– Думаю, що обоє усвідомлювали, на що зважуються, – сказав Іван Андрійович. – Бо коли вони танцювали на весіллі в Надиної подружки, то присутні запримітили, що в рукаві сорочки у Наді були патрони. А те, що в Петра був обріз, я знав, бо він навіть давав його мені заховати… Думаю, що обоє все обговорили і вирішили, що лише так вони зможуть бути разом, бо одне без другого не зможуть жити…
Петро наперед взяв обріз, заховав у надійному місці. Напередодні сестриного весілля зустрілись, і очевидно, все обміркували.
– Це могло б бути і наше весілля, – з болем у серці казав Петро.
– Так, могло б… Та, видно, нам не суджено стати у парі… Пригорни мене міцніше і нехай наші нещастя хоч сьогодні покинуть нас, а завтра …
– Я не зможу без тебе Надійко, життя мені не буде, якщо той лісник відбере тебе у мене…
– Ні, не відбере, я – твоя…Я залишусь твоєю… Давай завтра відсвяткуємо наше весілля… на чужому весіллі…
Петрові ставало моторошно від думки про те, що він повинен зробити. Себе позбавити життя – то не страшно для нього. Але як це зробити з найдорожчою для нього людиною? Ні, не зможе…
– Та ти не вагайся. Нехай знають усі, насамперед наші рідні, що кохання наше не помре – ми вічно будемо в парі…
Надійка йшла на весілля до Насті Недопусної (як її звали по-вуличному). Покидала рідну домівку з відчуттям того, що може більше не повернутись сюди. Окинула з воріт поглядом рідне подвір'я, стежину, якою кожного дня ходила, подумки попрощалась зі всіма, з усім.
Вона не могла дочекатись Петра. А коли, нарешті, він прийшов, то ніби весь тягар з душі звалився. Вони танцювали, на жаль, не на своєму весіллі. А коли зарожевів світанок, то залишили обійстя і пішли на луг, туди, де не раз зустрічались. Аби вгамувати хвилювання, Надя вкусила весільного печива, яке прихопила з собою.
Ніхто не був свідком їх останніх хвилин, хіба що зорі, які поволі почали згасати, як і їх життя. Першим пострілом у підборіддя Петро обірвав життя Надійки, другим – своє.
…Їх хоронило усе село. На жаль, родичі і після смерті не захотіли похоронити їх разом. Та й за канонами церкви того, хто сам позбавляв себе життя, не давали дозволу хоронити так, як усіх. Обряд похорону Надійки виконав священник, а Петра похоронили хлопці, його вірні друзі, обклавши труну гірляндами з сосни та барвінку.
– Та най би були вже женились, дав би їм кавалок поля, є трохи дерева… Хату би собі поставили,– говорив зі сльозами на очах батько Петра. Та було вже пізно. У пам'ять про них, про ту трагічну подію залишилася пісня, яку співали невдовзі по навколишніх селах. Її нам представив Дмитро Тернівський з Добринова, записавши зі слів Марії Тернівської.
Зі слів пісні видно, що вся вина лягає на Петрового батька. Однак старожили села стверджували, що обидві сім'ї були проти весілля, особливо Надійчина. Не беремося стверджувати чи заперечувати одне чи друге, а лише передаємо те, що почули.
– Моя мама Катерина Соколовська з Калуша не раз розповідала мені про те, що сталося у селі в 1939 році, про нашу родичку. То ж на свята, я завжди приходжу сюди, щоб запалити свічку.
На могилі Наді є напис: "Тут спочивають мощі Анастазії Завирухи – дочки Теодора… 1939р."
Могила ж Петра колись була на самісінькому краю кладовища і хрест поставлений не так, як на всіх могилах, а впоперек.
Стоїмо біля цих могил і думаємо, що нема зараз у сучасної молоді таких перепон, які були у Надії та Петра і їх ровесників. То чому ж сьогодні ми є свідками десятків, сотень розірвань шлюбів?
Рівно через три роки така ж трагедія сталася і в селі Путятинці Рогатинського району, де покінчили з життям через нещасливе кохання Степан Воляк і Дося Івасина.
Вклонімося великому коханню
Стежка круто збігла вниз від залізничної колії на край кладовища, щоб потім влитись у польову дорогу. Кожного дня проходять по цій стежині десятки жителів села Путятинці.
Та не лише жителі Путятинець, а й Рогатина та інших сіл, буває, проходять по цій стежині, щоб зупинитися на самісінькому краю кладовища біля однієї могили. Зверху в надгробній плиті вмонтовано фото, а нижче – підпис, який сповіщає, що тут спочивають Івасина Дося Василівна (1923-1942) і Воляк Степан Олексійович (1922-1942). Вдивляєшся у фото, на якому двоє молодих людей, немов чудові весняні квіти, і серце огортає біль і туга. Чому так рано пішли вони з життя? Може, війна торкнулася їх своїм чорним крилом, як і багатьох?
– Хіба ви не чули про це трагічне кохання? – запитала одна з жінок, яка теж зупинилась тут. – Воно й звело їх в могилу.
Путятинські старожили добре пам'ятають ту подію, яка потрясла не лише їхні, але й навколишні села. Про неї й розповіли нам Б.І. Баран, Г.С. Денис, Я.Д. Нарівний та інші.
То було справді велике кохання двох молодих людей, про яке лише в книжках розповідають.
Дося була вродливою, розумною дівчиною. Погляне, посміхнеться – промені щирості й тепла душу освітять. Оцією щирістю, безпосередністю, своєю гідністю, а ще працьовитістю виділялась вона з-поміж інших сільських дівчат.
Степан теж був вродливий, стрункий, ставний. Закінчив гімназію і вчителював у селі Озеряни, що в Галицькому районі.
– Був грамотним, начитаним, – згадує Б.І. Баран. – весь "Кобзар" Шевченка знав напам'ять, декламував так, що всі заслуховувались, плакали. Та не лише коли вірші декламував, а й тоді, як виступав з промовою перед людьми на різних зібраннях. Його не можна було без хвилювання слухати…
Подумалось, а чи є ще в Озерянах люди, які б пам'ятали свого вчителя? Адже минуло з того часу майже 80 років. Саме це спонукало нас побувати в Озерянах.
– Мені мама розповідала про того вчителя, про те, яким він був і що сталося з ним та його дівчиною в Путятинцях, – згадувала одна з жіночок, коли ми завітали в Озеряни до сільського магазину. – Шкода, що не стало мами у листопаді 2020 року, вона б багато розповіла про того вчителя, бо була його ученицею… Але пам'ятає його, сподіваюсь, Ольга Юріївна Медвідь, якій вже 89 років.
І ось ми на обійсті О.Ю. Медвідь. Нас зустрів її син Іван.
– Заходьте до хати, – запросив він. – Мама там щось читає…
Ольга Юріївна привітно зустріла нас. А коли дізналась про те, з чим завітали до неї, якусь мить мовчала, ніби верталась у ті далекі роки, коли була ще підлітком.
– Гарний був учитель, – казала. – Пам'ятаю, як спитав мене на уроці: скільки буде п'ять рази п'ять, а сім рази сім? Я табличку множення до 5 знала добре, а далі – вираховувала на пальцях, як мене тато навчив.
– Як ти то робиш? –запитав учитель, коли побачив як я вираховую на пальцях. – А мене навчиш цьому?
Я його і навчила потім, коли якось побувала в нього в хаті. Він пригощав мене кавою… Того вчителя всі в селі оплакували, коли дізнались, що з ним сталося. Я не раз згадую про це…
В селі Путятинці знали про кохання Досі і Степана. Ніхто й не дивувався, чому вони зробили саме такий вибір, бо були гідні одне одного. І побрались би, напевне, і жили б щасливо.
– В теперішній час вони б побрались, бо дуже гарна була пара – говорила з жалем Ганна Санагурська, якій у 2021-му виповнився 91 рік і яка їх добре пам'ятає, як і те, що з ними сталось. – Так, тепер були б разом. А тоді стала на заваді соціальна нерівність. Сім'я Воляків була багатшою від сім'ї Івасини, де, крім Досі, було ще шестеро дітей. До того ж оженився додому брат Степана (у сім'ї Воляків було шестеро дітей). Отож батьки його були категорично проти шлюбу Степана і Досі.
Легко сказати: проти. Та як наказати серцю?
– Тату, не калічте нам життя, – благав Степан.
– І мови нема…мусиш лишити Досю. З бідної сім'ї вона…і легковажна. Он аж в Озеряни до тебе прибігала. На кому хочеш женись, але не на ній…
– Нема мені життя без неї…
– Я своє сказав: по-іншому не буде…
Увечері зустрівся з Досею, яка була у розпачі.
– Чого ж доля наша така нещаслива? Чому така кара нам? Мені ж не жити без тебе…
– Мені теж не буде без тебе життя, люба моя, щастя моє…
– Коли уявляю собі, що ти іншу ведеш під вінець…Твоє весілля, любий, в такому разі буде для мене похороном…
– Якщо вже так, то для обох…Все одно життя не буде. А весілля… "по-іншому не буде", – казав батько. Ні, буде!.. Завтра я піду просити свою, а ти проси свою родину на весілля…На наше весілля…
…Пам'ятають ще у Путятинцях, як по-святковому вбралися Степан і Дося, як просили людей на своє весілля. Було це десь після Великодня.
– Як зараз бачу її у червоній хустині, вишитій блузочці, плісированій спідниці, – розповідала Ганна Семенівна Денис. – А Степан – у сірому костюмі…
Того вечора, попросивши близьку родину, вони востаннє зустрілися, щоб… не розлучатись навіки. Степан уже десь за північ привів Досю на обістя своїх батьків. Ми можемо лише уявити їх останню зустріч…
– Вибач кохана, що не так у нас, як в інших. І все ж: чи згодна ти стати мені дружиною?
– Я – так… А ти?
– З великою радістю. Ці обручки ось, що я придбав… думав буде, як у людей. Та не судилося… Давай же обміняємось ними і … попрощаємось. До ранку вже недалеко…
У хаті Воляків не чули ні притишених голосів, ні двох пострілів, що пролунали зовсім недалеко. Першим Степан обірвав життя своєї милої, а другим – своє.
… Їх знайшли вранці у повітці мертвими. Дося лежала горілиць спокійна, прикривши лівою рукою місце під серцем, пробите кулею. Степан лежав поруч, відкинувши голову набік. Ні страждань, ні смутку не відбилось на їх обличчях: ніби були задоволені, що закінчились нарешті оті немилосердні сердечні муки…
Поховали їх в одній домовині… Так і залишились вони разом назавжди. Про них казали, люди і пісню склали (може хтось пам'ятає її?).
Роздумуючи сьогодні над тим, яку треба було мати силу волі обом молодим людям, для яких світле, чисте кохання стало найвищим мірилом їх життя (обоє ж свідомо робили цей останній крок, усвідомлюючи, що повернути його буде уже неможливо), дивуєшся, як легковажно, зневажливо ставляться в багатьох випадках до кохання теперішні хлопці й дівчата.