Хутко побачусь — приїду у гості;
Вже потурбую старі свої кості!
— Мамо, лебідонько! Го́сподь із вами!
Що́ ж за причинонька б сталась над нами
В нашій хатині?.. Хіба б заболі́ла.
Чи пак зовсі́м би я збожеволі́ла,
Стала б якоюсь неначе дурною,—
Щоб говорила сама я з собою!
— Вже ж там поба́чиш сама́, чи дурніша
Чи, може, станеш якась розумні́ша.
Тільки ж мене к собі жди того года.
Лиш як настане отая пригода!
Дивом-дивується сму́тная доня,
Що́ за чудна́я їй суджена доля?
Отже прийшла так весна і другая,
Має дитину дочка молодая.
Ра́нком же я́кось дитя сповиває —
Та́к-то до нього гуде'-промовляє!
Ди'виться тільки на неї дитятко,
Те нерозумне мале немовлятко;
Та молоди́ця на розум багата:
Знай розмовля — розлягається хата!..
Доню свою так торкає за плечі:
— Що́, моя доню, збулася надія?
Отже, казала тобі, що тоді я
В хаті веселій побачусь з тобою,
Як загово́риш сама́ ти з собо́ю!..
Найкращі діти…
(Тема народна)
В полі со́вонька літає,
Навдокола поглядає:
Що́ там видно наоколі,
В небесах та в чистім полі?
Ох! Орел отам ширяє,
Понад гаєм все кружляє…
"Орле сизий! — заволала,
В його совонька спитала.—
Що́ літаєш ти, кружляєш,
Що у га́ю ти шукаєш?"
"Я хотів би роздивитись,
Молодими поживитись
Пташенятами якими!"
"Орле!.. Згля́нься над моїми
Совенятами малими,
Що зостались там у гаю!
Не займай ти їх, блага́ю!"
Мова со́воньки та мила
Хиже серце зворушила.
"Хай же буде так, як кажеш!
Мовить беркут.— Тільки вкажеш
Ти мені, які там діти
Єсть у тебе, щоб гляді́ти,
Обмину́ть їх". "Ох, мій боже! —
То ж тобі сказати може
Мати-совонька, звичайно,
Ту признаку.— От нехай-но,
Як між пташечок дрібніших
Ти побачиш найгарніших,
Щонайкра́щих, то ж напевне
Мої ді́тки!" Вчув же ревне
Те прохання і крила́ми
Стрепенувсь, та між гаями
Зник орел. І пам'ятавши
Ту признаку, він, шукавши
Здобич там, у ряснім гаю,
У зеленому розмаю,
Щонайкращих діток гожих.
І поїв він — щонайгі́рші,
Там були, найпогані́ші.
Отже, доленька нещасна!
Не збулась надія красна,
Помилилась думка красна
Теї совоньки-мату́сі!
Плаче, бідна, в горі, в тузі:
Бо якраз оті послідки
Та були її́ то дітки!..
Весела пісня
(волинська пріповістка)
Згорів весь двір у чоловіка.
Страшенна шкода, превелика!
Сидить гослодарь на двори́щі,
На су́мнім, чо́рнім пожарищі,
Та й плаче бідний! Все́ пропало,
З добра нічо́го не зостало:
Не тільки хата, а й стодола,—
Усе́ згоріло навдокола.
Скотини навіть не здолали
Порятувать: в огні пропали
Корови й коні!— І оста́тні
Якісь там зли́дні тії хатні
Жиди беруть за довг колишній.
(Нехай їм Бо́г прощає вишній!…)
Знайшовши півня під рукою
Несе жидівка під пахою;
Хоть здо́бич не яка́ попалась,—
Та здасться все таки "на шабас"!
А з під пахи так вистромляє
Свій гребінь півень і співа́є!…
Побачив далі господа́ря,
Що там сидів як чорна хмара.
— "Гай-гай, господа́рю!—мовляє
До його півень:—"не впадає
Тобі, мій пане, так робити,
Журитись так і сльози лити!
Дивись! мене в остатню путь
Тепера на зарі́з несуть,—
А я й на теє не вважаю:
Як бачиш ти,—собі співа́ю"!..
— Весе́ла пісня твоя, друже!—
Мовля господар:—навіть дуже!
На теє-ж півень: Що́ й казати!.
Та вже —ж одна́ко пропада́ти,
То хоть не пла́кать, а співа́ти!..
IV
Жарти…
1.
Шлюбні метаморфози
"Моя ти кохана голубко!
Хотів я давне́нько сказати тобі:
Чогось мов не так вже гарненько
Ти ходиш, — не та́к чепурненько,
Як пе́рше ходила!... А здумай собі
Недавні часи́ тії, любко:
Як коси чудесно чесала!
До гарного ж вбрання, бувало, твого –
Додано чи квітку, чи пе́рце,
Чи стьонжку… Скажи, моє серце, —
До вборів гарне́сеньких перше чого́
Ти бі́льше охо́тоньки мала?"…
-Ах, серце! Дай по́кій! Ну що́ там
Дурниці провадить! Чи маю я час
Для тебе вбиратись щоде́нно?
Та в мене ж клопо́ту – страше́нно:
Нагля́нуть, дать ла́д у госпо́ді у нас.
Дать раду крамничним тим щотам!
Та й ти́, як сказати по правді
Чогось то не дуже галантний тепер!
Все тільки в піджаку бридкому
І ходиш, як прийдеш додому!
Табак навіть куриш, з якихось химер,
Не то́й що курив було завжди!-
-"Піджа́ком – то мо́жеш корити!...
"Табак же за́вжди я оцей купував,-
"Відколи себе пам'ята́ю!
"А вже ж, як було завітаю
"В твій рай, де усюди Амур панував,-
"То вже ж мусив кра́щий курити!...
"Ну, се́ ще нехай і дурниця:
"Таба́к там… стьонжки́'… Я об тім не стою́!
"А от, моя любко кохана, —
"Оця́ річ то спра́вді пога́на:
"Що вже залишила й музи́ку свою
"Чудова моя чарівниця!
"А втіха якая, мій Боже,
"Була з теї милої праці для нас!
"Були ж ті хвилини небесні,
"Як слухав я згу́ки чуде́сні:
"Мелодія люба котилась-лилась,
"На серці ставало так гоже!
"В тім щасті було потопа́єш!...
Та на́що тим спо́гадом серце труї́ть?...
"Грать більше не ма́єш охоти!
"Закри́ті лежать твої ноти
"І любе п'яніно – німе́є стоїть…
"За втіху мою ти не дбаєш!"
-Ох, серце! Чи стало б охоти
У те́бе, як перше, мене вислуха́ть?...
Та й що́ говорить про утіхи!
І в те́бе знайшлися поміхи:
Чи можеш тепера мені почитать
Що-небудь таке. Без нудоти?…
А пе́рше! – Мій боже ласкавий! –
Читали! Читали! Немов всі книжки́
Хотіли скінчить по єдинці!...
Тепе́ра ж – чита́єш ти жінці?
Окро́ме читаєш, простягши ніжки!
Для се́бе, мій друже лукавий!-
"Ну, вже що оце́ дорікання,
"Не знаю, як ва́жися кинуть мені!!
"Я винен, — що наше читання
"До то́го прийшло скасува́ння?!
"Та хто́ ж то завів перешко́ди дрібні́,
"Що з ра́нку ідуть до смерка́ння?
"А там як уве́чері й можна
"Читать, як прийде́ш ти з шиттям у руках,
"То тілько й роби, що спиняйся!
"То голку шукать нахиляйся,
"То жди поки зна́йде усе по кутках
"К шиттю – моя пані вельможна!
-А!... О́н які ре́чі здіймає!...
У всьому пак винна сама́ тільки я́!...
"Ти пла́чеш голубко кохана?!...
"Так годі́ ж, моя ти жадана!
"Не хочу, щоб справдилась думка моя,
"Що люба пора вже мина́є!"…
"Світачі небесні"
Зорі я́сні, проміня́сті
В небі синьому горять,-
Та ті зі́роньки огнясті
Мені ду'шу холодя́ть!...
Вони будять, викликають
Думи сти́лії, сумні́,-
Що вже більше не сіяють
Очі любії мені!
Колись в ночі ті величні
Я з дівчи́ною стояв,
Та їй світлонька довічні
В небі чистім називав
"Он стяго́ю споконвіка
Путь молочная пройшла
Он Медве́диця велика,
Он Медве́диця мала́!
Онде Пояс Оріона
Щирим золотом горить,
Он кривавая червона
Зірка Марсова зорить;
Онде Коси Вероніки
Тихим про́мінням тремтять,
Он Центаврові великі
Очі в небові мигтять;
Он – вродливи́ця Венера!
Всім зако́ханим сприя́!...
Її славлять і тепера, —
То ж Вечірняя Зоря!
"Зійди, зіронько Вечірня!"
Козаче́нько їй співа:
"Вийди, любко моя вірна!"
Сама рима виплива…
Ох, оту Венеру-згубу
Мусив так і я чекать,-
Щоб хутній дівчи́ну любу
В тихій вечір привітать!...
Ми ж стояли, споглядали
Ко́ла сві́тачів дивни́х;
В ті ж хвилини,— щоб ви знали,-
Я не дуже дбав за їх!
Бачив я очей прекрасних
По́гляд той з-під чорних брів, —
Од всіх в небі зі́рок я́сних
Найясніше він зорив!...
Де́ ж ви, очі ті дівочі?
Де́ дівчи́на, що кохав?
Чи згадає в ясні ночі,
Як прихильно я навчав?
Ма́ла з іншим повінчатись!...
Ох, тоді не жду вже я,
Щоб їй ма́ла нагадатись
Астрономія моя!
А як інший той покинув
Нареченную свою,
В світі людному поринув,
Зрадив дівчину мою,
О, тоді вона згада́є,
Як прихильно я любив, —
В пору ту, як зірок зграї
Пізнавать її учив!...
І як сяють зорі гожі,
Дівчино́нька молода,
Може, знову сві́тла бо́жі,
Враз зо мною, спогляда!...
Де ж дівчи́на? Де́ єдина?
Де ті о́ченьки зорять?-
Ох, мовчить нічна година,
І німі́ зірки́ мовчать!...
Хатнє багаття
Дружинонько мила! Не хочу тобі я
Пере́чити в справах твоїх,
Та тільки єсть певна у мене надія,
Що слів не одве́рнеш моїх,
Пора́д у дрібно́тах, моя ж ти пташино!
От бачиш, наприклад, неда́вно яко́сь
Я бачив: служни́ця з села, та Горпина,
Сиділа з тобою рядком…Те здалось
Мені не до ла́ду… Звичайно,неха́й:
Єдна́ння з наро́дом – ця річ не псує…
Та треба, голубко, зважать на звича́й:
Ніяково, серце моє!
Або́ хоч би й це́, моя рибочко мила:
Обідав у нас хтось чужий…
Види́мую ж прикрість ти гостю вчинила:
Крививсь він на вбір твій чудни́й…
Наро́дне убрання – це річ пречудесна!
Тут навіть і ду́мка хорошая єсть…
Ну, що́ ж, отак до́ма – тепер у нас ве́сна –
Чому не зробити убранню ту честь?
До ла́ду, часа́ми, наряд той прости́й –
І так оздобля він обличчя твоє!
Та треба зважати, як хтось є чужий:
Ніяково, серце моє!
От … мо́ва синочка теж трохи клопо́че
Мене, як на їй я спинюсь…
Звичайно, мале ще й навчиться, як схоче,
По-всякому – тим не журю́сь…
Скажу: навіть мило, як теє малятко
Народную пісеньку втішно співа,
Чи казку про вову прокаже, зайчатко,
Чи та́тком пестливо мене назива;
А все ж воно ю́кось здається чудни́м!..
Між лю́дьми по у́хах неначебто б'є…
Бо знаєш: вважають у нас те смішним…
Ніяково, серце моє!
Учениця й учень
"Яко́сь це в хале́пу я до́бру попався!...
Міщаночка, бачте, одна
Мені дещо прала. Спізнався
Я з нею – і тож пак вона
Учитись читать забажала.
Ну я і поміг! За малий який час
Вона вже й читала й писала,-
Зага́рливо так-то взялась!
Поїхав я, — й з ду́мки міщаночка тая
У мене пак ви́йшла!...