— Склероз…
— Не годиться так, громадянине Дімо! — похитав головою лейтенант і раптом прошепотів дідкові у самісіньке вухо: — А взагалі правильно зробили, нехай покрутиться трішки… — І вже голосно додав: — Але ми її знайдемо, обов'язково!
Діма відразу заспокоївся і вже зовсім сміливо проказав:
— Здається, я пам'ятаю, як дістатися в Навпакинію!
— Кажіть! — коротко кинув слідчий діловим тоном і видобув з лівої бокової кишені кітеля авторучку й записник.
— Зараз, щоб точно… — наморщив лоба Діма. — Ага! Ось: переїхати місточок — та й на той бережечок, потім прямо до ставочка, від ставочка — по лісочку аж до самого кінця: там і є країна ця!
Лейтенант Пчілка видобув із правої бокової кишені атлас автомобільних доріг СРСР і щось відмітив у ньому.
— Все ясно! — сказав він, коли Діма скінчив. — "Місточок на той бережечок" — це, звичайно, міст метро через Дніпро, що веде на Русанівку. Далі, "ставочок" — це в радгоспі "Броварський", де карасів розводять. І останнє — "лісочок": це ліс коло Броварів!.. Отже — в дорогу!
Лейтенант із хлопцями рушили до виходу, але Діма зупинив їх:
— А я? А мене? Я теж хочу з вами: може, я дещо забув, а дорогою пригадаю?
— В цьому щось є! — погодився лейтенант Пчілка. — Ходімте!
І вони вчотирьох — слідчий, Діма, Олег і Сергій — вийшли з будинку, сіли в машину, і тільки-но гуркнув мотор, як просто під колеса, невідомо звідки, стрибнув маленький пухнастий цуцик.
— Геть з дороги! — владно гримнув лейтенант, але цуцик замість того, щоб утекти, вскочив у машину через відкрите вікно.
Слідчий Пчілка, вражений таким зухвальством, хотів викинути неслуха, та Сергій закричав:
— Це Бурчик, Вітчин песик! Нехай з нами їде, поможе хазяйку шукати.
— Непогана думка, — погодився слідчий, — нехай лишається. Вперед!
Машина гарикнула, голосно чхнула й помчала на розшуки Птурської…
10
Птурська штовхнула двері з написом 3-Б — й остовпіла на порозі!
В класі стояв жахливий гамір, але нікого не було видно. Та ось із-під першої парти вигулькнула скуйовджена голова якогось хлопчика, і він заверещав:
— Нове-е-енька-а!
І в ту ж мить, наче гриби після дощу, з-попід парт почали вистромлюватись голови.
— Новенька? — спитала вчителька, яка сиділа на підвіконні.
— Еге ж, — кивнула Вітка.
— Лізь під четверту парту в середньому ряду, й продовжимо наш урок, — наказала вчителька і знов відвернулася до вікна, щось мугикаючи собі під ніс.
А Вітка, якій сподобався цей незвичайний урок, весело застрибала до своєї парти й хутко заповзла під неї.
Її сусідом виявився товстий здоровань. Він щось жував і водночас гамселив чималим кулаком по лаві, не звертаючи на Птурську ніякої уваги. Це трохи образило її, і вона ліктем стусонула пузаня.
— Гей, ти! Давай знайомитись!
Хлопець скоса глянув на Вітку, кивнув, не перестаючи жувати, витяг зі свого портфеля півметрову лінійку, розмахнувся — і з усієї сили ляснув Птурську по лобі.
— Вова Бабинець, — сказав він ошелешеній Вітці, яка обома руками трималася за лоба й відчувала, як у неї під пальцями росте величезна ґуля.
Звідки ж було їй знати, що в навпакинських школах така звичка знайомитися: замість того, щоб потиснути руку, в Навпакинії правила хорошої поведінки вимагають якомога дужче вдарити, штурхонути чи тицьнути нового знайомого. Всього цього Птурська, звісно, не знала, тож страшенно образилась на пузаня й заволала на весь клас:
— Рятуйте! Вбивають!
Але ніхто, навіть учителька, не звернув уваги на її вереск. Адже, як ви пам'ятаєте, на уроках і треба було галасувати, штовхатися, битися й гоготіти… Поверещавши даремно ще трохи, Вітка замовкла.
— Ага! — тої ж миті підскочила до неї вчителька. — Хуліганиш? Марш до директора!
Цього тільки й треба було Вітці! Вона згадала, що для покарання в навпакинських школах змушують їсти морозиво, кулею вилетіла за двері й помчала в директорський кабінет.
— Мене вигнали з класу! — гордо й радісно повідомила Птурська Полікарпові Полікарповичу. — Давайте морозиво!
Директор чомусь сумно глянув на Птурську й мовчки повів її в сусідню кімнату. Там він відчинив холодильник і поставив перед дівчинкою літрову банку з морозивом:
— Їж!
— А ложка? — спитала Вітка.
— Яка ще ложка?! У нас руками їдять!
— А де їх можна помити? — не дуже здивувалася Вітка, бо вдома не раз їла сама руками.
— Ану, покажи? — директор глянув на її бруднющі руки, — під партою підлогу не мили, мабуть, рік, — і зареготав: — Помити! Ну й вигадниця! Такими саме їсти! — І він показав Птурській на табличку, що висіла над холодильником.
Там був намальований брудний хлопчисько, а внизу великими літерами написано:
НЕ МИЙТЕ РУК ПЕРЕД ВЖИВАННЯМ ЇЖІ!
— Зрозуміла? — спитав директор в ошелешеної Вітки.
— Зрозуміла…
— Тоді — їж!
— Не хочу! — аж здригнулася від огиди Вітка.
— Що-о?! — розсердився раптом директор. — Ану, їж негайно!
Вітка так налякалася, що обома руками почала запихати морозиво в рот… Але, ковтнувши, зойкнула і ледь не впустила банку: морозиво виявилось не лише солоним, а й гарячим, як окріп. Вона враз пригадала навпакинський шоколад і пожалкувала, що поспішила накинутись на морозиво.
— Не можу!.. — благальне глянула вона на директора.
— Мусиш!
І директор так блиснув очима, що Птурська знов схопилася за банку.
— Все… — нарешті хрипко просичала вона, ковтаючи останній шматок і відчуваючи, ще в неї наскрізь просолилися і язик, і живіт.
— Тепер — на уроки! — наказав директор і повернувся у свій кабінет.
Вітка, весь час спльовуючи, посунула до класу. Тепер вона вирішила галасувати без угаву: досить з неї того клятого морозива! Але язик у неї так розпух, що ледь ворушився в роті. Тоді вона руками й ногами почала грюкати по парті й по підлозі і до кінця уроків так вибилась із сил, що ледь виповзла з-під парти, коли пролунав останній дзвоник.
— Снідати! Снідати! — заверещали її нові однокласники, хоч за вікнами вже спускалася ніч, і щодуху помчали до їдальні.
На цей раз Птурська, хоч і зголодніла вкрай, вирішила більше нічого не їсти в цій ненормальній країні.
"Краще голодною бути!" — подумала вона й пішла до спальні.
Але у спальні не було жодного ліжка: сама гола підлога, а замість подушок черговий видавав кожному учневі грубезну дубову колоду…
"Збожеволіти можна! — жахнулася Птурська. — Треба до завтра якось перетерпіти. А завтра, казав директор, почнуться аж шість вихідних. Ото вже погуляю!"
Вітка забилася в якийсь темний закапелок під сходами, скулилась на купі ганчір'я, що валялося там, і заснула.
Тільки-но перші промені сонця зазирнули до вікон школи, Птурська прокинулась. Язик усе ще був солоний, ґулю на лобі не можна було торкнути, але Вітка почувала себе досить бадьорою.
Сподіваючись на шестиденний відпочинок, вона вибралася зі своєї схованки в коридор і пішла до виходу. Але на дверях її перепинили двоє хлопців із чорними пов'язками на руках — напевне, чергові.
— Ти куди зібралася? — єхидно поцікавився старший.
— Як — куди? — здивувалася Птурська. — Гуляти! Відсьогодні ж — вихідні.
— О-хо-хо! — зареготали чергові. — Ой, держіть, бо луснемо зо сміху!
— Ач, яка спритна! — нарешті вгамувався старший. — Гуляти, щоб ти знала, можна тільки у дні уроків, а у вихідні треба сидіти в школі.
— Новенька, мабуть! — презирливо хмикнув молодший. Вони підхопили Вітку під руки і, хоч як вона опиралася, потягли до директорського кабінету.
— Ось, — мовив старший Полікарпові Полікарповичу, вказуючи на Птурську, — гуляти надумала: вихідні, бачте!
Директор теж розреготався, а тоді наказав черговим:
— Посадіть її в комірчину зі старими партами та не забудьте замкнути, а то ще втече з незвички.
За хвилину Вітка вже сиділа в тісній комірчині, захаращеній уламками парт і якимось іншим непотребом. З жахом позирала вона на вологі брудні стіни, де виплітали мудре павутиння здоровецькі бридкі павуки.
Майже під стелею було невеличке незасклене віконечко, а в ньому даленів голубий шматочок дзвінкого травневого неба.
І зробилося Птурській так боляче й гірко на душі, що вона заплакала. Вона пригадала своїх однокласників, тата й маму, песика Бурчика. Потім згадала, як дошкуляла Сергієві, як знущалася з батьків… Схлипуючи й розмазуючи по брудних щоках сльози, Вітка дала собі слово більше ніколи в житті не завдавати нікому прикрощів, — аби тільки вибратись із цієї страшнючої Навпакинії!
Вона підхопилася на рівні ноги й вирішила спробувати вилізти крізь віконечко. Але дістатися до нього було не так і просто. Вітка побудувала з уламків парт піраміду й почала дертися на неї. Та піраміда раптом захиталася — і зі страшним гуркотом розвалилась!
Вітка ледь вилізла з-під уламків. Руки й ноги її були геть подряпані, під оком світився чималий синець, а нове плаття подерлося на ганчірки. Та Птурська знову й знову заходилась будувати піраміду — і нарешті добулася до вікна…
За хвилину Вітка вже була надворі. Вона глянула навкруг, помітила неподалік від школи лісок — і щодуху побігла до нього. Коли б хто засік час, за який Птурська подолала чималу відстань до ліска, то, напевне, в таблицю світових рекордів з бігу треба було б занести поправку. Та Вітка про рекорди не думала, а раділа, що ніхто не бачить її. Вона трохи перевела дух, присівши на траву, а тоді знову, боячись погоні, побігла далі, у глибину лісу.
Бігла Вітка доти, доки вистачило сил, а тоді впала непритомною під якийсь кущ.
11
В цей час машина лейтенанта Пчілки звернула з Броварського шосе в ліс. Вона підскакувала на вибоїнах, пасажири буцались головами об дах, але шофер не зменшував швидкості. Ось машина вискочила на узлісся, і тільки-но передні колеса виткнулися на галявину, як пролунав гучний вибух! Машину кинуло вбік, і вона завмерла на місці.
— Колесо! — розпачливо скрикнув шофер, і всі повистрибували з машини.
Таки справді, ліве переднє колесо наїхало на розбиту пляшку, покинуту недбалим туристом, й осіло.
— Хвилин двадцять згаємо, — невдоволено пробурмотів шофер і заходився поратися з інструментом.
Всі посідали на м'яку молоденьку травичку, а песик Бурчик, помітивши якусь живність, погнався за нею в гущавину.
— Може, поки міняють колесо, — озвався Діма, — я мемуари вам почитаю?
— А чого, — підтримав його лейтенант, — почитайте! Швидше час промайне.
Діма відразу витяг свого зошита, розгорнув на потрібній сторінці й урочисто проказав:
— Розділ сьомий: Робінзон Крузо та я! — Трохи покахикав у кулачок і продовжував: — Це було у 1704 році.