Не від хвилювання, а скорше – захоплення. Лінії Татиного тіла були неперевершено витончені, і власниці їх могла б позаздрити перша-ліпша голівудська красуня. Що стосується пупка і того, що йшло далі, нижче нього, то тут можна було цілком очманіти, що й сталося з Обормотами. На цьому ми скромно опускаємо завісу.
Переживши таку божественну ніч, Обормоти ходили очманілими цілих три дні, а коли, нарешті, очуняли, то схопилися за кишені, та – ба! Усі коштовності, які вони передбачливо носили завжди при собі – мамині перлини і таткові золоті дрібнички – мов вітром здуло. Не треба було багато гадати, який саме вітер те зчинив, і обурені Обормоти вилляли свої жалі Бендерові.
– Безнадійна справа, – вислухавши їх нарікання, зробив висновок великий комбінатор.
– Це Тата! Її робота! – твердили своє скривджені брати.
– Що ж, зверніться тоді до Першого Мента, але...
– Але?
– Це загрожує вам великими неприємностями.
– Саме?
– Вас насамперед спитають, де і як ви дістали ці коштовності і чому досі не здали державі?
– Але ж ми заповнили митну деклярацію.
– Це не змінює суті справи. У нас заборонено приватним особам тримати золото.
– Каспіта! – вже не стрималися брати. – Як же ми тепер жити будемо?
–Як і всі, – знизав плечима великий комбінатор, – у поті чола свого.
Це навіть для Обормотів було вже занадто. Звичайно, вони розуміють валютну політику держави, але ж...
І близнюки кинулися на розшуки Тати. Проте красунь в Одесі було так багато і навіть трохи подібних до незабутньої Тати, що Обормоти остаточне заплутатися, а заплутавшись, тільки рукою махнули. Відшукати ж Татин будиночок вони були неспроможні через невміння зорієнтуватися – в якій саме частині Одеси їм випало щастя провести таку розкішну ніч.
Але на цьому злигодні Обормотів не скінчилися. Недарма ж кажуть – біда біду родить. Не встигли вони як слід оклигати після гіркої втрати, як раптом... Ні, Обормоти були таки впевнені, що трапили до рук одеських ґанґстерів, недарма ж вони наслухалися стільки історій в остапбендерівській "Фантазії" про королів Молдаванки – Беню Крика і Мишку Япончика*. Уявіть собі, що ви стоїте під розлогим каштаном на тротуарі, жваво розмовляєте – зауважте – все це серед білого дня – раптом зупиняється біля вас авто, і кілька рук вштовхують вас туди, а чийсь сталевий голос стиха наказує: "анітелень, без дурниць". І вас везуть. Куди – невідомо. Саме це й трапилося з Обормотами. На їх превелику радість швидко з'ясувалося, що ґанґстери були аґентпми Органів, а притон, куди їх привезли, зовсім не притон, а одне з приміщень Органів.
– Чого ви вештаєтеся по Одесі, і що ви тут робите? – було перше питання, яким їх зустріли.
Обормоти хотіли було розповісти про те, як їх безцеремонно обібрала Тата, але, вчасно згадавши попередження Остапа Бендера, зам'ялися, і це не пройшло повз увагу суворого полковника, що так і вп'явся в обормотівські обличчя гострим поглядом. Близнюки відчули навіть деяку ніяковість.
– От що, – злегка стукнув долонею по столу полковник, – те, що ви до нас приїхали – дуже добре, але треба влаштовуватись. Які ваші наміри?
– Наміри? – перезирнулися Обормоти. Втративши фінанси, навряд чи доцільно було далі залишатися в Одесі. Треба шукати родичів.
– Де ж ваші родичі? – запитав полковник і трохи поморщився, зачувши за Карпати. – Гаразд. Два дні на виїзд, і щоб ніде ані слова. Зрозуміло?
Обормоти вилетіли з Органів, раді, що завдяки цьому казусові так легко і просто розв'язалося питання, що робити далі.
Вони урочисто повідомили Остапа Бендера про свій від'їзд до Львова. Наступного дня сорок валіз було відправлено малою швидкістю наперед, а ввечері, тепло попрощавшись з хазяїном "Фантазії", відбули поїздом Одеса-Львів і Обормоти.
– Ну а тепер, моя чарівна леді, – звернувся до Тати великий комбінатор саме в той час, коли поїзд Одеса-Львів набирав швидкости, – тепер підіб'ємо підсумки.
Чарівна одеситка посміхнулась і, підійшовши до столу, висипала обормотівські коштовності на білу скатертину. Великий комбінатор стояв поруч, величний, як ніколи...
***
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ. Обормоти їдуть до Галичини, відвідують Львів і зустрічають пана Нікодима Дизму
Колеса відбивали тук-тук, і у такт їм стукотіли серця Обормотів: тук-тук, тук-тук, тук-тук. Поїзд вибивав на стрілках чудернацькі пасажі, і, прислухавшись, можна було почути виразне: ве-ве-ве-зе-мо о-о-бор-мо-тів... У свою чергу, Оборотам здавалося, нібито промовляли їх власні нутрощі: ка-лать, ка-лать, при-єм-но як, при-єм-но нам у жи-во-ті; хай сер-це стук, а зза-ду – пук; ва-ри жи-віт, у се-бе пхай, ле-ге-ні ки-сень на-ду-вай; а сер-це – стук, а зза-ду пук...
На душі з Обормотів було так легко, що, взявшись за плечі, вони натхненно заспівали "Широка страна моя родная..."*
А мимо пропливав краєвид за краєвидом: покривлені під стріхою хатки, сухоребрі гурти худоби, неприбрана з тамтого року кукурудза, задрипані дітлахи, пні вирубаного лісу, напівзотлілі стіжки сіна, загрузлі з калабанях автомашини, вкриті іржею верстати на подвір'ї якогось заводу, якась черга біля якоїсь крамниці. А над усім тим жевріло коло ранкового сонця.
Львів, однак, зустрів Обормотів дощем. Він лив так щедро, що з вокзалу годі було й вийти. А народ усе прибував, і чим далі, тим ставало тісніше, бо нікому не хотілося вилазити під дощ. Стіни підпирали цілі загати мішків з хлібом, борошном, бульбою (вона ж – бараболя, картопля, мандебурка, кромплі і буришка). Усе це везлося селянами – о дивна річ! – з міста в село. Обормоти хоч і здивувалися, та, оскільки, як вони вже пересвідчились, у Країні Чудес усе робилося навпаки, то й це диво з див вони сприйняли як належне. Різниця між містом і селом, безперечно, стиралася. Це слід було занотувати і викласти у відповідному трактаті. Як бачимо, Обормоти не цуралися публіцистики і при нагоді могли озброїтися пером.
Вокзал тисячеголосо гудів, сопів, сякався; повітря настільки згусло, що коли якийсь жартівник кинув догори капелюха, той повис угорі, і годі було його дістати. Тиск дедалі зростав і ставав нестерпним. Обормоти застогнали. Як на гріх, у Ходорові напхалися пиріжків з горохом, і тепер їх розпирало в усі боки, немов компресором. Обормоти були старими загартованими політиканами і при потребі стійко виносили все, що тільки могло випасти на їх долю. Ще готуючись до обраної діяльности, вони всебічно гартували себе на той випадок, якби довелося трапити під тортури. Так, наприклад, набравши повного рота води, вони сідали голим задом на розпечену плиту і не злазили, аж поки не закипала в роті вода. Або, затиснувши дверима одну досить болючу мужську відзнаку, бадьоро висвистували партійний гімн. Отже, їх загартованість була поза всяким сумнівом. Але на львівському вокзалі їх витримка зазнала нових випробувань. Віддамо все ж належне: Обормоти кріпилися, як могли. Проте, як вони не бадьорились, клятий горох давав себе знати. Тиск у кілька атмосфер, та ще й у шлунку, не жарти. Нарешті бідолашних Обормотів так здавили, що накопичений сірководень з страшним гуркотом вилетів у повітря. Концентрація газу сягла небезпечної межі, експозиція була раптовою, і кілька жінок одразу знепритомніло. Але в цей момент хтось крикнув: "сонце!"; і все посунуло до дверей. Таким чином Обормоти враз опинилися на вулиці, уникнувши цим самим неприємних пояснень, які їм довелося б давати за порушення громадського порядку.
Сонце осяяло мокрий Львів, і вулиці завирували людьми.
– Поміркуємо, – сказали Обормоти на трамвайній зупинці.
Насамперед треба було згадати родичеву адресу, куди саме їхати, – проте, як не сопіли всі троє, стукаючи себе по лобі, адреса не згадувалася, хоч би що. Постоявши з якусь годину, вирішили сісти, посидівши, – встали, а клята адреса ну ніяк не приходила на пам'ять.
– А шляк би тебе трафив! – вигукнули по-галицьки близнюки і кинулися до адресового бюра. Та кинувшись, згадали, що забули родичеве ім'я. Що то був Обормот – тут сумніву не було. Але який Обормот? Федір? Василь? Грицько?
– Бодай тебе! – крикнули по-подільськи брати і знову вдарили себе по лобі, та скільки не стукали, а нічого не вистукали. Нарешті десь у чиїйсь голові промайнула згадка, що у львівського Обормота ім'я країнчудесівське, бо народився він у Києві, а у Львові оселився потому. Це вже була якась ниточка, і Обормоти зраділи, а зрадівши, кинулися на ту ниточку і потягли. Почали перебирати країнчудесівські імена: Кім... Індустріял... Жовтняк... П'ятирічець... Двигун... Ілйос... Але. все це було не те.
– Пригадується мені щось, – промимрив Іван, – ніби там якесь сполучення індустріяльного з колгоспним.
Почали сполучати індустріяльне з колгоспним: Гайкохліб... Молотосерп... Верстатохат... Електрокаг... Останнє відкинули, бо сполучення слів "електрика" і "каганець" було зовсім недоречне. Нарешті десь аж під вечір старший Обормот вигукнув: евріка!
– Знайшов?
– Знайшов! Індколп'ят.
– Індколп'ят? А що воно таке?
– Індустріалізація, колективізація, п'ятирічка, – урочисто виголосив Іван, – скорочено: Індколп'ят Обормот. По-батькові Омелькович.
– Слава Богу, – зітхнули полегшено Обормоти.
– Навіки Богу слава! – підняв капелюх якийсь перехожий, прийнявши обормотівський вигук за привітання.
– Ну от, цього ще не вистачало, – скривилися близнюки, зразу усвідомивши недоречність свого архаїчного вигуку.
– Хто перший вигукнув "слава Богу"? – суворо подивився на братів старший Іван.
Поки вияснювали це гострополітичне питання, адресове бюро закрилося, і Обормоти залишилися, як кажуть, при власному інтересі. Мимоволі треба було шукати десь притулку на ніч. Полапали по кишенях; дещо нашкребли і кинулися до найближчого готелю. Та оскільки для Обормотів місця не були заброньовані, то, обійшовши всі львівські готелі, вони опинилися знову ж таки при власному інтересі – тобто на вулиці.
– От халепа! – вдарили руками об поли Обормоти, одразу чомусь згадавши затишні неброньовані арґентинські готелі. – Що ж його тепера робити?
Вони навіть трохи розгубилися, зустрівшись уперше в житті з такими непереборними труднощами. Правда, як ми вже знаємо, вони були досить загартовані для злигоднів життя, але чомусь, вже так повелося, що Обормоти ніколи не виходили за межі комфорту, за політичну діяльність їх ніхто не переслідував, і якщо вони й потрапляли іноді до поліції, то голки під нігті їм ніхто не встромляв, хоч вони цього палко бажали й навіть обурювалися таким неподобством.