — Нічого, признатися, не второпаю. Я ж купляв вам біле щеня, з рудими підпалинами і чорним вухом...
— Був білим, доки ми не посадили його у ванну! А вже з ванни витягли ось такого... Рудого, брудного і взагалі рябого. А з чорного вуха ось... шматок зостався.
— Фарбований? — аж свиснув з подиву Цебрик. — Ну, здорово! Я, признатись, про таке і не чув. Знаю, що жінки фарбуються, а щоб собача... Чим же ви його хоч прали?
— Ми не прали!.. — ледь голосу не зірвав шеф. — Ми собак не перем, а — миємо!
А Цебрик преспокійно вголос міркував:
— Може, ви його мили пральним порошком "Планета"? А то такий порошок, що навіть квіти на тканинах знімає. Краще б ви його мили порошком "Лотос". Теж їдучий, та хоч трохи кращий за трекляту "Планету".
— Я не потребую порад, чим мені собак прати! То їсть, мити! — аж зблід од праведного гніву шеф. — А ти... ти будеш відповідати. Підсунув мені фарбовану дворнягу а ля Білий Бім і ще смієш патякати, "Лотос" мені рекомендувати?..
— Але ж і мені його підсунули.
— А куди ж ти дивився?
Цебрик здивовано на шефа глянув.
— А ви куди ж дивилися? Хай я... в собаках ні бум-бум, а ви ж, той як його... Кіношник.
— Кінолог! — крізь зуби поправив його шеф.
— Ага, кінолог. І маху дали, за справжнього сетера його сприйнявши. А "Лотос" я вам взагалі не рекомендую. Просто так, дружня порада. Тепер я і сам бачу, що добре собача розмалювали. Прямо живописець якийсь потрудився.
— Аферист! — уточнив шеф. — Пройдоха! Халтурник.
Але Цебрик не погодився з шефом.
— Е-е, що не кажіть, а розмалювали собача здорово. З талантом. З душею, як кажуть, підробляли собача. Був би вилитий Бім, коли б ви його не випрали у ванні.
— О-о-о!!! — шефу на якусь мить забракло слів. — Та я ж т-тебе...
І шеф замахнувся на Цебрика собачам.
— Обережніше! — встигнув крикнути Цебрик. — Не забувайте: у ваших руках ваш менший брат!
І тут "менший брат", певно, з переляку пустив шефові на груди струмок і враз принишк, очевидно, збагнувши, що він натворив.
— А-а!.. Викинь його негайно з мого кабінету! — крикнув Пав-Пав. — У мене тут не псарня!
Цебрик підхопив собача на руки, ображено мовив:
— Вас би так потрясти, то ще невідомо, що б з вами трапилось.
— Геть! — зовсім уже знеможено прохрипів шеф і кволо махнув рукою. — З кабінету геть! З лабораторії геть! Під три чорти! В три шиї! На всі чотири сторони! До дідька!..
Цебрик було рушив, але відразу ж і спинився.
— Але я не зможу одночасно піти за скількома адресами, — мовив доброзичливо і в його ясних світлих очах було стільки наївної щирості, що шеф тільки рукою махнув.
— А-а... вибирай сам, куди тобі зручніше. До чорта йди, тільки більше не потикайся мені на очі.
— О, дякую. Це вже конкретніше, — і до собачати: — Пішли, фарбований Бім... Здорово ж тебе розмалювали. Коли б у ванні тебе не випрали, міг би все життя своє лже-Бімом бути. Хоча, — Цебрик повернувся з порога, — скажу вам, шеф, ті живописці поскупилися на справжню фарбу. Могли б такою розмалювати, що ні вода, ні пральний порошок її б не взяли.
11
Чи знаєте ви, що таке свіжа копійка? Ні, не просто копійка, а саме — свіжа? Як це вам пояснити на прикладі? От візьмемо пивну бочку... Хоча візьмемо не будь-яку бочку, а лише ту, з якої Люська Незаймана продає пиво. Так ось та бочка вміщує, приміром, двісті літрів пива.
Двісті літрів... Це 400 кухлів пива. А втім, 400 кухлів пива буває лише в недосвідчених, нетямущих продавців, яких зараз майже вдень з вогнем не знайдеш. А чому? Та тому, що в досвідчених, тямущих продавців, двісті літрів дадуть... Так, так, дадуть, якщо ті двісті літрів буде розливати не хто-небудь, а Люська Незаймана...
Бо кожний кухоль Люська ухитряєтеся так налити, що пива там рівно половина. Решта (теж половина) — піна. Чудова пивна піна. От і виходить, що 400 кухлів пива дадуть завдяки піні... дадуть, ну, так десь 600 кухлів..
Це — міні.
А максі? Кухлів 700-800 вийде. А кожних 100 зайвих кухлів дадуть Люсьці 24 карбованці.
Тепер ви, мабуть, зрозуміли, що таке свіжа копійка?
Свіжу копійку Люська завжди підраховує тільки увечері, коли повечеряє, прийме душ (висиди цілий день біля тієї бочки та ще на сонці!) і, розчервоніла, задоволена, щось наспівуючи, сяде вона біля маленького столика, увімкне торшер-сонях і почне підраховувати свіжу копійку.
Металевий дріб'язок обмінює в магазині на карбованці, карбованці, в свою чергу, обмінює на десятки (або ще — червінці), а десятки-червінці складає в шкатулку, котра знаходиться... А яке вам, власне, діло, де знаходиться шкатулка з червінцями?
Отож, наскладавши в шкатулку десять червінців, Люська врочисто несе їх в ощадкасу і кладе на свій поточний рахунок.
І знову продає пиво.
І знову підраховує свіжу копійку.
І знову свіжу копійку обмінює на карбованці, карбованці на десятки, десятки кладе на свій поточний рахунок.
Що не кажіть, а дуже клопітке життя!
Ось і цього разу. Тільки-но Люська всілася під торшером-соняхом і, позбувшись всього земного, грубого й буденного, почала лічити свіжу копійку (вона навіть зовні змінилася, обличчя зробилося зосереджено-одухотвореним, таким, знаєте, інтелектуальним), як зненацька біля дверей проспівала "Мелодія". Крила, які виросли у Люськи від підрахунків свіжої копійки, ураз зів'яли, одухотвореність зникла, і Люська тільки й подумала: "І яку це ще трясцю несе?.."
Знову заграла "Мелодія", опам'ятавшись, Люська згребла свіжу копійку в шкатулку, шкатулку сунула... Одне слово, сунула туди, куди треба, в потаємне місце і побігла до дверей. Прискаливши одне око, друге приклала до вічка, якусь мить дивилася наче по перископу з підводного царства в інший світ, а тоді, зненацька ойкнувши, метнулася до шафи, дістала найкращий, ну прямо розкішний халат аж до п'ят, біля трюмо швиденько поправила зачіску й, надавши своєму обличчю, томно-романтичного виразу, відчинила,
— Привіт, Афродіто! — заходячи, недбало кинув гість.
— Ах, Ро-одя... — Люська згребла Цебрика в обійми, хотіла було вп'ятися губами в його губи, але собача, котре визирало з-під піджака на грудях у Цебрика, зрозуміло той жест по-своєму. Хтось нападає на його доброго господаря! Тривога! І собача, зібравши всю свою поки що маленьку сміливість, відважно ринулось на нападника і вкусило його в губу...
— Ай!!! — верескнула Люська. — Що т-там?!
Собача гавкнуло: ага, мовляв, одержала? Ото щоб знала, як нападати на мого господаря!..
— Тьху! І я цю гидоту поцілувала? — задерши халат, Люська полою витерла губи і ще раз сплюнула. — Недарма кажуть, що ти непутящий, Цебрику. Його молода жінка цілує, можна сказати, майже ще дівчина, а він... собача на грудях тримає...
Цебрик широко посміхнувся.
— І чого б я ото витріщався своїми світлими очима? — бурчала Люська, але її як магнітом тягло до тих світлих наївно-добрих очей. — О-ох, Родя!.. Знущаєшся ти з мене. Мучиш мене... Та хоч вийми із пазухи оте противне собача!
— Це той голландський сетер, якого ти хотіла два метри на плаття! Правда, виявилось, що це фальшивий сетер... А втім — не біда. — Цебрик пустив рябе собача на підлогу. — Хай побігає, а то цілий день ношу його в пазусі.
Люська все ще витирала полою халата губи.
— Тьху! Викинув би ти його до дідька!
— Як це — викинути? — аж образився Цебрик. — Що це — ганчірка? Воно живе... Та й мале дуже, пропаде само...
— То бог з ним, я теж жива, — Люська поклала йому руки на плечі. — Ах, як я за тобою скучила!..
Цебрик обережно зняв її руки.
— Дай що-небудь попити...
— Коньяк є.
— Та ні, Бімку молока.
— А в мене і для Бімка є, і для тебе.
Напоївши Бімка, самі сіли пити. Люська поставила пляшку коньяку, принесла салат, бутерброди.
— З ікрою, Родя, — похвастала. — З чорною!
— Не сліпий! — буркнув Цебрик.
Люська чекала хвали, подиву або хоч вигуку: "Ну, ти, брат, і живеш!.." — але, не дочекавшись ні того, ні другого, вирішила сама себе похвалити, тим більше, що рот у неї власний, не позичений, а тому й не відмовиться сам себе хвалити. — Живу, як бачиш, добре.
Цебрик промовчав, замислено дивлячись прямо поперед себе. Люська підсіла до нього ближче, томно закотила очі.
— Ах, як добре, що ти прийшов! У мене сьогодні такий незвичайний романтизм...
— Що, що?
— Ну, романтизм на душі... Давай вип'ємо за хазяїна у цім домі! Ах, як мені не вистачає хазяїна!..
— За вакантне місце майбутнього хазяїна, — уточнив тост Цебрик.
Випили.
— Закушуй, — частувала Люська. — Бери ікру, п'ять карбованців за сто грамів заплатила. Та карбованець на лапу дала. Вважай, по шість карбованців сто грамів обійшлося. А це салат із свіжих огірків. Із тепличних. Зараз вони знаєш по чім? По чотири сімдесят п'ять кіло в коопторзі. Пригощайся...
— Спасибі, я вечеряв, — Цебрик окинув поглядом залу, зітхнув. — Самі дрова...
— Які дрова? — спалахнула Люська. — Гарнітур. Тисячу вісімсот відвалила. Та на лапу...
— Я в смислі, що сама мебель. Хоч би книжку завела.
При згадці про книжку Люська враз так і розтала, розквітла, приємно зашарілася...
— Ах, Родя!.. У мене аж у двох зберкасах книжки є.
— Ну що ж... Читай їх. — Цебрик посовався і зрештою звівся. — Ну, я той... До тебе, власне, на хвилинку забіг.
— Та ти що? — сплеснула Люська руками. — Хіба до одинокої жінки, майже ще дівчини, яка має таку розкішну квартиру, з повним холодильником питва і їжі, так ось хіба до такої жінки ходять на хвилину? Я ж тобі навіть ще не показала свою нову спальню!
— Та що я там не бачив? — Цебрик насупився й уникав дивитися на Люську. — Ну гарнітур, ну дрова!..
— Які дрова?!! — аж підстрибнула Люська. — Тисячу дев'ятсот дев'яносто дев'ять дала! Дрова! Та на лапу двадцятку, щоб без черги. Та двадцятку, щоб привезли... Дві тисячі тридцять дев'ять все обійшлося. А ти — дрова!.. Не бачив ти ще таких дрів.
І майже силоміць потягла його у спальню.
— Заплющ очі... — Цебрик, зітхнувши, заплющив і Люська кудись його повела. — А тепер — дивись і ахкай!..
Цебрик розплющив очі. Спальний гарнітур і справді був... гарний. Цебрику він сподобався. Попід обома стінами тяглися шафи світлої поліровки, з петриківським орнаментом — червоними квітками. Посередині стояли двоє пишних ліжок.
— Ну??! Чого ж ти мовчиш?..