Звичайно, засипати яму легше, ніж копати. Та все ж і при цій роботі лоби мокріють, долоні горять і в поперек наче хто забив кілка. А в іншого неумільця, дивись, і пухирі на руках повискакують.
Дядько Лесь усе це добре розумів і, де тільки міг, бульдозером допомагав лісівникам. Було б це на рівному, він би їх просто не допустив до важкого діла. Але на схилах яру далебі не просто маневрувати машиною. Іншим разом так перекособочиться, що тільки пильнуй, аби не вивалитися з кабіни. Проте він був справжній майстер свого діла і водив бульдозера по крутизнах, де інший ніколи б і не осмілився.
Все ж і дядько Лесь з нетерпінням ждав нового крутосхильного трактора та причіпне знаряддя для нього. Тоді вже, обіцяв лісівникам, усі найважчі роботи виконуватиме машина, а вам лишиться тільки що легше. Матимете більше часу для різних наукових спостережень, дослідів або й просто для відпочинку.
Врешті, одного дня, по обіді, приїхав Лебеденко на своєму газику і сказав, що крутосхильний прибув на PTC і треба його забрати звідти якнайшвидше.
Коли дядько Лесь збирався глушити бульдозер, яким працював саме на дамбі, Онисим підійшов до брата:
— Може, поки ти їздитимеш, ми з Романом попрацюємо на ньому? — і кивнув головою на машину.
— Е, ні,— махнув рукою тракторист,— без мене не чіпати!
Хлопці тільки скривились.
Наступного ранку дядько Лесь з'явився на новенькому крутосхильному тракторці. Машина поХискувала свіженькими червоною та жовтою фарбами, весело пофоркувала, була прудка, вертлява, і увесь її веселий вигляд немовби говорив: мені тут теж цікаво попрацювати.
Дядько Лесь також був якийсь святковий сьогодні. Засмаглий, вусатий, у біленькому картузику з пластиковим козирком, у клітчастій тенісці під новеньким темним комбінезоном із шлейками, він широко усміхався і підморгував комусь у школярському гурті, що вже оточив новосела.
Школярів бентежило, як же цей невеличкий колісний тракторець ходитиме схилом? Він же перекинеться швидше, ніж отой старий гусеничний...
Правда, спереду у трактора є ніж, як у бульдозера. Значить, він може землю нагортати, а отже, й звільнить їх, школярів, від важкої роботи землекопів. Але одне діло — горнути грунт на рівному, а інше — на крутосхилі.
Дядько Лесь якусь годинку із зосередженою заклопотаністю ходив біля машини, підкручував гаєчки, трубочки, гвинтики. Та ось, врешті, покінчив з усім тим, сів за кермо. І машина також мовби зраділа, що може рушити з місця, робити щось корисне, загула нетерпеливо, вся затряслася і прудко покотилася похилим узбіччям крутояру.
Лісівники напружено, затамувавши подих, не спускали з неї очей, насторожено і трохи боязко дивилися вслід. Ой, та вона ж зараз таки перевернеться. І навіщо дядько Лесь так необачно дозволив їй прудко бігти? Он хитнулася вже... Ай!
Але що це? Кабіна трактора і весь корпус його, що було вже похилилися, нараз вирівнялись, а колеса — два великих, задніх, і двоє малих, передніх, якось смішно перехнябились — праві піднялися вгору, ліві опустилися донизу.
І те напружене й тривожне, що зібралося в грудях до цього, нараз вирвалося радісним і веселим:
— Ха-ха! Ти глянь, який він...
В ту ж мить усі побігли слідом, щось кричачи, вимахуючи руками, а попереду — Роман та Онисим.
Дядько Лесь сварився на них, махав правицею, мовляв, назад, назад. Покликав Онисима (як старшого лісничого) і строго наказав, щоб унизу нікого, жодної душі, не було. Хочете спостерігати, йдіть угору й подалі. Але та похмурість швидко зникла з лиця механізатора. Йому самому, мабуть, було цікаво випробовувати машину, і він заходився загортати першу вирву, що лишилася від кореневища.
За кілька хвилин яма, котру десять школярів закидали б не менш як півгодини, була ліквідована. Ще дві-три хвилини — і від сусідньої вирви зостався тільки чорний слід.
— Е-е, Тетяно Степанівно,— весело сказав Лебеденко, стоячи із Миколою Петровичем на дні яру,— бачу, що тепер вашим лісівникам тут нічого робити. Цей тракторець з усім упорається. Шукайте лишень гарних підручних Лесеві.
— На це діло у нас охочих багато! Он двоє, бачите, ні на крок не відходять.
То були Онисим та Роман. Уже всі школярі, вдовольнивши свою цікавість, або посідали вгорі та здалеку слідкували за роботою трактора, або спустилися із схилу вниз і звідси позирали вгору, а Роман та Онисим усе крутилися біля машини. То в якомусь місці відкинуть шмат кореня чи оцупок дерева, що загубилися в кущі нехворощі чи деревію і тепер заважали, то притопчуть у ямі пухку землю або просто стоять і слідкують, як дядько Лесь вправно та легко, мовби тішачись, крутить кермо веселого проворуна.
Особливо захоплювався працею дядька Леся Роман. Хлопець уже давно відчував до вусаня велику симпатію та прив'язаність, хоч ніколи й не показував того.
Романові навіть важко було сказати, що найбільше подобається йому в механізаторові. Все! І дужі плечі та руки, в яких відчувається надійна, певна сила, і некваплива точність рухів, і навіть звичка говорити без притисків, рвучкості, а якось плавно, навіть аж трохи несміливо. Хотілося б і Романові бути таким. Тільки не завжди виходить — і в ділі, і в слові. А жаль. Бо на таку людину, як дядько Лесь, просто любо глянути.
Школяреві завжди кортіло спостерігати, як дядько Лесь щось робить біля машини. Дивно, але здається, що навіть всі оті німі помічники механізатора — різні великі й малі накидні, рожкові, розводні ключі, напилки, плоскогубці — і ті симпатизують своєму господареві. Вони в його руках наче оживають.
Про дивовижні руки дядька Леся Роман міг би розповідати без кінця. Але він цього не робитиме, бо всі хлопці в селі і так знають: коли дядько Лесь, приміром, трохи "пошепче" біля велосипеда, то вже дивись: зовсім злегка крутнеш педаль, а велосипед мчить стрімко, встигай тільки рулювати та пригальмовувати, щоб не врізатися в стовп або в дерево.
Знають у селі й про те, що рукам дядька Леся скоряються всі інструменти та механізми, які тільки є в колгоспі — і трактор, і бульдозер, і звичайна собі лопата. А сяде у вантажну чи легкову автомашину, не кажучи вже про мотоцикла, то наче й народився там...
Але якщо про це можна мати різні думки, то про той випадок, коли дядько Лесь остаточно й безповоротно скорив Романове серце, двох міркувань бути не може. Одного дня рано навесні Роман та Онисим повезли на велосипедах дядькові Лесеві вечерю в поле. Орав він за лісосмугою бурячище. Приїздові школярів зрадів, зупинив біля межі машину, з апетитом попоїв, а потім чи то зумів прочитати в хлопчачих очах, чого вони хотіли цієї хвилини, чи просто так здогадався, тільки посадив обох у кабіну. Завів плуги на гони і каже Онисимові:
— На, веди.
Онисим уже не раз рулював трактором, мав набиті на те діло руки і з якоюсь просто-таки заздрісною неквапливістю взявся за рульове колесо, потім поклав руку на чорну голівку важеля переключення передач, наблизив ногу до педалі відбору потужності.
Скільки впевненості й спокою було в кожному Онисимовому русі! Він, видно, у всьому хотів наслідувати старшого брата, і це йому вдавалося сповна.
Роман стежив за кожним рухом товариша, думаючи, що йому Романові, мабуть, і через малолітство, і через невміння таке щастя не перепаде. Та за кілька гін дядько Лесь наказав зупинити машину.
Хлопець тільки глибоко й тяжко зітхнув, гадаючи, що хоч би як йому кортіло повести цього гіганта (а він цієї хвилини здавався школяреві справжнім всесильним велетнем), але нічого з того не вийде...
Хіба кожна людина здатна розгадати, що криється, скільки почуттів ховається в отому хлопчачому зітханні? А дядько Лесь усе зрозумів. Поклав Романові на плече дужу руку, краєчком ока зазирнув у обличчя, ще й підморгнув.
— Сідай, Романе... Не святі горшки ліплять...
Що то за хвилина була, коли він, Роман, після короткого навчання взяв у руки вже нагріте Онисимом рульове колесо, поставив ноги на педалі й відчув, як трактор скорився кожному його порухові. Здавалося, ніколи ще не переживав він такого щастя, хоч дядько Лесь і ногу на педалі злегка притримував, і за колесо час від часу торкав.
Але чи ж то трактором, звичайним трактором, який оре, возить гній із ферми на поле, рулював Роман цієї миті? Та це ж був велетенський морський, ні, океанський корабель! Так, так, чорна хвиляста рілля — то застигле море, таємниче й незвідане у своїх безмірних глибинах, кришка капота — палуба судна, а кабіна — капітанська рубка, в якій він, Роман, недремно тримає штурвал..
Але таке уявлялося не весь час. Інколи здавалося, що він веде бойовий танк, як це робив дядько Лесь, коли служив у армії.
Ах, і чому ж тепер, як Роман розкошував за кермом, гони на полі наче нараз покоротшали, зробилися просто-таки куці. Не встиг сісти, а вже й лісосмуга.
— Ну що ж, хлопці,— каже дядько Лесь на поворотах,— на сьогодні досить... Скоро стемніє, час вам їхати додому.
— Спасибі, дядьку! — гаряче промовляє Роман, вилазячи з кабіни.
— Ростіть, козаки! — усміхається вусань.
Чи ж знав він, чи усвідомлював, скільки сонячного щастя подарував того дня школяреві? Онисим пішов до велосипеда... А Роман звернув до борозни, дивлячись на рахманні зоране поле, обласкавив поглядом останні чотири скиби.
"Це мої,— думав,— мої перші чотири сліди, прокладені на рідній землі..."
Стежкою, що побігла під деревами лісосмуги, мчали їхні велосипеди до села. Заходило сонце, сиплючи в очі хлопчачі черлене золото. Шухкало над головою гілля дерев, що вже рвало бруньки і розпростовувало перший лист, гули бджоли, несучи перші нектарові краплі, зібрані з медуниці, свистів у вухах вітерець, а Романові все те — і звуки, і барви, і пахощі — все зливалося в якусь дивної краси симфонію... Як світло й чисто було в нього тоді на душі! Навіть і зараз, при згадці про той вечір, якась духмяна, тепла хвиля заливала все єство підлітка. Дивився на дядька Леся, залюбовано слідкував, як він вправно керував новою машиною. І мимохідь думав: чи ж дасть, чи дозволить коли і йому, Романові, сісти за стерно новенького трактора? О, коли б то!..
ШКУРА НА БАНТИШ
Задовго до від'їзду з міста планувалося, що Юрко із Жоркою житимуть, як усі лісівники, в наметі. Був він у хлопців чотиримісний, з віконцями, гумовою підлогою, і друзі не раз мріяли про розкошування в лісницькій вольниці.