У нього вже зубенята ростуть. Дивися, Гнате, подивися!..—Ах, як Марія тішиться, що у нього й зубенята ростуть. Це ж він має стати справжньою людиною. Не хочеться вірити... Гнат дивиться, корчить приємну усмішку, оббігає зо всіх сторін Марію і дитину, а натішившись, вертається знов до роботи. Далі минають дні. Марія зовсім призвичаїлася до синових зубенят. Часом так утне, що викрикне, але терпить. Романьо росте, грубшає, белькоче і ще розумніше, ніж колись, дивиться на матір.
— Бе-бе-беї Агі! Агі! Агі! Па! — філософує малий.
— Сцо, синуню? Сцо ти бе-бе-бе?
— Агі, агі! На!..
— Ну, сцо з, янголяточко? Сцо хоцес сказати? Ну скази! Ну. Скази: ма-ма.
— Агі, агі! Ма...
— Ну, ну! Сце, сце. Ну. Ма-ма.
Але скільки не вмовляє Марія, Романьо далі не подужає такої мудрості. Зате він вже сидить, спритно і завзято рачкує і, чим тільки може, квапиться якнай— краще обмурзатися. Кожний день приносить Марії нові несподіванки. То Романьо новий згук видумав, то зіп'явся на розкаракуваті ніжки і протримався так пару хвилин. Марія тримає за рученята і вчить його ступати.
Скільки втіхи, коли він ненароком зробить один ступ уперед. А одного чудесного незабутнього дня Романьо настільки розхоробрився, що зовсім виразно замамав:
— Ма-ма-ма!..
Марія почула, заллялася і захлинулася втіхою, кинулася до свого мудрагеля і так цілувала, що він ледь видержав, щоб не розкричатись.
— О моє ти, моє!.. О ти моє миле, моє золоте!.. Де ж наш батько? Де той батько завсіди пропадає?
Батько не дома. Батько поїхав до млина. Чекала не дочекалася, поки вернеться, а тільки в'їхав вечором на подвір'я, миттю вибігла до нього і:
— Ах, коли б ти тільки чув, що наш Романьо сьогодні сказав. Коли б ти чув!.. Зовсім добре вимовив "мама".
— Хм,— сміється Гнат, лишає в запряжі коні і швидко шкутильгає з Марією поглянути на свого мудрого сина, який нарешті втяв таку нечувану штуку. Михайло побачив запряжені коні без погонича і наробив крику.
— То, різал ма, поставить в запряжі і піде. Коли б яка нечиста сила наполохала, і тоді лови вітра в полі. Хоче, щоб воза рознесли. Як дитина!
Михайло випрягає коні та відчеплює посторонки. З хати біжить веселий Гнат.
— Ну, ну... Не сварися. Забіг на хвилинку, їхав і так, знаєш, захотів пити, мало не вмер. З'їв солоного оселедця.
— А коли б збурилися коні та розтаскали воза, про це ти не думаєш? Знаєш же їх. Не первина!..
XI
Золота пахуча осінь. Сади обтяжені яблуками і сливами. Сині такі, повні і соковиті... По городах ламають кукурудзу, копають бараболі, рубають капусту. Над яром висить дим і чути згари бараболиння. По лішниках блукає без пастухів худоба, шелестить листом і вибирає кращу поживу. Пастушки біжать до школи, а вернувшись пополудні, кладуть по лішниках огонь, печуть у приску бараболі, яблука, варять сливове вариво. При тому наломлюють оберемки ліскових дубців, розпарюють їх у приску і згучно хльоскають об гладеньке дерево чи пеньок.
У Кухарчуків великий смуток. Півторарічний Ро— маньо тяжко захворів. Не їсть, сильна гарячка, кинувся висип, усточка затиснуті, спраглі. Марія сидить над ним невідступне. Гнат поїхав до міста по лікаря.
Недавно снився Марії дивний сон. Встала і оповідала всім.
— Снилося, що ми з Гнатом вийшли на Проводи на могилки. Весна, цвітуть рясно дерева, людей скрізь повно, видзвонюють дзвони по всіх церквах. Йдемо з Гнатом, а коло нас біжить Романьо. Вже великий, одягнений гарно у білу, з виложеним по-матроськи комірцем блузочку, у легеньких, як то я завжди уявляю, чобітках з лакованими халявками. Сіли ми коло наших могил, і тут десь взялися покійниця мама. Так мало .пам'ятаю їх, але тепер бачу і пізнаю їх виразно. Підходять до нас, христосуються, беруть за руку Романя і кудись відводять його. "Куди ви, мамо, його берете?" — питаю. Усміхається. "Я,— кажуть,— піду з ним до церкви. Тут така тіснота". Беруть і відходять. Після ще повернули голову: "Не чекайте,— кажуть,— на мене з обідом",— і зникли між людьми. А я стою, чуєте, дивлюся, і так мені стало дивно. Якось так дивно. Здається, зникли навкруги люди, а я сама стою серед могил і хочу крикнути, хочу бігти кудись. Але уста мої не розтуляються. Ноги такі тяжкі, що не в силі підняти їх. На цьому і прокинулася.
Всі відчули наближення чогось неприємного. Того самого дня захворів Романьо, і Марія не спить другу ніч. Перший день думали: так собі щось. Другого — погіршало. Ледь світок Гнат поїхав по лікаря і дуже забарився. Приїхав з ним аж вечором. Дитина лежить у гарячці, кидається, янчить. Серце Марії рветься на кусники. Сердита, готова зо всіма битися. Прибув лікар, оглянув. "Пізно,— каже,— мене прикликали". Написав рецепта і мусив скорше назад. Там ще на нього чекає багато людей. Марія кинулася до нього і допитується, що буде. Лікар знизнув плечима. "Сильна гарячка. А може, і видержить. Скоріше біжіть по ліки". Гнат серед ночі конем погнав по ліки, а лікаря повіз Михайло.
Марія далі на сторожі коло сина. Сидить і навіть плакати не має сили. Пізно покликали. Чому ж пізно покликали? Завше той Гнат спізниться. Не міг першого дня. І так завжди!..
Дитина лежить на руках. Ходить з нею по хаті, горне до себе. Всім єством чує — щось невимовне страшне наближається, підходить. Марія горне дитину.
— Марієї Положи його в колиску. Задушиш! Так йому недобре! — просить Одарка.
— Гетьте! Всі гетьте! Не дам!
Одарка боїться сама з нею бути. Побігла кликати сусідів. Марія лишилася з Семеном. Роман почав сильно кидатися і янчати. Боже мій! Боже мій! Дитино! Що з тобою? Боже, Боже! Ти ж бачиш! Не допусти, допоможи!
Посходилися люди. Просять Марію положити дити— ну і робити холодні оклади.
— Гетьте! Гетьте всі! Боже, рятуй його! 0-о-о-й! — раптом різко і дико викрикнула. Всі кинулися до Марії. Дитина сильно сіпалася, ніби хто перетинав їй одну по одній жили, ноги, рученята. Марія ще сильніше тиснула, ще сильніше горнула і верещала. Здавалося, вона вирветься поночі надвір і побіжить кудись.
— Держіть її! Держіть!..— гукає Одарка. Люди кинулися до Марії. Розпочалася боротьба.
— Гвалт, рятуйте! Де ви! — гукала щосили Марія. В той час дитина перестала сіпатися, зів'яла. Люди відняли її від Марії, і всі почали молитися. Хлопчик був мертвий.
І коли вернувся Гнат, Романьо лежав уже на білому столі наряджений. Коло голівки хрест і горять три воскові свічки. Під образами світиться рівно лампадка.
Увійшов з темнуватої кухні до світлиці Гнат, глянув на стіл, зробив кілька кроків і бухнув перед стільцем навколішки. Руки зложив на стільці, сховав у них обличчя, і вирвалися ридання, ридання. Вони подібні на рев худобини. Уривні, страшні. Плечі сильно здригалися, а з віддутої кишені його одягу виглядали пляшечка ліків, велика булка і цукорки.
Марія сидить на покуті маняком. Не ворушилася, не плакала. Світло свічок падає на її безвиразне обличчя. По хаті вештаються люди, порається у чистій, білій з виложеним коміром, сорочці баба Улита, і невеличкий дядько — сусід однотонно читає з псалтиря:
"На руках возьмуть тя нєприткнєші о камєнь ногу твою... Плач і риданія слишу, о Господи, вонмі молєнію моєму..."
Одарка потиху витирає сльози. Сусідки посхиляли голови і мовчать. Гнат довго стояв навколішках перед столом. Ніч тягнулася, ліз у вікно світанок, настав день.
У шопі столярі ладнують трунчину. З комина хати валить дим. Варять, печуть. Михайло поїхав до шкальні, Гнат пішов замовляти церковний хор, у всіх церквах на подзвіння і покликати попа. Похорон призначено на пополудні.
Почали сходитись люди. Приїхав піп з дияконом, посходилися хористи. В хаті всі не вмістяться, тому панахида відправиться надворі. День сонячний, лагід— ний. З розлогого, що під вікном, горіха поволі спадають широкі листки. Жалібні співи, кадильний дим, ридання Марії і жінок. Наприкінці священик сказав:
— Дорогі брати і сестри! Чую плач і ридання. Відлетіло від нас життя, яке ледь торкнулося мирської суєти. Тяжко і сумно стає на душі, сумно, бо відходить у вічність жива людина, яка тільки розквітала до життя. Але Господь Бог у великій своїй мудрості створив наш мир так, що коли ми уважніше приглянемося його творінню, не знайдемо сміливості перечити його великій волі. Все, що стає з нами, все потрібне, все необхідне. Ми можемо плакати, можемо ламати з розпуки руки, але воля Всевишнього є неухильна... Певно, так є ліпше. Так хоче найвища воля. І, звертаючись до Марії, промовив:
— Сестрої Чую біль твій, біль матері, яка тратить свого первенця. Але пригадай, сестро, ту Марію, ту Святу Матір, що родила світові Бога живого, який всім людям кинув слова: "Прийдіте до мене, всі страждаючі і обременені, і аз упокою ви". Його розп'яли за це. І пригадай велику Матір, яка день і ніч стояла під хрестом розп'ятого Сина, чекаючи Його смерті. Пригадай її велику мужність, попроси у Неї сили пережити твоє горе і видержати все так само, як це видержала Вона, найбільша зо всіх матерів...
Марія падає навколішки, здіймає руки до неба і вголос молиться:
— Боже великий! Але ж за що, за що покарав? Верни мені його! Верни мені мою любов, мою радість, моє щастя! О Боже, Боже!
Люди німіли. Небо незрушно спокійне, сонце світило, не виявляючи найменшої зміни. Марію підня— ли, бо похід має рушити. Дівчата піднімали заквітчану вінками з дубового листу і барвінку домовинку. Згуки "Вічної пам'яті" носилися ще в повітрі. Похід рушив не дорогою, а через городи і сади просто в долину.
Назад Марія не могла і не бажала вертатися. Хотіла зостатися там, коло могилки, її забрали силою і відвезли кіньми додому. Приїхала і, знеможена, відразу лягла. Не хотіла їсти, лежала горілиць з відкритими очима, які байдуже дивилися в одну точку. Так пролежала тиждень. Ночами, коли дещо засипала, схоплювалася і когось шукала коло себе. Гнат не смів до неї підходити, не смів показуватися на очі. Відверталася від нього, не могла дивитися. Але він все-таки не відходив від неї, не міг покинути саму.
— Тошненько мені та нудненько мені! Що то буде з тією жінкою? Ото, людоньки мої, ковтне кілька ложок молока і за тим жиє. Порадьте що. Ми вже не знаємо, за що взятися! — тошніла Одарка.
І коли тільки змогла Марія звестися на ноги, одразу йшла на могилки. Там тихо й сумно. Знаходила маленьку свіжу могилку, на якій ще не засохли вінки, ставала на коліна, обіймала її і довго-довго не зводилася.