Й се надавало Богданові ще більшої сили й зваги, бо Вишата в будь-яку мить міг прислужитись йому своєю могутньою рукою, що мало чим поступалася Богдановій, а Борислав, хоч і слабший, завжди виручав товариша де мечем, а де й хитрістю.
Борислав хвацько гуторив і грецькою, й латинською, й фрязькою, й готською мовами, що були в ужитку в тих варварських тагмах-полках імператора, Вишата ж мало коли вдавався до мови, навіть рідної полянської, здебільша обходячись і так. У свої двадцять шість літ він став ще кремезніший, але на зріст не вдався. Борислава ж вигнало вгору, гнучкого й жилавого, мов тернова жердина. Богдан був такий увишки, як Борислав, і кремезний, як Вишата. Мечники в тагмі так і звали їх: Здоровий скіф, Довгий скіф і Куций скіф, хоч кожен з них мав, певно, своє ім'я. Та, по-перше, так зручніш, а по-друге, хіба запам'ятаєш ці незбагненні скіфські імена.
Богдан потроху відвик од свого ймення, та й інші не називали Богдана Богданом, лише тим давнім словом, що з легкої руки смаглого косацького отамана прилипло йому навіки: Гатило. Й княжич залюбки відгукувався на той поклик, бо в ньому було щось рідне, й шпарке, й майже забуте...
По смерті Богданового діда Данка віче посадило на Витичівському столі дідового молодшого брата Рогволода. Як усе те сталося, Богдан до пуття не знав. Може, зважили на те, що прямий спадкоємець, київський князь, син Данка Милодух зовсім хворий, а може, й підмастив декому Рогволод, але сталося як сталось.
Після похорону діда Данка Богдан у війську нового Великого князя пішов меститися грекам за жахливий підступ. Греки, злякавшись війни, видали Рогволодові татя, того, хто, власне, тільки виконував волю справжнього вбийника, й піддались на мир, зобов'язавшися сплачувати Великому князеві щорічну данину в 350 літрів золотом. Рогволод погодивсь. То була явна зрада, й князі, й велії та малі боляри, й можі ліпші, й усе воїнство невдоволено гомоніло, однак Великий князь не зважав, бо на випадок поразки мусив поступитися столом, який посів нещодавно.
— Хіба то мало! — виправдовувався він. — Греки ще ніколи не платили нам дані. Тепер платять.
Князям і веліїм болярам дісталося по чималому кушу, решті боляр і ліпших можів також, і вони потроху замовкали, хоч військом, яке зібралося при Дунаї, можна було нагнати й не такого жаху на ромеїв, бо тагми їхні саме ратилися в Асії.
За статтями вгоди кілька тисяч полянських, і деревлянських, і сіврських можів, і косаків-луговиків пішло служити найманцями в імператорське військо.
Так Богдан опинився в золотосяйній стольниці над Босфором. Відтоді минуло більш як дев'ять років. Туди він. ішов хлопчиком, а повернувся дорослим боєм, що зазнав на собі й меча, й вогню, й голоду та підступів, бо на них не скупились ні ромеї, ні їхні численні вороги в Європі й Асії.
Порівняно до Константинополя Київ город видався Богданові маленьким селом, що не знати нащо й оточило себе високим дубовим гостроколом. З сією сміховинною "стіною" неважко впоратися трьом сотням ромеїв, озброєних звичайними драбинками, не кажучи вже про катапульти й скорпідії, які кидаються скелями, не згадуючи залізночолі тарани та багатоповерхові гелеополі, що здатні пересадити через будь-яку муровану, а не дерев'яну стіну цілу зграю мечників і стрільців. Приблизно так само був укріплений і стольний город Витичів. Кажуть, стара стольниця Вручий набагато міцніша, та Богдан аж туди ніколи не їздив і не дуже вірив у ті балачки. Наші князі впевнено почуваються й за гостроколом, який захищає їх од степових наїзників, а великому військові подолати таку обшир зась.
Усе було так і не так, та про те мусив дбати Рогволод, Великий князь.
А він не дуже вболівав державними справами, оточив себе пройдисвітами, бавився скоморохами й гудочниками, позвозив до Витичевого більше двох десятків наліжниць, які мали своєю молодою кров'ю розганяти загуслу кров у його старечих жилах.
Богдан думав про се, сидячи під кущем калини в тому самому місці над глибоким Хрещатим Яром, де літ тому десять уперше освятив себе в справжній січі. Місток був старий, трухлявий, півпоруччя з боку городу відламалось.
Князь несолодко всміхнувся. Місток інколи може послужити неабияку службу, й мусив про се спитати в Малка, який за десять літ вибився в домажиричі й ще дужче погладшав.
Зодзаду в князя сидів Вишата. Він щось мугукнув. Князь, після повернення додому, наставив його за старого конюшого.
— Що?
Вишата мовчки хитнув головою на той бік яру. З-поза оспища Соляним шляхом їхало четверо комонників. Поминувши місток, вони вгледіли під калиною синє блискуче корзно київського князя й попрямували до нього через урвище. Віддавши коня супутцям, найстарший з них підійшов і за давнім звичаєм торкнувся рукою трави — ні більше, ні менше, саме так, як споконвіку віталися поляни, не скидаючи шапки.
Князь усміхнувся.
— Що ймеш казати, я тебе слухаю, нарочитий може.
— Рече Рогволод, Великий князь, твій дід, аби-с прийшов ти до городу стольного.
— Пощо я йому в потребі есмь?
Нарочитий зам'явся.
— Не відаю, княже.
— Й заклянешся?
Прийшлий знову зам'явсь і скосував на Вишату, вбраного в ще грецьке корзно.
— Кажи при ньому, не страшись. Далі сього місця твої слова не підуть.
Нарочитий тепер озирнувся на своїх супровідців і притишеним голосом проказав:
— Ясичі розбили князя роденського Вогняна. За Порогами.
— То й що?
— Гречники не можуть ходити в Ольбію по сіль.
— Нехай знову збере можів і піде на ясичів.
— Пойняли...
— Кого?
— Князя Вогняна. Полонили. Рогволод кличе тебе. Рече: Болога взимі потяли, Вогняна полонили, хай тепер іде на них Гатило.
— Краще потятому бути, ніж полоненому, — сказав сердито князь, тоді недовірливо подивився нарочитому в вічі. — Так і рече: Гатило? Чи се ти вигадав?
Нарочитий зніяковів і визнав:
— Ніт, княже, рече "Богдан". А се так усі на тебе речуть. Богдани, мов, многі, Гатило ж єдин.
Богдан усміхнувся, й нарочитий, посмілівши, додав:
— Не забули смо, як ти тому десять літ під своїм Києвим городом княжну нашу від погибелі порятував. Малий був єси, не відаєш.
Вишата й собі засміявся, князь же спокійно запитав:
— А де та ваша княжна тепер?
— Ясновида? Та де ж... У Родні. В Родні, — повторив він. Йому стало чи то шкода її, чи ніяково за своє недоречне запитання. Отже, в Родні. Нарочитець розвіяв усі його сумніви: — Не доля нашій княжні. Се вже вдруге. — Він мало не назвав імені того давно вже забутого Джурджа, та вчасно схаменувся. — Й не вдовиця, й не так щоб невіста... Вогняна ж князя... Тож Рогволод і рече: нехай тепер іде на ясичів Гатило... Богдан.
Сонце хилилося до заходу, й князь лишив нарочитого можа переночувати в своєму теремі. Той погодився, бо до Витичевого стольного городу їхати ж цілий день. Увечері Богдан сказав йому:
— Перекажи Великому князеві, що я не можу сповнити його волю. Скажеш, у... Гатила всього півсотні можів, сподужих носити меч. — Він подивився чоловікові під кущаті брови, бо той ховав очі додолу, й спитав: — Яке твоє ймено?
— Морятин, княже, Морята.
— Так і речи дідові моєму: п'ятдесят комонників. Ураці Морятин, забравши своїх отроків, які переночували в старого конюшого Вишати, поїхав, а наступного вечора був знову в Києвому городі. Здавався марним і хворим. Богдан поклав усе те на карб неблизької дороги, та Морятин скинув гаптовану гуню, задер полотняну сорочку й повернувся до нього спиною.
На спині хрест-навхрест червоніло кілька кривавих запечених посмуг.
— Видиш, княже, — похмуро сказав він. — Пожалій старця, коли між єси. — Й додав, уже натягаючи гуню: — Мовить, нехай бере свої п'ятдесят, я приточу.
Богдан спитав зовсім недоречне:
— Скільки маєш літ, Морятине? — Й подумав: "Якщо вдвічі більше, ніж мені, — посовіщуся, коли ж ні — то ні".
Морятин відповів:
— Стільки, скільки твої можі комонні.
— П'ятдесят?
— А так.
Тепер він не знав, що сказати. Було шкода старого, та давня звичка загадувати уроки не дозволяла погоджуватись. Його розібрало зло на Рогволода. За що дід його ненавидить і хоче збутися?
Він спитав:
— Роговолодичі де зараз?
— А де! — відповів нарочитий між. — Єдин у Холмах, як і був, а сей тут, при вітцеві.
— Єутихій?
— Єутихій.
— Чого Рогволод не после його на ясів?
— Сього не відаю, княже.
— Страшиться?
— Не відаю.
— Береже для... столу?
Морятин зітхнув, але не відповів нічого. Тоді довгим поглядом утупився в Богдана й похмуро проказав:
— Уп'ять закоториться земля Руська...
— То ж пощо?
— Бо їдного тягне сюди, другого туди, й комождий князь дивиться не на Витичів, а геть.
Богдан силкувався зрозуміти, куди гне нарочитий між, тоді, здається, збагнув і промовив:
— Повідають, Велімир усі землі під собою мав. — І швидко зиркнув у вічі Морятанові, але очей таки не побачив за кошлатими брівми, — Пощо ти од мене ховаєшся, нарочитий може?
Нарочитець відповів:
— У Велімира був меч Юрів. . — Знаю. Ти його бачив єси?
— Без Юрового меча готів би з виї своєї не скинули. Всі князі й усі землі пішли за Велімиром тоді.
— Ти його бачив єси? — наполіг київський князь.
— Велімира-м бачив. Був єсмь отрочам, а бачив. Тринадесять літ мав єсмь тоді.
— Меч, питаю, меч Юрів бачив єси?
— Малий був єсмь тоді, княже, — вхиливсь од відповіді Морятин.
Князь охолов і по хвилині мовив уже таким голосом, який не терпів заперечень:
— Те й передаси Великому князеві: негоден, мов, Гатило на ясичів іти, бо у стольному городі ліпші за нього. Зумів єси?
Морята знав уже, що розмову закінчено й що сей молодик не призвичаївся ще ламати свого слова. Богдан же Гатило думав про інше. Великий князь тепер остаточно підніме забороло. В голові на мить майнула чи то думка, чи тільки тінь, що спина в сього літнього можа вже помережана попругами й помережиться ще дужче, та він потиснув у собі ті непотрібні жалощі. Коли кинуто виклик — сподівайся гостей, і нічого тут більше не вдієш.
Рано-вранці Морятин побрав дорогу на Витичів. Рушаючи, він торкнувся правицею споришу біля теремного ґанку, чим дуже здивував молодого київського князя. Більше того: Богданові навіть привиділось, що той схилився перед ним нижче, ніж то заведено. Князь теж оддав шану нарочитцеві й, коли той зі своїм почтом зник за ворітьми двірня, а далі й за вже розчиненою на день Полудневою брамою, — пішов оглядати свою твердь.
Самий вигляд її викликав у князеві зневажливу посмішку.