Якщо вам дорогий порятунок душі; подумайте, що з вами буде, коли кожен хлоп перетвориться на нового Наливайка [40]. Тоді з димом пожеж розвіються по вітру наші фільварки. Тоді ви побачите, як перед вашими очима згордований хам гвалтуватиме ваших незайманих доньок, грабуватиме ваші скарби й підійматиме на списи ваших дітей! Тоді земля спалахне полум'ям народної зненависті, тоді на землі більш не залишиться панів, і вам, небагатьом недобиткам, доведеться цілувати тремтячими з жаху вустами смердючий постол ваших хлопів! І коли здійсниться це, прийдуть на руїни нашої ойчизни невірні і поженуть вас у неволю, і продадуть на ринку, як худобу. І стануть ваші дружини наложницями поганців;і породять мусульманських дітей, а ваших синів звалашать і віддадуть у яничари. І тоді, — забринів загрозою голос фанатика, — тоді марно припадатимете до димучих руїн вівтарів. Тоді не смійте волати до милосердного бога, бо той, хто потуранням і кволістю поширив царство дияволове на землі, не може сподіватися на милосердя боже. І ще тут, на землі, зазнаєте ви прообразу пекельних мук, уготованих дияволові і ангелам його разом зо всіма віровідступниками і гнобителями Христової церкви!
Біскупові очі кидали блискавки. Високо піднесена кістлява рука стискала срібне розп'яття. І притихлій забобонній шляхті здавалося, ніби розжарене вугілля сиплеться з його вуст. Похнюпившись, стояли пани навколо кафедри, і глибоке мовчання скувало юрбу, поки бринів під склепінням твердий металевий голос промовця.
— Ні! — істерично вигукнув хтось. — Ні! Ми не допустимо цього! Геть схизматиків!
— Геть схизматиків! — гаркнули голоси.
І знялася буря.
Як вихор перед громовицею, зірвалася. вона, нагла і невгамовна, загула сотнями голосів, заблищала шабельними лезами.
— До мене, панове товариство! — крикнув на весь голос Балика, схопившись з місця.
І жменька дрібної православної шляхти збилася навколо нього, наїжившись шаблями. Як божевільні, наскакували на них пани.
— Те, Deum, laudamus //Тебе, боже, хвалимо — перші слова церковного співу (лат.)//, — побожно прошепотів біскуп і перехрестив розп'яттям бурхливу шляхту.
Розуміючи, що їм не уникнути лиха, купка старшини повільно відступала до виходу. Брязкіт шабель лунав під склепінням разом із хрипкими вигуками фанатичної люті.
— Не скверніть церкви кров'ю! — пролунав металевий голос біскупа.
— Бий старшину!
— Геть звідси!
— Ось вам за всі наші маєтки!
— Геть!
— Розбійники!
— Схизматики!
— Геть!
Вигуки бриніли і згасали разом із іскрами шабельних ударів. Лунали прокльони. Очі вилазили з орбіт, і піт з натуги і спеки тік із чіл, змішаний з кров'ю і порохом.
Свириденкові відсікли вухо. Потоцький стояв біля кафедри. Він сполотнів. Очі його налилися кров'ю, піна виступила на вустах. Він скидався на народженого в клітці тигра, який уперше побачив кров. Різким рухом вихопив він шаблю і кинувся на старшину. На третьому випаді розсік він Горленкові плече. Струмок крові залляв його одяг, шабля випала з рук... Горленко похитнувся і мовчки впав на підлогу.
— Схаменіться! Не скверніть церкви кров'ю, — крикнув на весь голос біскуп.
І гугняві голоси ксьондзів підхопили його вигук.
Важко дихаючи, червоні, спітнілі пани опустили шаблі, озираючись шаленими з люті очима. Двоє товаришів швидко підхопили Горленка і понесли до дверей... Балика з іншими прикривали відступ. На порозі Балика повернувся і з ненавистю плюнув, потім ступнув у сонячну гарячінь, у блиск південний.
РІЗНИМИ ШЛЯХАМИ
Балика відвіз Горленка на його хутір, допоміг вкласти в ліжко, перев'язати розсічене плече і, навіть не поснідавши, поспішив додому.
По обіді замкнувся він у світлиці, де переховував різні папери, грамоти, метрики і привілеї [41], що потроху скупчуються в кожній осілій і заможній родині. Обережно витягнув він пожовклий пергамент. Це був привілей, виданий його батькові від короля Зигмунда-Августа, що стверджував його шляхетські права і власність на землю. Балика перечитав його і занурився в довжелезну протестацію [42] за образу, бійку, рани і позбавлення шляхетських прав — участі в соймику. Кілька разів перекреслював він написане і знов починав писати. Написавши скаргу і сховавши папери, Балика вийшов з хати.
Був вечір, свіжий, запашний, після довгої задушливої спеки. Солодко й міцно пахтів жасмин, полин та чебрець. Буйні південні зорі дрижали золотими краплинами на чорному небі. Десь стримано випробовував голос соловейко. А з долини, із ставу, долинав рівний невгамовний крекіт жаб.
Балика пройшов до стайні. В темряві було чути, як пирхають коні, як соковито хрумкають овес.
— Андрію, спиш? — спитав Балика, переступивши поріг.
Але тихо в стайні, тільки тонко й радісно заіржала молода, ще не об'їжджена лошиця.
— Іч чортова коняка! Чує хазяїна, — всміхнувся Балика і вийшов. — Але де ж той Андрій? Певно, в клуні? — спитав він сам себе.
Андрій справді спав у клуні, зарившись у запашне свіже сіно, і по-дитячому всміхався уві сні.
— Чуєш, хлопче! — смикнув його Балика. — Завтра вранці приготуй коні. Тільки не проспи.
— Куди це ти зібрався? — зустріла його дружина на дворі. — Час починати косовицю, а ти знову у мандри. Не по-хазяйському!
Балика знизав плечима.
— Не по-хазяйському, але по-козацькому. Не можна дозволяти кожній наволочі знущатися з нас. Поїду вписати протестацію до гродських [43] книг, а якщо буде потреба, та й до трибунальських [44].
Пані Баличина сплеснула в долоні.
— Схаменися, Богдане! Де ми з тобою, а де Люблін. Так і косовиця, і жнива минуть без хазяйського ока. Відклади цю справу на осінь.
Балика хотів розгніватися, але промовчав. Дружина його не з лякливих. Коли треба було, вона на чолі озброєної челяді відбила наїзд шляхетської ватаги і боронилась шаблею, як справжній козак, але тепер у ній говорив інстинкт господині й матері.
Міцна й струнка, незважаючи на свою огряднувату постать, ішла вона поруч чоловіка, і сотник скоса милувався з її рівної, як стовбур, шиї і високих пружних персів, що вигодували йому двох синів.
— Е, ні, — стиснув він її лікоть. — Поганий той мисливець, що випускає дичину. Треба діяти по гарячому сліду.
— Шляхта — не дичина, до лісу не втече, — сміючись, відбила дружина, — а взимку літа не доженеш. Треба лагодити дах, треба сіно косити, клуню ставити. Сама я не впораюся.
— Та хіба ж я надовго! До Любліна поїде хтось інший, а в Вінниці я все закінчу за день.
Пані Баличина повеселішала. Очі її тепло блимнули в темряві, і вона заговорила про дітей.
За вечерею Балика уважно вислухав господарські новини й наказав челядникам, де і що робити, спитав, чи вчасно сплачують слобожани данини, жартував з дітьми, пообіцяв привезти їм шаблі з Брацлава. Діти зраділи.
— Тільки великі-великі і гострі-гострі, — повторював дванадцятирічний Юрасик. — Я піду полювати і заб'ю нею вовка.
— А мені, татуню? А мені? — сквирив Петрик. — Купи й мені шаблю. Я поїду на Січ турків бити.
— Добре, Петрику, добре. Буде й тобі шабля. А поки що йдіть спатоньки. Треба й мені відпочити, — додав Балика, підводячись.
Горленкові стало погано. Шабля Потоцького розрубала йому плече, ключицю і перші ребра. Якби навколо було не так тісно і розмахнись Потоцький трохи ширше — не жити б Горленкові на білому світі. Від втрати крові він страшенно ослаб. Дивна порожнеча була в голові: ані думок, ані почувань. Лиш тонкий, ледь-ледь чутний дзвін, наче над вухом в'ється невидимий комар. Рана майже не боліла. Балика добре перев'язав її, покривши м'якушкою хліба і павутинням та загорнувши плече кленовою корою, щоб швидше зросталися кістки. Але серце скеміло глибоким напосідливим болем.
Потоцький!
Гордовите випещене обличчя молодого феодала, мало не короля на Брацлавщині, виринуло з небуття і стало перед хворим, повиснувши в просторі невагомою, краплиною.
З якого права сміє він топтати його людську гідність?
Магнат.
Шляхтич.
Багатир.
-Так, багатир. А багатиреві все можна. За золото і маєтки купується все: життя, честь, воля. Як це кажуть лихварі? "Пан тільки той, що має гроші".
Невиразно плине час. Ідуть кімнатою косі пасма сонця, золотавляться по-вечірньому. Хворий палає в гарячці. Міцніше тріпотить серце, дві рожеві плями жевріють на обличчі, запалюючи зненавистю душу. Треба помститися за рану, за образу, за все.
Але як? Коли? Позиватися? Викликати на двобій? Але на позивання треба грошей, багато грошей. Смикають судді і з правого і з винного, а яка користь з їх вироку, коли не суд, а сам скривджений мусить виконати його! У Потоцького сотні хлопів, челяді, підпанків. Потоцький має власне військо, гармати, фортеці. Він зітре Горленка, знищить як комашку. І двобій тепер став недосяжною мрією. Дай, боже, щоб загоїлося плече, а шаблі він, мабуть, більш ніколи не держатиме.
І сльози безсилого розпачу й образи палили груди, ставали в горлі клубком.
За вікном згасала вечірня зоря. Сірим павутинням спліталися присмерки, укриваючи все, навколо тьмяним серпанком. Кров шумувала в ушах, як море в раковині.
За стіною шепотіла дружина з челядниками. Іноді пробігали пустотливі діти, тоді хтось суворо цитькав на них і вони перелякано замовкали.
І раптом нове обличчя виринуло з небуття.
Патер Юстовський.
О, він добре знає, що робити! Він дасть йому добру пораду. Кожного ранку приходить він учити їх хлопчика латині і після лекції довго сидить із балакучим старшиною. Зайшов він і сьогодні, збентежений і розгублений, почувши, як порубав його Потоцький.
Яскравий промінь урвав повільний плин думок. Це дружина ввійшла до спочивальні з лойовою свічкою. Вона нахилилася. до пораненого, перебила йому подушки й почала роздягатися. Горленко стежив за її рухами байдуже, наче уві сні. Пані Єля позіхнула, зачинила вікна і, погасивши світло, лягла.
І щезло все. Горленко заплющив очі, але думки танули, розпливалися, переплутувалися...
За вікном свіжий вітер шумів листом, і Горленко знов опритомнів. У кімнаті було задушно. Рана палала розпеченим залізом, а важкі й пекучі думки не давали забуття.
Щo робити?
Не дорога йому з козаками, якщо король відбере в старшини права. Нема в Польщі життя нешляхтичеві. А в Горленка — діти. Невже загинуть вони і розвіються мрії вивести їх у люди, зробити вельможними й багатими?! Все своє життя збирав він гроші по шелягу.