Сюди свого часу прадід Кобзаря, Андрій Безрідний, переїхав із козацького Низу. У козаків він був кошовим писарем. У Кирилів-ці прапрадід Кобзаря взяв за дружину доньку козака Івана Швеця Єфросинію. Оскільки родина дружини прийняла його до себе, за тодішнім звичаєм він мав взяти її прізвище. От і став Безрідний Шевченковим. "У родині народилося троє синів. У наймолодшого із них, Івана, у шлюбі з Горпиною з'явився батько Тараса — Григорій. Крім нього, Іван Шевченко мав ще сімох дітей від трьох дружин, усі вони є Кобзареві дядьками та тітками", — розповідає пан Ціхоцький.
У Кобзаря було дев'ятеро братів та сестер. Цікаво, що трьох сестер звали... Марія. Одна із них померла ще малятком, друга дожила до двох років, а третя в дитинстві втратила зір і дожила до 27. Також лише по два роки прожили на світі ще дві Тарасові сестри — Параска та Єфимія.
Старша сестра Катерина була для нього ледь не матір'ю. Коли одружилася із селянином із Зеленої Діброви, Тарас до неї частенько навідувався. Також поет згадував сестру в повісті "Княгиня" та в листах до брата Микити.
"Молодша сестра Ярина була для Тараса порадницею, —каже дослідник. — Так, коли поет мав намір одружитися із Харитиною Довгополенко, писав троюрідному братові Варфоломію Шевченку: дуже радий, що Харитина сподобалась Ярині. А коли Кобзар облишив сподівання одружитися із Харитиною, просив сестру допомогти йому знайти добру дівчину. Після останньої зустрічі із Яриною у 1859-му Тарас присвятив їй вірш "Сестра".
Старший брат Тараса — Микита, заледве йому виповнилося 15, одружився із сільською дівчиною. Спочатку чумакував із батьком, а після його смерті — перейняв на себе господарство. Відомо, що Тарас допомагав йому грошима. А в повісті "Княгиня" згадав брата в частині про "залізні стовпи".
Після смерті Тараса Микита супроводжував його домовину із Броварів аж до самого Канева. А потім співпрацював із дослідниками, щоб передати їм відомості про брата.
Молодшого брата Кобзаря звали Йосип. Тарас хрестив його старшого сина Трохима, заїжджав у гості до Йосипа під час мандрівки 1845-го та 1859 року.
"Поет неодноразово клопотав до поміщика Валеріана Фліорковського, щоби той відпустив Йосипа, Микиту та Ярину із неволі, — розповідає далі Іван Ціхоцький. — Але пан погоджувався звільнити їх лише без земельного наділу. Йосип погодився, за що Тарас був неабияк розсерджений. Бо ж селянин без землі приречений на жебрацтво".
Сам Тарас Шевченко, як відомо, дітей не мав. Та його брати й сестри народили загалом 23 дітей: від Катерини поет мав 12 племінників, від Йосипа та Микити — по троє, від Ярини — п'ятьох. А троюрідних племінників нараховуємо майже 90!
Прізвище "Шевченко" належить до найпопулярніших в Україні: його має близько 160 тисяч осіб!
Найбільше Шевченків живе у Києві — 11 тисяч, Харкові — 7 тисяч, Дніпрі — 5,5 тисячі. І багато з них є нащадками родини найвідомішого українського поета.
Ось, напевне, і все, що я хотів повідати подільському читачеві моєї книги про маловідомі епізоди життя та творчості Великого Кобзаря — людини, яка, як вже говорилося, із 47 років свого недовгого, безрадісного і драматичного буття 25 перебувала у кріпосному рабстві, 10 — у тюрмах і на засланні, а решту літ — під недремним жандармським оком та в постійній боротьбі з нестатками.
І буду тільки радіти, якщо хтось про них, ті історії, знав раніше, або ж відає тепер більше тільки що мною викладеного.
Роки летять, а з ними — і століття... Але Тарас Григорович Шевченко і нині серед нас, українців, серед своїх земляків. Він був, є і завжди буде з нами. Довіку! Адже він — безсмертний!
ДВІ ФОТОГРАФІЇ ПОЕТА
В статті "Од звичайного погляду скрите." (газета "Подільські вісті") її автор О. Тарасюк повідомляє, що до наших днів збереглося 11 фотопортретів Шевченка. Саме з двох із них, стверджує він, поет у 1860 році написав два своїх малюнки "Автопортрет у шапці й кожусі" та "Автопортрет у світлому костюмі". Першому з них судилося стати основою для великої кількості портретів та пам'ятників Кобзареві (в тому числі і монумента в парку імені Т.Г. Шевченка міста Хмельницького, а також одного з найкращих живописних портретів
Т.Г. Шевченка, написаного у 1871 році до десятиріччя від дня народження видатного поета славетним російським художником І.М. Крамським на замовлення московського мецената П.М. Третьякова). Всі вони створили стійкий стереотип Шевченка як старезного діда, якому завжди холодно. Але ж художникові було тоді лишень 46 років.
Розвіяти цей стереотип міг би другий портрет Шевченка, виконаний ним на основі фотографії, зробленої 1859 року І. Гудовським у Києві. І хоч на обличчі Шевченка цієї фотографії можна помітити сліди тяжкої недуги, яка підточувала і без того надламане засланням здоров'я поета, та сам характер фотопортрета підкреслює його інтелігентність. Очевидно, саме ця обставина — Шевченко-інтелігент — завадила втіленню образу хоч би в одному пам'ятнику визначному українцю. Всього ж у світі нині встановлено Шевченкові майже 1300 монументів (більше споруджено їх тільки Будді).
ДЕЩО ПРО "ЗАПОВІТ"
Ще навчаючись у школі і читаючи "Кобзаря" Шевченка, я був неабияк вражений словами його "Заповіту" —найважливішго з того, що поет написав у кінці 1845 року:
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синіє море
Кров ворожу... отоді я
І лани, і гори —
Вже покину і полину
До самого Бога
Молитися., а до того
Я не знаю Бога. Адже, ознайомившись ще раніше з деякими іншими творами Тараса Григоровича, я вважав його глибоко релігійною людиною, яка ніби й не повинна була йти проти християнської моралі, а тим більше гнівити Бога. А тут, у цьому вірші, поет чомусь цього не дотримувався. І його думки читачі стали тлумачити по-різному. Одні, особливо в радянські часи, намагалися зробити Шевченка войовничим атеїстом, інші не погоджувалися з тим. "Чому? Чому Тарас Григорович так написав?" — запитував себе не раз і я. Дещо прояснилось, коли прочитав дві статті двоправну-чатого племінника Тараса Шевченка Олександра Відомен-ка ("Такий суперечливий "Заповіт" та "Той день — благословенний і скорботний" в газеті "Подільський кур'єр").
— Пролити чужу кров для християнина — поняття вороже, — писав автор публікацій. — Либонь, велику кров мав на увазі поет, коли переповнений нею Дніпро понесе її до самого Чорного моря. А тією частиною крові, яка вийде з берегів, поет радить "волю окропити". Що розумів він під словом "воля"? Напевне, звільнення селян від кріпацького гніту.
А чи було щирим зізнання Тараса Григоровича відносно Бога?
Відректися від Бога — найстрашніший гріх для віруючого. Шевченко гнівив і навіть відрікався від Бога заради свого рідного народу. Він просив Божої милості не для себе. Він гнівив Бога і не боявся гнівити, брав гріхи народні на свою душу і не боявся брати, бо йшов завжди слідом Ісуса Христа, який також не боявся взяти гріхи людські на свою душу і навіть постраждати за них.
Пройшло майже п'ять років після написання "Заповіту". Тарас Григорович, важко хворіючи, так і не встиг дочекатися надання "волі" своєму народові, хоч і залишалось для цього зовсім мало часу. В помешканні поета, що було неподалік академічної церкви, 9 березня 1861 року він помирав. Настала свята неділя. В його скромну оселю долинали так любимі ним звуки церковного хору, що заповнили єство і душу знесиленого Кобзаря, якому вже ніхто нічим не міг допомогти. Він відходив у вічність.
Наступного дня мав розпочатися Великий піст, а Шевченка вже не стане. До нього поспішатимуть друзі. Принесуть ранковий номер газети "Петербургские новости", в якій був надрукований "Маніфест" про скасування кріпацтва в Російській імперії. Як же поет його ждав! І не дочекався лише кілька годин. Документ був готовий ще за тиждень до смерті Шевченка, але цар звелів оголосити його тільки в перший день Великого посту, щоб селяни святкували скасування кріпацтва не в шинках, а в церквах. Друзі покладуть ту газету під саван у домовину і занесуть її до церкви. Після останньої його земної ночі учні академії у супроводі багатотисячного натовпу людей понесуть поета на Смоленське кладовище і поховають. Душа ж його відлетить у Космос, "полине" до Бога і буде молитися, як написав Тарас Григорович в такому суперечливому "Заповіті".
Минуло майже півтора століття...
Україна здобула незалежність. Стала Державою. Пам'ятає всіх, хто жертвував своїм життям заради її майбутнього. Пам'ятає і вшановує вона також і свого геніального сина Тараса Шевченка, який аж ніяк не очікував, що на його землю — землю українців — замахнеться зі зброєю в руках жадібний до наживи "старший брат" із Росії, який нізащо не хоче змиритися із отриманою "волею" нащадками Тараса. І знову лунають пророчі і призивні слова поета із його "Заповіту" .
Господи, будь милостивий нам, грішним потомкам Шевченка, і настав на добрий розум наших кровожерливих ворогів.
І ЩЕ ДЕЩО ІЗ ЖИТТЯ ШЕВЧЕНКА
Був момент, коли мені здавалося, що оця невеличка книжечка уже повністю закінчена. І вже кілька днів знаходилася у видавництві. Та раптом виникла потреба зробити до поданої біодовідки автора його сучасний фотопортрет. Тому й опинився я в салоні, де зустрівся з фотографом Василем Мицюком. Довідавшись, для чого мені потрібне художнє фото, він заявив, що і його неабияк цікавить Шевченко. Тож невдовзі виніс мені з підсобного приміщення салону копію фотографії з стародавнім надписом рожевими літерами "Землянка Шевченко. Форт Александровск". Так я вперше побачив землянку, в якій, судячи по тексту напису, перебував поет і вперше почув про форт Олек-сандрівськ. До цього я знав лише, що більшість років свого заслання Тарас Григорович відбував рядовим солдатом у Новопетровському укріпленні. Тож зроблена більше ста років тому світлина мене вельми зацікавила. Почались пошуки хоч якоїсь інформації про невідому мені досі землянку поета.