Зібралася сама товариська еліта, тому їсти й пити було хоч розпережися. Відмукано, відрохкано, відгавкано та відквакано багато тостів і промов. Мистцеві признали в нагороду півтори копи капусти, а кромі цього, відзначено його орденом Великої Дині. Звичайно, прекрасні Телиці, Ослиці і Кози всі як одна закохані в ньому до загину, не відступали ні на крок від гордого переможця. Вони завісили йому на шию пишний вінець, сплетений з моркви та петрушки, мовляв, щоб було не лише гарно, а й пожиточно.
Аж пізно вночі вдалося нашому мистцеві висунутись на свіже повітря. Саме тоді з-за кукурудзяного бору викотився повновидний місяць і на дворі стало ясно, як у білу днину. Цап-Цапенко зупинився на березі обширної калабані і, скубаючи з вінка солодку морквицю, з чималим задоволенням приглядався своїй відбитці в дзеркалі води.
— Таки справді дуже мені до лиця з тим вінком на шиї, — подумав гордий переможець. — Подобаю тепер щонайменше на якого античного героя. Варто буде себе завтра оглянути в ґазетах.
Та тут йому за спиною, в кукурудзі, щось заворушилось, зашаруділо… Наш герой раптом стерп, і душа йому полізла в ратиці. Не тямлячи сам себе, він солідно поперся й одним мистецьким скоком пересадив калабаню… Ба, коли б то пересадив!..
А то, власне, на сміх і глум, замість скочити на другий берег — наш мистець шубовснув усіма чотирма ногами просто в баюру…
І в тую ж мить, як він, мокрий і захаращений, карабкався з води, щось нікчемне, незугарне стрибнуло з того берега, пересадило калабаню, слизькою грудкою шугнуло понад голову славному рекордсменові та сіло на цьому березі, нахабно витріщивши дурні, булькасті очі…
Була це проста, ординарна жаба… Чи пройшло їй хоч тоді через гадку, що в цій хвилині вона перемогла переможця?..
Принаймні на другий день "Голос Рогатої Худоби" не писав про це ні слова.
Страйк лісової бригади
В канцелярії Президії Таборової Ради повисла могильна тиша. Атмосфера була хвилююча і непевна, як майбутня доля запроторених осіб. По той бік барикади, чи то пак столу, що вгинався під вантажем урядових актів, розтаборилась Президія Таборової Ради: пан голова, пан заступник голови, ну, та й, очевидно, пан секретар. По цей бік — зайняла позиції в боєвому поготівлі група членів Страйкового комітету з Лісорубної бригади. Перед вирішальним ударом противники перехрещувались поглядами, як досвідчені фехтувальники лезами рапір. Звичайно, більше опанування та стриманости проявляли в своїй поведінці огрядні та гладенько виголені батьки народу з Президії Таборової Ради. Зате ж дроворуби з Лісорубної бригади, мужі зарослі, засмажені на сонці, засмальцовані живицею, з раменами гераклів, з жилами, гей посторонки, з кулаками, мов боксерські рукавиці, іноді не були в спромозі загнуздати своїх бойких темпераментів, і тоді вибухали, як бочки, набиті атомовою енергією.
— Ну, так скажіть нам, панове, чого ви собі бажаєте? — відважився нарешті забрати слово пан голова.
— Рихту! Справедливости! — стукнув кулаком об стіл пан Онисько Макогін, провідник делегації і "спірітус мовенс" страйкової кампанії. — Пане голово, а ви мені скажіть: є в нашому таборі справедливість, чи її зовсім немає? Є в нашому таборі демократія, чи її нема?
Члени Президії Таборової Ради заклопотано переглянулись між собою, а пан секретар мимохіть аж зазирнув до паперів, неначе хотів упевнитись, чи не стоїть там що-небудь запротоколоване про існування демократії в межах табору.
— Щодо справедливости, то воно важко сказати, — зніяковіло посміхнувся пан голова. — А відносно демократії, то моя особиста гадка така, що в нас, українців, ніколи її не і бракувало, а вже хіба тепер…
— А я вам кажу, що тепер її нема! — врізав, гей циркуляркою, пан Онисько Макогін. — Пане голово, або знаєте що? Хай буде по-вашому! Ви кажете — є демократія? Гаразд! Так тоді коли вона є і кожний має рівне право, то чому ми не мали б права застрайкувати? Та ж це не жадна таємниця, бо і радіо про це трубить та й ґазети пишуть, що всюди там, де є демократія, зараз вибухають страйки! Ось в Америці, чуємо, стільки і стільки сотень-тисяч начхало на роботу, в Англії — стільки, в Італії — стільки… А ми ж, українці, хіба від кого, від мачухи? А доки-то нам томитись під ярмом диктатури? А чому то нам не покористуватись демократичними свободами? От і зваживши це все разом докупи, зібралися наші хлопці з Лісорубної бригади на такий мітинґ, порадились, поміркували, позносили все начиння до комірчини в ІІІ-ому бльоці, замкнули ввесь крам на колодку, а самі розійшлися хто куди: хто на сонце обсмалюватись, хто на річку і риболовити, а ми, яко члени комітету, постелили собі за кухонним бльоком коца на мураві та й засіли до фербелиці. Власне, прийшло мені було три "пси", і я готовився зробити "гоп на банк", аж тут, бачу, чвалає трапака присутній ось між нами пан Гриць Чуперчук та й гукає: — Страйколоми! Страйколоми!
Що ж, три "пси" було в мене на руці, це правда, та раз виникло таке загрозливе положення для загальної справи — годі, нема ради!.. Хлопці, — кажу, — я беру банк до кишені, а ви всі бігом за мною! Під третій бльок!
А там, на подвір'ї, перед третім бльоком — ой-ой-ой!.. Що не твориться!.. Безголов'я, анархія! А там — не страйколоми, а страйколомихи… Назліталося бабства, як гайвороння, з усіх бльоків, з усього табору, і пані, і пів-пані, і панни, і пів-панни, а то й доріст… Виломили, очевидно, двері, повитягали інвентар, і — розбивають страйк! Одні вхопились за пили, інші за сокири, шкільний доріст рубанці на купки складає, а гармидер підняли, аж вуха лопають! Приглядаюся зблизька, а всією отою страйколомною контрреволюцією командує… а хто ж би, як не моя Параска?..
Ну, ми, як відповідний чинник і члени комітету, постановили тую самоволю в зародку здушити.
— Ей, пані — кажемо, — та й ще громадянки! Ми, то, значить, яко Страйковий комітет, наказуємо вам негайно припинити анархію, відложити на бік інвентар і спокійно розійтися по бараках!
Ой-ой!.. Як ми таке сказали, то так, гей би осине гніздо патиком зрушили або гадюче кубло роздражнили! Як заворушиться жіноцтво — верещить, біситься, дуріє! А моя шлюбна жінка, довго не розмишляє та просто з сокирою до мене пре.
— Ледацюги! — кричить. — Лежні, нероби! Страйкувати вам захотілось? Горічеревом вилежуватись? В карти грати? Ви що? Табір хочете заголодиги, неповинних жінок та дітей голодом поморити? А чим же кухня варитиме, коли дров не стане?.. І кому ви, гаспиди окаянні, наперекір робите?.. Та ж самим собі! Ми цікаві знати, що ви нинька на вечерю будете жерти?
Ну, в цьому пункті, нікуди правди діти, трохи нас жіноцтво змітиґувало… Бо якось, дивним-дивом, нікому з нас і не прийшло на гадку, що воно й насправді: коли застрайкує наша бригада, то не стане дров на кухні, а не стане дров на кухні, то ввесь їстивний апарат скаже: "Стоп"!.. Ну, але де це написано, що ми мусимо вічно страйкувати? Страйк страйкові не рівний… В такій, скажім, Америці, робітник як застрайкує, то вже поладу нема, страйкував би вічно, а в нас — демократія ще в пеленках, ми собі отак, по-домашньому: сьогодні застрайкували, а завтра, схочемо, стаємо на роботу. Ну, добре, але ж це наша справа, це — ваша справа, справа команданта табору, а яким правом баби пхають туди свого носа? А вже найгірше заболіло в нас серце, що тут же на очах інвентар псується, пропадає… Бо скажіть самі, пане голово, куди там істоті жіночого ґатунку до лісопильного чи дроворубного ремесла братися? Закрадається тітка з сокирою до поліна, як жид, а з ногами то хіба мусіла б до цебрика влізти, щоб пальців не обрубати… Стільки пожитку з їхньої роботи, що всюденінька насмітили, та пили затупили, та сокири повизублювали.
— Достойні пані! — просимо їх ще раз в інтелігентний спосіб. — Ми знаємо, що фізкультура і спорт теперечки дуже в моді, і що такий спорт, як лісорубний, вельми пожиточний, бо може кожному з нас знадобитись у недалекому майбутньому, байдуже, куди нас повезуть — на схід чи на захід. Та все має свої межі. Поґзилися ви тутеньки, погерцювали, помахали сокирами та язиками, — йдіть же тепер з Паном Богом додому. Ми не мішаємось до ваших "кружків", горшків і "садків", не мішайтеся і ви до нашого діла.
Тільки всього ми сказали… Більш нічого!.. Ой-ой, Боже мій! Раптом моя Параска як кине гасло "Бий дармоїдів!" — і на цю команду все жіноцтво як розпорошиться в розстрільну, як прискочить до наколених дров, що стояли в купках, як не візьме нас у перехресний вогонь!.. Пане голово, ви вчений чоловік та й скінчили школи, ви, либонь, мусіли читати тую книжечку, що зветься "Слово про Ігорів похід"… А коли ви її читали, то, певно, пригадуєте собі, як там в одному місці пише, як люта половецька орда засипала наших стрілами, аж їм сонце затьмилося… Отак і нам, сіромахам, затьмилося сонце, отак і над нами почорніло небо, та й не тільки небо, нам і в очах почорніло та й померкло, коли наше жіноцтво гірш тієї орди стало нас бомбардувати рубанцями!.. Зустрівшись віч-на-віч з таким споконвічним бабським "Ф-2", члени нашого комітету розбіглися куди кого ноги понесли. Все ж таки двома комітетчиками мусіла заопікуватись таборова амбулаторія, а нам, з приявними тут, на залі, паном Чуперчуком та й паном Трохименком, так лише злегка перепало…
— Ба! — вмішався в балачку ще один з членів делегації, пан Гриць Чуперчук, що був родом з Ямного. — Мой, вам то, може, злегка перепало, не перечу, але я, аді, яку красну пам'ятку над самим оком віфасував! Та й ви, любчику, не кривдуйтеси та й не марикуйте, вас хоч ваша рідна жінка обушиною по хребті оперезала!.. А за що мене зовсім чужа особа, пані добродійка Балачинська з 1-го бльоку смерічковим круглєком у чоло свиснула? Звідки мені гака притехція: ні вона мені кума, ні сваха, ні жадне своє… А ще й рахуєтьси наша зв'язкова від суспільної опіки… Файна мені опіка — трохи ока на верх не висадила!
— Да-да! — докинув своє слово гіркої правди Юхим Юхимович Трохименко, колишній донбасівський шахтар. — Воно, конешно, трохи нас женщини наколотили, це хвакт, та гірше лихо, що зараз погана слава про нас по таборі пішла. Виходить таке діло, що оце хоч бери і з табору тікай! Куди не повернешся — кругом від тебе стороняться, точно від зачумленого, ще й тебе черню та руїнницьким аліментам називають… А моя Фекла — таки прямо мені каже, що я п'ятій колоні за юдин гріш продався!..