Але ж з цими портретами вийшла справжня халепа: якраз коло Петрової групи поскладали були своїх "вождів" працівники львівського "Хліботресту", які теж вернулися з гастрономії в піднесеному настрою… Чи то під впливом цього настрою, чи від поспіху, їм і Петровим батярам геть чисто перемішалися "вожді"!
— Не руш мого Микити! — кричить якийсь балабушник і насилу вириває з рук Петровому бригадирові портрет першого секретаря партії.
— Пусти сякий-такий сину мого Молотова, бо як тя встрілю в ліхтарню, то всі кремлівські зорі побачиш!
А тут від слів приходить і до діла! Ось майнув у повітрі портрет маршала Тимошенка і з цілим розмахом опинився на чиїйсь маківці, аж полотнище лопнуло! Тут хтось когось вгараздив Мікояном! Там хтось комусь зацідив Кагановичем! А два Петрові стахановці підняли високо вгору портрет батенька народнього і засадили його по шию директорові "Хліботресту", що навинувся їм під руки…
Піднявся крик, метушня, засюрчали свистки, з'явилась піша та кінна міліція… Але на дальші наслідки тієї "жовтневої революції" мій приятель вже не чекав: бічними вуличками втік додому, спакував чемойдана, ніч переночував у сусідів, а насвітанку "вицофався", як кажуть галичани, на Захід…
"І ПАН НАД ПАНАМИ"
Покійний Микола Голубець, покровитель і великий приятель початківців, зібравши, бувало, довкола себе, в наварні "Де-ля-Пе" у Львові, адептів красного письменства, у хвилинах особливого духового піднесення любив читати їм Шевченка. Зокрема, з великим жаром у серці, рецитував такий вірш:
"Не женися на багатій
Бо вижене з хати.
Не женися на убогій.
Бо не будеш спати.
Оженись на вольній волі,
На козацькій долі…"
Після того незабутній наш Мольо, тоді вже вдруге щасливо одружений, в екстазі та в захопленні гукав:
— Воістину — Шевченко був геніяльний поет!
З книги проф. Павла Зайцева знаємо, що Тарас Григорович пробував одружитись і на багатій, і на убогій, і не вийшло діло. Мабуть, і після того він написав текст до вищезгаданого старопарубоцького гимну, до якого, на жаль, досі ніхто з наших музик не здогадався скомпонувати музику.
А проте той самий Шевченко вилив на папір стільки ніжних-преніжних епітетів про українську дівчину та жінку! Як же красно він їх називав — і "ясочка", і "рибонька", і "зіронька", і "голубонька", і Бог не знає, як ще! Це ж той самий Шевченко закінчує свої "Думи" зворушливим визнанням:
"Одна сльоза з очей карих
І пан над панами!"
За криваву муку розтерзаного серця, за всі свої печальні думи, що стали на папері сумними рядами, Поет не бажає собі ані пам'ятників, ні лаврових вінків, ні монографій, ані нагороди Нобеля, лиш одну сльозинку з дівочих очей — "і більше нічого". Бо він своїм віщим духом передчував, що як прочитає його "Думи" і заплаче над ними дівчина, жінка, сестра, мати, то вже вони донесуть його Слово і до нареченого, і до чоловіка, і до брата, і до свата, до дітей та внуків — "живих і ненароджених".
От, перед нами і проблемонька, дорогі друзі пера і писальної машинки в екзилі! Чи капне колинебудь з яких карих очей хоч одна сльозина на наші поеми, романи, драми та інші "камбруми"?.. Та чи вистане ще у нас стільки жару в серці, щоб тую сльозину виточити?.. Та й чи багато ще знайдеться на еміґрації карих, голубих чи іншого кольору оченят, які читатимуть все, що ми тут пишемо, пишемо і друкуємо?..
Так мені здається, що з жіночими очима — ще півбіди, але з дівочими — мабуть пропаща справа! Одна панночка-студентка цілком щиро призналася, що за минулий рік вона прочитала з української літератури лише декілька чисел "Лиса Микити" і всі запрошення на балі-вечорниці… А що буде, друзі мої, коли ми тут посидимо ще з десяток років? Як тоді стоятимуть справи з сльозами з карих очей?
Великим смутком повіває від сцени, коли на ній стоїть чи сидить соліст і співає чи грає для півпорожньої залі. Та не меншим смутком віє від книжки над білими листками якої може й ніколи не схиляться нічиї очі, а тим більше — карі дівочі.
КАВУН
На "Малярівці" засіло до обіду товариство невеличке але чесне — три образотворчі, один поет, один полковник та й ще дехто з нормальних, так сказати, обивателів. До речі, було вже по обіді, але гості ще далі розношувались, насолоджували піднебіння соковитим, м'ясистим кавуном, що сам у рот просився.
— Пропадаю за кавунами! — щиро об'явив полковник, уминаючи третю порцію. Чи повірите, що я й на сніданок їм кавуна?.. З житнім хлібом! Прекрасна медицина на нирки й печінку!
— А хто чув про таку прелесть, як кавун з квашеними огірками? — перепитав один з образотворців.
— З огірками? — скривилась прихильниця мистецтва, пані Оксана, що палила цигарку за цигаркою.
— Зразу видно, що пані — галичанка. Так, у нас, на Полтавщині, їли кавуна з огірками, — загудів басом полковник і потягнув ще один окраєць.
— Господи Боже! — зідхнув блаженно поет, видимо наситивши досхочу душу-тіло. — Пригадую баштан і пасіку мого покійного діда, земля йому пером! Тож і знаменитий був у мене дід, не дід, а просто: патріярх! Достоту такий самий, як у "Дитинстві" Юрія Яновського або в "Зачарованій Десні" Довженка. Пригадуєте?..
Тут несподівано обізвалась мати господині дому, тихенька, старша дама, яка в товаристві зрідка забирала слово, мабуть з причини фізичної уломности — злегка недочувала…
— Так. так, — промовила старша пані, — і на нашому хуторі був такий старовинний дід-баштанник, Опанас на ім'я. Забув лік своїм літам дід Опанас, до дев'яноста, казали, лічив, а там і надоїло, та й перестав. Здавалося, житиме вічно, як святий Мелхиседек… Та прийшла голодівка в 33-му році і скосила діда Опанаса! Таки під своїм куренем лежав дід, чорний і висохлий, мов ощипок… Такий маненький зробився, маненький, що просто аж дивно…
Старша пані добула з рукава батистову хусточку і витерла вологі очі.
— Такий маненький, — повторила, — маненький і сухий, мов щипочка.
В їдальні начеб маком посіяв, усі замовкли, зніяковіли. Полковникові застряг у горлі кусень кавуна, поет засопів і понурив голову додолу, а пані Оксана нервово запалила свіжу цигарку від недопаленої, що тліла їй у пальцях. Атмосфера стала така, ніби оце раптом до весільної кімнати внесли і поставили домовину з покійником.
Тоді ж увійшла в їдальню гожа, рум'яна пані господиня з срібною тацею, що вгиналась під пірамідою свіжонакроєних, розкішних скибок кавуна… Вмить покмітила, що тут щось недоладу, лише кинула оком на маму-старушку.
— Мамо! Ти знову щось наплутала, правда?.. Казала ж я тобі — скінчиш обідати, зараз іди в свою кімнату і відпочивай!
— Я нічого, Люсечко, я нічого… Я згадала лиш діда Опанаса, — знітилась старша пані, швидко встала, вибачилась і слухняно вийшла з їдальні.
Полумисок із соковитими, рожевими скибками кавуна так і залишився на столі, ніким не торкнутий.
ХРІН
До традиційних передсвяточних обов'язків Івана Никифоровича належить щороку принести з Першої Евню хріну і натерти йото вдосталь, щоб вистачило і до ковбаси, і до прочих снідів. Оце ж стояв наш дорогий Іван Никифорович, підпоясаний по-господарськи хвартушиною, і завзято тер хрін на терці, а сльози ручаєм текли з очей, потопаючи в клоччі тарасів-ських його вусів.
— Ух, пече, чортове зілля, прости, Боже, гріха в Святу П'ятницю! — сердився Іван Никифорович. — Просто, мов жужлями очі випікає!
— Плачте, плачте, дурні очі, бачили, що купували, — дражнила чоловіка Олімпія Осипівна, пораючись коло пасок, а це ще більше дратувало Івана Никифоровича, між нами кажучи — людину голубиного серця.
Та сьогодні, зраджу вам секрет, він сердився і плакав не так від того хріну, що кусав очі, як з причини тієї події, що трапилась ненароком, коли купував хрін на Першій Евню, — як звичайно, у свого Дарницького земляка, Соломона.
— Здоров, земляче! — привітав Іван Соломона, дружньо поплескавши його по плечу. — Ну, як там діла ваші і наші?.. Як бізнес?
— Бізнес — окей, — зідхнув Соломон, — а діла ваші, — підкреслив, погані! Ай, ай! Дуже погані!
— Чим же то вони такі погані?
— Погано про вас пишуть, земляче, наші американські газети… Не хороше! Пишуть, нібито ви помагали тому дідькові-Гітлєрові наших людей мордувати! Пишуть, що коли нацисти вели наших стріляти в Бабин Яр, ваші люди, нібито, раділи й тішились з нашого нещастя.
В цьому місці Івана Никифоровича ніби різонуло тупим ножем попід серце; він заколихався і мусів присісти на складаному кріселку Соломоновому, щоб не звалитися на хідник.
— Ну-ну, — підтримав його Соломок, — ти, земляче, не хвилюйся, я не про тебе річ веду, я тебе знаю, ти — свій чоловік. Я навіть не хочу тепер думати про те, чи так було чи ні, але се дуже погано, що наші газети таке про вас пишуть. Ти розумієш — їх читає ціла Америка, цілий світ!
— Слухай сюди, Соломоне, — заговорив Іван Никифорович, перевівши дух, — я тобі скажу, як землякові, ось що: тоді, коли нацисти шаліли в Києві, ти сидів собі тут, у Нью-Йорку, і робив бізнес; а я був там, в самому пеклі, самому дідькові в зубах, і все на власні очі бачив!.. Ну, от. Ти знаєш — Київ великий город і всякого зброду в ньому чимало. Може знайшлася шантрапа, яка раділа, коли ваших вели в той, тричі проклятий Бабин Яр, — я цього не бачив. Але я бачив, як ґестапівці везли на розстріл мого племінника, а з ним одинадцять хлопців-студентів з нашого кварталу, що належали до підпільної організації! Отак, як тебе, бачу їх усіх у забризканому гряззю грузовику, побитих, покривавлених, з руками, зв'язаними колючим дротом… Ти думаєш — мало наших, порешетованих кулеметами, лягло разом з вашими в спільну могилу?.. Та про це, звичайно, ваші, американські газети не напишуть!
…Оце ж, мабуть, на згадку про той випадок на Першій Евню, Іван Никифорович сердиться тепер і плаче, лаючи при цьому "чортове зілля" — тертий хрін.
ХАРАКТЕРНИКИ
При всьому моєму пошанівку до великого рабина українського гумору, редактора "Лиса Микити" Едварда Козака-Ека, при всьому моєму захопленні його прекрасним мистецтвом, з жалем і смутком мушу тут заявити, що однією з його картин я аж ніяк не захоплений, а то можна б сказати, тяжко пригнічений… Я маю на гадці несамовитий, просто, образ "У січовій кузні", що в каталозі 5-ої виставки Е. Козака в Ган-тері мав число 19, і ще до офіціяльного її відкриття був замаркований зірочкою, значить проданий "на пні".
Господь Святий знає, звідки Екові прийшла до голови така несусвітна ідея!..