Потім підійшов до полички з книжками ("може, скоріше час ітиме"),
Узяв з полички "Енеїду" І. П. Котляревського. У новому навчальному році будуть її вивчати. Першу частину поеми він прочитав ще вдома. І тепер почав одразу з другої:
Еней, попливши синім морем,
На Карфагену оглядавсь…
Тривога стала поволі влягатися, відступати. Уяву заповнило розбурхане море, яке оскаженіло розкидає козацькі човни, але веселі, життєрадісні мандрівники‑троянці не лякаються грізної бурі, дружно гребуть веслами, сміються, жартують.
За ілюмінатором, повернутим до Землі, вже починався неозорий Тихий океан. Щойно минули найвищу вершину земної кулі Джомолунгму, або, як її ще інакше називають, Еверест (у Капітана в пам'яті спливли цифри: 8848 метрів. "Якби ще додати сорок, то були б одні вісімки", – подумав він), а вже наближається найглибша на Землі Маріанська западина ("Теж цікаві цифри: 11022 метри, – подумав Капітан, – одинадцять, а потім нуль і помножене на два: двадцять два"). Ось із синього океану повистромлювали темно‑зелені спини спочатку Філіппінські, а далі Каролінські острови. Наче якісь велетенські звірі вилізли з води погрітися на сонці. А поміж ними снують кораблі, залишаючи за собою по обидва боки сліди, які роблять їх подібними до довговусих водяних жучків.
Якраз над Маріанською западиною Капітан відчув, як їхній корабель хитнувся, ніби повний соломи віз на вибоїні. "Невже і в космосі западина, як і на Землі, – проскочила в Капітана думка. – Але ні, одне з другим не пов'язане". Капітан прислухався. Ніяких звуків. Тільки корабель ще раз гойднувся, ще, ніби хтось його штовхнув убік. Від курсу він, проте, не відхилявся.
Потім щось глухо гупнуло. І за перегородкою в шлюзовій камері почулося шипіння.
– Та це ж Граматик повернувся! – майже вигукнув Капітан. – Повітря в шлюзову камеру напускає.
Він відклав книжку й підійшов ближче до дверей, щоб, коли потрібно буде, допомогти товаришеві.
Клацнув замок, і відчинилися двері. У проймі з'явився зморений Граматик. Живий і цілий. Від нього повіяло холодним і паленим залізом. На скафандрі забіліли кристалики інею.
Граматик, не кажучи ні слова і не піднімаючи заборола на шоломі, обернувся обличчям до отвору й почав вибирати фал, який тягся за ним. Щось зачепилося в дверях, він поправив його, і ось до кабіни вплив…
Бряз(к)нути, форпос(т)ний, некорис(т)ливий, хвас(т)ливий, кіс(т)лявий, пристрас(т)ний, дійс(т)ний, контрас(т)ний, щас(т)ливий, ультрасучас(т)ний, пес(т)ливий, облас(т)ний, гіган(т)ський, альпініс(т)ський, учас(т)ник, балас(т)ний, ненавис(т)ний, шіс(т)надцять, чотиритиж(д)невий, турис(т)ський, неумис(л)ний, захис(т)ник.
Ключ. Вибери підряд лише ті слова, у які не треба вставляти букв із дужок (у них відбулося спрощення в групах приголосних). У кожному такому слові підкресли третю від початку букву. Саме в цих буквах і криється потрібна інформація.
IX. У Морі Ясності нема води
Друг підвівся на всі шість ніг, і з його нерозтуленого рота вирвалося якесь гарчання.
– Що це ти приволік? – запитав здивований Капітан. – У космосі знайшов?
Граматик мовчки відкинув забороло на скафандрі й, не відповідаючи на Капітанове запитання, повідомив:
– Усе в порядку. Неполадки в подачі пального усунено. Дозатор не пошкоджений.
І кинувся розв'язувати лантух. Тільки тепер Капітан помітив, що це не лантух, а скафандр – щоправда, благенький, потертий. Хтось був у скафандрі, але обличчя його не можна було розгледіти. На шоломі і всіх металевих частинах біліла густа паморозь.
Граматик підняв забороло в незнайомця. І на Капітана глянуло ніби й знайоме і водночас якесь нелюдське обличчя. Пришелець з інших світів? Чи, може, пірат? Губи й ніс темно‑синього кольору, щоки білі‑білі, волосся розкуйовджене, піднялося сторчма, очі заплющені, западини навколо очей зелені.
– Капітане, швидше закип'яти молока.
Доки Капітан порався з молоком, заправляв його маслом та червоним перцем, набирав у гумову грушу, щоб знову не сталося таке, як з вишневим узваром, Граматик тим часом розсунув змійку на скафандрі пришельця, скинув шолом з голови і взявся розтирати йому щоки, груди, робив штучне дихання.
Удвох вони розважили йому зуби, і Граматик став потроху, щоб той не захлинувся, вливати в рот гаряче молоко з маслом і перцем. Губи й ніс незнайомця почали бліднути, щоки взялися ледь помітним рум'янцем, очні яблука під повіками заворушилися.
– Незнайко! – з жахом прошепотів Капітан, приглядаючись до обличчя непроханого гостя. – Де він тут узявся?
Граматик здвигнув плечима.
– Дочапав я до камери з пальним, – став розповідати він. – На Землі ступив чотири кроки – і все, а тут, у космосі, не так воно легко та й страшпувато. Насилу відчинив люк, заглядаю: а там якась мара на дозаторі сидить. Хочу крикнути: "Хто такий?" – і не можу, мовби хто за горло мене схопив. Усе‑таки підповзаю ближче, приглядаюся: та це ж Незнайко. Аж я зрадів, сам не знаю чого… Отож він дрімає на дозаторі, а батареї в його скафандрі зовсім сіли, у камері холод, і він – як бурулька…
– Ой, пече! Ой, вогонь у роті! – раптом забелькотів Незнайко, якому Граматик і далі вливав молоко з маслом та перцем. – Дайте води, бо згорю!
– Тепер уже не згориш, – докинув з відчутним роздратуванням Капітан, – хоч небагато бракувало до того.
– Де я? – запитав Незпайко, розплющивши такі знайомі їм, ніби перелякані очі й роздивляючись довкола себе.
– Ти на космічному кораблі. Зараз ми робимо другий навколоземний виток, – відповів йому Капітан. – А от як ти потрапив сюди, про це розповіси вже сам. Незнайко знову заплющив очі.
– Розумієш, – усе ще не міг заспокоїтися Граматик від пережитого, – найважче було витягти Незнайка з камери. Люк невеликий. І спершу треба було якось прив'язати його до себе, щоб не випорснув у космічний простір. Я ж не думав, що там може бути Незнайко, мотузка запасного з собою не взяв. Відв'язав я мотузка від себе – обережно, щоб кінець, ще чого доброго, не висмикнувся з рук. Далі прив'язався вже коротше. І почав прив'язувати Незнайка, кілець на його скафандрі нема, от я і так, і сяк – ніяк не можу просунути мотузок попід ним. Не знаю, як він тільки втиснувся в цю камеру. Нарешті таки обв'язав його. Але й це ще не все. Став витягати, а він, скоцюрблений, не пролазить в отвір, хоч ти сядь та й плач…
На лобі, носі, щоках у Незнайка виступили різко окреслені червоні плями, які поступово стали розповзатися по всьому обличчю, втрачаючи свої контури та бліднучи.
– Насилу витяг. А потім у вхідний люк став запихати його, не можу, нема в що ногами впертися. Здогадався: спочатку я сам заліз у шлюзову камеру, а потім його затягнув…
Незнайко зовсім розігрівся й прийшов до тями. Злякано переводив очі то на сердитого Капітана, то на заклопотаного Граматика. Не знав, як обізватися, з чого почати.
– То як ти потрапив на корабель? – запитав Капітан, коли побачив, що той очуняв і хоче сказати щось.
Незнайко ще покліпав трохи очима, а далі розповів усе, як було, нічого не втаюючи й не викручуючись.
Йому дуже подобається море. Колись він уже був із мамою на Чорному морі в Скадовську. Він тоді хворів на бронхіт, і мама возила його туди, щоб полікувати… Від Херсона вони їхали катером по Дніпру до Голої Пристані, а потім – автобусом… Ох, як гарно пахне море – сіллю й камкою! А вода там яка тепла, особливо на дитячому пляжі, – наче купіль! Плюскаєшся, загоряєш…
На Морі Ясності, мабуть, ще краще. Звичайно. Там, очевидно, й небо не захмарюється, і штормів не буває. На те воно й Море Ясності. Бо коли вони були в Скадовську, то цілий тиждень ішов дощ, море штормило, було якесь непривітне, сіре. Недаремно Чорним його називають. А на Морі Ясності, зрозуміла річ, такого не повинно бути.
До того ж вони збираються висадитися на острові – на кратері Ліннеї. А на острові як же чудово! Він коли був у Скадовську, то їздив з мамою на острів Джарилгач. Яке там повітря чисте, яка вода голуба, а як хвилі шурхотять по піску! І коли вони відкочуються, то на березі залишається стільки гарних черепашок! Одна від одної краща! І йому так захотілося привезти для природознавчого музею черепашок з Моря Ясності, що він вирішив полетіти разом з ними на Місяць.
Отож учора ввечері, після того як пішов від Капітана й Граматика, він довантажив у камеру ще п'ять кілограмів пального, а ті десять, які мали бути про запас, не мав уже куди діти, бо тоді його ноги не помістилися б.
– Отже, ніякого запасу пального в нас нема, – похмуро відзначив Капітан.
Потім він повечеряв добре, щоб не скоро їсти закортіло, одягнув старий навчальний скафандр і заліз у камеру з пальним. Сяк‑так примостився і навіть заснув. А прокинувся від страшенного гуркоту. Його так причавило, що ні рукою, ні ногою не міг ворухнути. Потім віддало. Але стало дуже холодно. І він знову задрімав.
Доки Незнайко розповідав, Капітан дедалі більше супився та хмурив брови, Граматик усе змотував конопляний мотузок, а пес час від часу видавав звуки, подібні до гарчання.
– На Місяці нема води, – нарешті не витримав Друг, який усім, що сталося, був спантеличений не менше, ніж Капітан чи Граматик. – Місячні моря, як і океани та затоки, – це великі безводні, пустельні рівнини, всіяні великими та дрібними кратерами.
Незнайко знав, що пес не вміє жартувати, але все‑таки перевів запитливий погляд спочатку на Граматика, а потім на Капітана, але хлопці мовчали, зайняті своїми невеселими думками. Що тепер вони будуть робити?
– А навіщо ж тоді ці безводні рівнини на Місяці назвали морями? – розгублено видавив із себе Незнайко.
Граматик подивився на Незнайка.
– Слова іноді вживають у переносному значенні. Наприклад, поворот річки або дороги називають коліном за подібністю до нашого коліна. Але ж це не справжнє коліно. Був колись Чумацький шлях – дорога, якою чумаки їздили в Крим по сіль. Це справжній шлях. Але ж Чумацьким Шляхом наші предки назвали і скупчення зірок у небі.