А ритмічний вірш настроює на свій ментальний ритм у процесі сприйняття ритму фізично відчутного; це теж цікаво, бо тут поет виступає у ролі організуючого начала, як шаман, у чоловічій ролі; ментального ритму, завданого, скажімо, сонетом Шекспіра або елегією Бродського, неможливо уникнути, неможливе діалогічне сприйняття, принаймні одразу, у процесі читання/слухання; ти змушений іти до кінця вслід за автором, підкоряючись його ході. Істотний момент з ослабленням сприйняття ритму, коли він перестає діяти (про це писав Едґар По, аналізуючи "Ворона"). І тоді вірш закінчується, хоч би насправді було ще три-чотири його написані строфи. Закінчується ментальний, а не фізично відчутний ритм. Підкорятися авторові більше немає сенсу. Закон необхідного біологічно розміру тіла діє і тут. Я погоджуюся з віршем доти, доки він є структурою, яка не прагне до всеосяжности, і підкоряюся йому доти, доки він не претендує на мене сповна. У такому разі кожний вірш може сприйматися як істота або річ (Рільке), як повноправна дійсність в одному ряду з дійсностями троянди, жайворонка або годинника. Ритмічні вірші неможливо написати; їх можна тільки складати, організовувати, проявляти, зумовлюючи внутрішнім розміром процесу мислення, яке створює дійсність, інваріантним мерехтінням його "хвиль"; неможливо створити всю дійсність одразу. Писати можна прозу; її ритм — це набагато ширша амплітуда коливань маятника; цікаво було би дослідити, як збільшується фізичний обсяг твору разом із розширенням отакого коливання.
Дійсність завжди організована, хоче того людина чи ні. День і ніч, пори року, корінь і квітка троянди, — усе це організоване Богом-природою, еволюцією чи всіма разом, мене це не цікавить. Але все це організоване не за людськими законами. Людина, мавпуючи таку організацію, створила тільки міста, в яких неможливо жити, тоталітарні режими і так далі. Поза динамікою і мінливістю дійсности стоїть велика статика, нерухомість; поза життям метелика і жайворонка стоїть організм(людина натомість організовує поняття "організм"); метелик і жайворонок живі тому, що організовані, тому що мають межі, за які ніхто не може проникнути, не зруйнувавши і не вбивши метелика або жайворонка. Ці мільярди організованих нікомуненалежних дійсностей, цей космос, де всі мають право на життя і смерть, де автономія — не право і не обов'язок, а умова виживання, сама дійсність, позбавлена, нарешті, вибору, — вибір, саме це поняття привнесене людиною, є її прокляттям і першородним гріхом. Людина розставляє довкола себе копиці сіна і помирає з голоду, так їй і треба. Бо їй, отже, треба так. Людина створює недійсність, прагне до всеосяжності! вигадує потреби і можливості, хоча її ніхто, крім неї самої, до цього не змушує.
20 лютого
Відлига, вітер, навіть у кімнатах пахне весною. Вчора дві години ходив лісом, знявши окуляри, курив біля Вербового потоку і дивувався, — виявляється, дим від сигарети синій і запашний. Сидів і слухав тишу, яка складалася з дзюрчання потоку, співу пташки, віддаленого гавкоту псів і вітру, що шумів у верховіттях смерек. Спускаючись із гори, вкритої лісом, озирнувся: так, це Бройґель, "Мисливці на снігу", шлях до неба і до землі — один і той самий шлях. Цього разу я нарешті не обдурював дійсність, і вона озвалася тишею над Вербовим потоком, небом небачених кольорів: ніжно-пурпуровим, ніжно-бузковим, сірим, темно-синім; а вгорі висів серп місяця, а за горою заходило сонце. Під мостом, на якому я стояв, текла ріка, безмовна, місцями закута у кригу. Як добре без людей.
Через три дні — день мого народження. Мені виповниться двадцять вісім років. Що я тільки пережив за цей час, що тільки передумав, наговорив, натворив, — а ось сиджу зараз тут, пишу, читаю, бавлюся з малою Владиславою — і відчуваю, що тих дійсностей позаду вже немає, що я чистий, як нова сторінка у щоденнику, "і сонце щодня — нове". Не весело й не сумно, тільки щем якийсь у серці, тільки прийняття всього, що було, — і непам'ять про нього. Втім, пригадується багато чого: походи матіївськими лісами і кар'єрами, канікули в Соболівці, зустрічі і розмови з Кашкою та Тузом, перші вірші, перші новели, перші справді гарні книги; батько, мама. Світланка; туга за домом, перші друки, знайомства зі справжніми поетами і людьми — Рябчук, Чубай, Малкович, Герасим'юк і Римарук, довгі, щирі і розумні бесіди з Сашком Ільченком, уночі, у московському гуртожитку, спільні мандри автомобілем із Юрком Саєнком, Тарасом Чубаєм. Навіть Таню і Надійку пригадую спокійно, і гіркота цього разу трохи приємна, як приємна гіркота кави. І от сиджу так, пригадуючи фрагменти, пов'язані між собою тільки одним — моєю присутністю в них, ряд минущих ілюзій дійсности, які в мені перетворилися на єдність, на дійсність вічну, які з непам'яті перетворилися на мою пам'ять і на мою власну історію, поза якою кожна історія байдужа мені, бо мене там не було, не знаю навіть, як це сказати, нарешті і я чогось не знаю. Бо як сумістити усвідомлення того, що минулих дійсностей уже немає, з моєю пам'яттю, де вони все ж існують? І чим, у такому разі, є моя пам'ять, — дійсністю, чи ілюзією, чи сном, чи мовою? Люди шукають дійсність дійсности, так, наче може бути дійсність більше або менше дійсна; дійсність дійсности — це ілюзія; так само й ілюзія ілюзії — це дійсність; а ще є ілюзія дійсности і дійсність ілюзії; але дійсности дійсности не існує. Є тільки більш або менш глибока єдність із дійсністю і причетність до неї; що більша нікомуненалежність, а точніше, що глибше усвідомлення нікомуненалежности, то глибша єдність із дійсністю. Знання є справжнім тільки тоді, коли воно здобуте самотужки і перевірене на самому собі; всі інші знання ілюзійні; неможливо навчитися чомусь із книжок; те, чому навчишся із книжок, завжди буде не знанням, а тільки поінформованістю.
Тим часом закінчується зима. Тим часом відлига робить свою справу, і сніг почорнів, і тиша у хаті, і щем у серці. Так завжди буває напередодні весни, напередодні мого дня народження. Тож хай усе буде так, як воно є; нехай коливаються незримі й реальні ритми, нехай живе моє життя і нехай живе моя смерть. Ось, живу; що поробиш? Живу, проминаю і промину, — не весело і не сумно, просто так, — крапає вода з даху, цокає годинник, шкрябає і шкрябає перо по паперу; ще одну сторінку написав, і сенс її полягає в тому, що десь там, попереду, є сторінка, якої вже не спишу дрібним і густим почерком, ніколи-ніколи не розкрию якогось нового зошита, ніколи не заправлю ручку свіжим чорнилом; в отому "ніколи", яке теж дійсність, — запорука дійсности сьогоднішньої; і це одна й та сама дійсність. Нема за чим шкодувати, адже так чи так усе стається, вечір, а потім ніч, а потім ранок і день приходять один за одним, сходить і заходить сонце дійсности; про все це сто тисяч разів думали і писали, шукаючи в цьому сенсу, який стосувався би їх безпосередньо; але сенс не в довколишності і її стосунках, а в тому, хто запитує про цей сенс, і відповідь не в тих або інших констеляціях слів, а у смерті того, хто запитує, у мовчанні картини Бройґеля, у голосі лісової пташки, у синьому і запашному димі, який стелиться над Вербовим потоком; уся справа в тому, що це не питання і не відповіді мови, а пошуки першопричини, якої вічно не було і тепер уже не буде.
21 лютого
Вийшов на вулицю і завмер, приголомшений: сліпуче весняне сонце, муха вдарилася об окуляри, чотирнадцять градусів тепла, і голоси птахів, псів, людей. Пізніше, коли сидів із кавою і цигаркою на вулиці, під хатою, прилетіла бджола, сіла на вікні, поряд зі мною, і довго чепурилася неслухняними сонними лапками, не менше за мене спантеличена несподіваним теплом, попри сніги, які ще лежать довкола; а потім знялася і щезла в сонці. Отак прокидаєшся від довгого десятилітнього сну, ніяк не можеш повірити, що це вже дійсність, і просто п'єш і ніяк не можеш напитися нею, дійсністю-сонцем.
Смішно, але вчора в Кортасара, у "Грі в класи", відшукав місце, де члени Клубу говорять про мову на основі творчости Мореллі; майже дослівні збіги з моїми записами від 14 і 19 лютого; мене цілком спокійно можна звинуватити у плагіаті. Такі співпадіння приємні і неприємні водночас. Перечитуючи власні думки, викладені цього разу Кортасаром, я зрозумів те саме: що розв'язати проблему мови, її оновлення, очищення і т. д. неможливо, залишаючись у площині мови, проблему мови неможливо розв'язати засобами мови. Потрібна інша, принципово безмовна структура мислення. Той самий дзен-буддизм, та сама "молитва пошепки" у Селінджера, те саме "Харе Крішна" — це методи виходу за межі мови. Насамперед треба очиститися від мови, а там уже буде видно, чи можна і чи треба очищати її саму. Бо ж шукати навпомацки, руйнуючи граматику і синтаксис, безмежно розширюючи або звужуючи лексику, вдаватися до послуг автоматичного письма, конструювати і деконструювати навмання — безглуздо; за Олівейрою, за Мореллі, за Кортасаром і за мною стоїть не п'ять мільйонів років генів, а п'ять мільйонів років мови, що, зрештою, одне й те ж саме. Взаєморозуміння можна досягти без мови (або: тільки без мови). А для нас мова служить тільки для того, щоб обмінятись артикульованим незадоволенням з приводу недостатности і недійсности мови. Рефлексія рефлексивної мови, спрямована на саму себе, — це жах, це рефлексія рефлексії, зачароване коло, у якому можна крутитися до смерти. Треба вийти за межі кола і стати осторонь, як робить це Дзен, наскільки я його собі уявляю. Мову, її функції і можливості можна теж сприймати як біологічно необхідні розміри і потенції організму і не вимагати від цього організму, скажімо, польоту, якщо тут від самого початку відсутні крила. "Якби свині крила, вона б небо зрила", — висловлюється мова про себе після глибокого самоаналізу. Кожна мова — організм, який живе і помирає. Навіщо примушувати цей організм виконувати невластиві йому функції, піднімати тягарі, які вона ніколи не підніме, або воскрешати з мертвих? Прагнення оживити мертву мову або примусити ще живу виконувати чужі їй функції — каприз людини, наслідок її задурманености й самовпевнености. Олівейру-Кортасара-Мореллі бісить те, що він не такий геніальний, як йому хотілося б; і він починає сікатися до мови, до філософії, до кохання, намагається витягти сам себе за волосся вище власного зросту, напихає роман (не тільки "Гру в класи") іменами модних поетів, філософів, назвами модних на той час Дзен і гіпі, нашпиговує текст цікавими (бо ж він не дурний) цитатами, — і на всьому цьому лежить порохнява аргентинського провінціалізму, прагнення видавати себе не за того, ким він є насправді; біда ще й у тому, що сам Кортасар усвідомлює це, а від такого усвідомлення неможливо заховатись; і от замість нехай не геніального, але дуже цікавого Кортасара-новеліста ми маємо провінційного романіста з претензіями.